“У нас є досить вокалістів, готових співати · класичні твори українською мовою”. Позиція · с. 4сторінка оригіналу ↗
Другий відкритий лист ректору Національної музичної академії України М. О. Тимошенку
Слово Просвіти, №49 за 2019 рік
Шановний Максиме Олеговичу! Минуло вже майже два місяці від часу оприлюднення мого першого відкритого листа до Вас. Відповіді в жодній формі на нього я не отримав, і це Ваше мовчання саме собою вже є промовистим. Але проблема, якій було присвячено мій лист, нікуди не зникла — триває цинічне вбивство явища українськомовної опери, зокрема й у стінах очолюваної Вами НМАУ.
Вичерпний аналіз навколооперної ситуації дано в нещодавньому листі-зверненні провідних українських науковців і громадських діячів до міністра Володимира Бородянського, тому я не повторюватиму наведених у зверненні аргументів, яких ані Ви, ані Ваші підлеглі й не намагалися спростувати. Справді, неможливо заперечити те, що є достеменною істиною: провідні композитори минулого справді писали свої опери в розрахунку на виконання мовами, зрозумілими для публіки. І практика такого виконання хоч і поступається сьогодні за поширеністю практиці виконання мовами оригіналів, нікуди не зникла. Англочи франкофони мають шанс у себе на батьківщині чути класичні опери рідною мовою. Такого права хочуть позбавити лише українців — просто через те, що українська мова обтяжлива для частини наших впливових музикантів.
Непрямою відповіддю на мій лист став,
однак, витяг з протоколу засідання кафедри оперного співу НМАУ від 25 жовтня 2019 року. Завідувач кафедри О. Дяченко у ньому гранично відверто наголосив: “Ми повинні чітко зрозуміти наше завдання — підготувати оперного виконавця, який зможе працювати в провідних театрах світу”. Про українського слухача, українські традиції та українську сцену у виступі О. Дяченка — ані слова. Як наслідок, 13 присутніх на засіданні працівників кафедри ухвалили рішення: “Затвердити постановки вистав в Оперній студії Академії мовою їх оригіналу”.
У перекладі на загальнозрозумілу мову цей протокол означає дві речі: вокалістам НМАУ немає діла до рідної публіки (за податки, сплачені якою, вони й отримують свою зарплатню). Вони працюють виключно для того, щоб коштом українського бюджету готувати вокалістів для закордону. А відтак вони не готові витрачати навіть мінімальні зусилля на те, аби робити якісь реверанси в бік рідної української культури. І, нарешті, українська мова може відтепер звучати зі сцени Оперної студії хіба що в “Наталці” чи “Запорожці”, у тому етнографічному гетто, яке було відведено для неї ще авторами Емського акту 1876 року.
Майже паралельно в Києві відбулася ще одна знакова подія — цього разу зі знаком
“плюс”. Завершився Другий вокальний конкурс “Світова класика українською” — єдине в Україні змагання співаків, де класичні арії й романси виконують саме в українському перекладі. Прослуховування конкурсантів, що відбувалося в музеї Миколи Лисенка, відкрило багато нових імен. Переможців за такої кількості гідних претендентів назвати було надзвичайно складно, та все ж “зіркове” журі з лауреатом Шевченківської премії Ганною Гаврилець мусило визначити кращих із кращих. Володарка першої премії в молодшій групі 20-річна Серафима Білозор просто зачарувала виконанням арії радісної і легковажної Ольги з “Євгенія Онєгіна” в безсмертному перекладі Максима Рильського. Наповнені й красиві ноти нижнього регістру на останній фразі “Мене дитятком всі зовуть” зірвали на прослуховуванні щирі оплески навіть зазвичай безсторонніх членів журі.
Володар першої премії у старшій групі Антон Скірко на прослуховуванні продемонстрував бездоганну кантилену в каватині Валентина з “Фауста” Гуно. А на заключному концерті співак виконав романс Миколи Лисенка на слова Івана Франка “Безмежнеє поле”, де протягом якоїсь хвилини виявив цілу гамму почуттів — і завершив усе розпачливим “серце мені розриває” на горішньому “соль”. Ще одна володарка першої премії Тетяна Ластовецька на прослуховуванні запам’яталася віртуозним виконанням надскладної арії Цариці Ночі з “Чарівної флейти” Моцарта, а на заключному концерті продемонструвала прекрасне володінням голосом у відомому солоспіві Кос-Анатольського “Ой, піду я межи гори”.
Нарешті справжньою окрасою заключного концерту став виступ славетної Вікторії Лук’янець. Співачка спеціально прилетіла з
Відня для участі в журі конкурсу — і дала усім конкурсантам предметний урок майстерності, проспівавши українською арію Розіни з “Севільського цирульника” Россіні не тільки феєрично з погляду вокалу, а й так, що кожна фіоритура органічно поєднувалася зі смисловим наповненням фрази, зі сценічним рухом, із промовистим виразом обличчя й мімікою. Другий твір, який виконала Вікторія Лук’янець, солоспів ініціатора й організатора конкурсу композитора Андрія Бондаренка на слова відомої київської поетеси Олени о’Лір, було присвячено пам’яті жертв Голодомору — адже конкурс збігся в часі з меморіальними днями, коли вся Україна згадує й запалює меморіальні свічки.
Отже, упродовж трьох днів слухачі могли насолодитися трьома десятками різних цікавих голосів, які виконали (включаючи вступний і заключний концерти) понад сто вокальних творів. І всі ці твори прозвучали українською мовою — отже, слухачі могли сприйняти кожен із них не як набір вокалізів, оздоблених пантомімою, а як наповнену змістом маленьку драму, — зі щасливим чи смутним завершенням. Конкус став помітним музичним форумом Києва й України, де класичні вокальні твори можна сприймати з тим смисловим навантаженням, яке й замислювалося композиторами. А перелік імен його учасників демонструє: у нас є досить вокалістів, готових співати класичні твори українською мовою. Була серед них і одна з тих співачок, чиє прізвище значиться на підписаному О. Дяченком протоколі. Її яскравий виступ зробив її однією з лауреаток конкурсу...
Отже, мушу ще раз наголосити на тому,
про що вже писав у першому листі: серед вокалістів (як і серед будь-якої іншої професійної групи нашого суспільства) є справжні патріоти своєї справи і своєї держави, а є й ті, для кого українська культура й українська мова до якихось важливих цінностей не належать. Адже в мистецтві оперного співу є різні траєкторії до професійного визнання — як через демонстрацію на високому рівні своєї неповторної індивідуальності, так і через слідування (теж на високому рівні) стандартним зразкам, які склалися у світовому виконавстві.
Прикладом цієї творчої відмінності можуть, напевно, бути долі двох визначних українських співаків-басів, Бориса Гмирі й Анатолія Кочерги, чий репертуар багато в чому “перекривався”, але творчі підходи до його виконання подекуди були принципово різні.
Борис Гмиря був співаком-легендою
(сприяли творенню цієї легенди й драматичні моменти біографії: перебування на окупованій території, що для багатьох в СРСР ставало вироком; надзвичайна творча вимогливість, що була причиною багатьох конфліктів і, врешті-решт, передчасного виходу ще повного сил співака на пенсію). Але й у статусі пенсіонера Гмиря, який був водночас блискучим оперним артистом і камерним виконавцем, продовжував з успіхом співати на кращих сценах тодішнього СРСР і країн “соціалістичного табору” (на жаль, у ті часи, коли світ ділила “залісна завіса”, далі на Захід шлях українському співакові було закрито).
Хочу наголосити на промовистому епізоді: ще в 1940-50-ті Борис Гмиря з успіхом співав партії з класичних російських опер у спектаклях Кіровського і Большого театрів українською мовою — тоді це була очевидна політична демонстрація (за яку співак із його біографією легко міг накласти головою у прямому розумінні слова — табори ГУЛАГу були ще переповнені). Це добре розуміли всі, зокрема й Максим Рильський, який у листі до російськомовного адресата з Криму писав: “Я горд тем, что он пел партию Сусанина в Ленинграде по-украински — в моем переводе”.
А вже на початку 1960-х Борис Гмиря склав для себе цілий перелік камерних вокальних творів, тексти яких потрібно перекласти українською для виконання зі сцени й запису. З нього він у квітні-травні 1968 року сам переклав був “Елегію” Массне і “Серенаду” Шуберта. Додаю обидва переклади до листа — сподіваюся, вони прислужаться колись і студентам НМАУ (адже в Академії, на щастя, працюють не лише послідовники О. Дяченка). На жаль, передчасна смерть Гмирі перервала цю його перекладацьку роботу.
Найвідомішим українським басом наступного покоління можна вважати Анатолія Кочергу, який уже 1983 року у 36-річному віці став народним артистом СРСР, а через рік — депутатом Верховної Ради СРСР (тоді це ще було не виявом політичної активності, а визнанням заслуг і формою заохочення з боку ЦК КПРС). Любов київських театралів співак здобув, ще виконуючи всі свої коронні партії українською мовою (навряд чи за франкомовного виконання кияни так само запам’ятали б його яскравого і саркастичного Мефістофеля).
Але при цьому українську мову своїм важливим ресурсом сам Анатолій Кочерга, очевидно, не вважав. Адже співак сам виступив упорядником збірки творів зі свого репертуару (“Арії, романси та пісні з репертуару Анатолія Кочерги”. Упорядник А. О. Кочерга. К.: Музична Україна, 1987. — 68 с.). У цій книжці українськомовними є лише обкладинка, вступна стаття Миколи Линника “Щедрість таланту” та ще підтекстівки до арії Кривоноса з “Богдана Хмельницького” К. Данькевича і двох українських народних пісень (той мінімум присутності українських творів, якого тодішні правила провідного музичного видавництва УРСР усе ж вимагали).
Все інше — тексти не лише російських арій та романсів, а й арій європейських композиторів, і тієї ж “Елегії” Массне, яку поукраїнському переклав був Борис Гмиря — подано виключно по-російському, у доволі кострубатих текстах безіменних перекладачів-ремісників ХІХ століття!
Отже, в 1987 році Анатолій Кочерга ще не вважав за необхідне наводити в розрахованому переважно на колег-співаків виданні французький текст куплетів Мефістофеля чи італійський — арії Дона Базіліо про поговір. Як не вважав за потрібне наводити й українські тексти цих вокальних творів, які на той час сам же із успіхом виконував зі сцени Київської опери. І був по-своєму послідовним: адже українська мова і вимова за тих років була незмивним тавром для багатьох талановитих хлопців і дівчат з української провінції, які прибули завойовувати великі російськомовні міста; а російська мова асоціювалася із безмежними можливостями, які відкривалися на “одній шостій Земної кулі”. Тому не випадково у середині 1980-х більшість “народних артистів” Київської опери підписали лист до ЦК КПУ з проханням перевести театр саме на російську мову виконання всіх опер.
Проте вже наприкінці того ж десятиліття впаде “залізна завіса”, і Анатолій Кочерга одним із перших опиниться на Заході. Там, звісно, співак уже не наполягатиме на виконанні куплетів Мефістофеля чи арії Дона Базіліо російською, — він знов діятиме у відповідності до конвенцій, що забезпечують перспективи найшвидшого кар’єрного зростання. Сьогодні Анатолій Кочерга не забуває скрізь і завжди підкреслити: справжній митець ніколи не опуститься співати оперу інакше, як мовою оригіналу. При цьому короля
Анатолій Кочерга Борис Гмиря
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
