“Саме українські пісні посідають перше місце у світі за своїми художніми характеристиками”. · 5 Спадщина · с. 5сторінка оригіналу ↗
Джерелознавчі шляхи Івана Лисенка — «Енциклопедія української пісні»
Слово Просвіти, №49 за 2019 рік
Ольга КУШНІРУК, кандидат мистецтвознавства
Щиро вболіваючи за долю українського пісенного фольклору, І. Лисенко намагається зафіксувати в довідково-енциклопедичному вимірі доступні йому відомості про джерело, де вперше і ким була записана та чи та пісня, про народних співаків (Явдоха Зуїха, Уляна Кот, Ніна Матвієнко, Раїса Кириченко, Антоніна Голентюк, кобзар Тарас Компаніченко та ін.) й академічних виконавців, котрі чимало прилучилися до її поширення, а також фольклористів — професіоналів і аматорів. Наприклад, окремим гаслом подаються відомості про дослідження “Епічна Русь” (1876) А. Рамбо, першу велику працю французького автора про українські пісні, що з’явилася після його відвідин у Києві ІІІ Археологічного з’їзду (1874), де, вражений мистецтвом кобзаря О. Вересая, він назвав його “Гомером в українському сільському одязі”. Матеріали не лише про фольклористів минувшини, ай нинішнього часу, котрі активно розробляють названу царину. Це — Микола Дмитренко, Людмила Єфремова, Марія Пилипчак, Оксана Шалак, Валентина Пономаренко, Олекса Ошуркевич (1933—2010), Олександра Кондратович, Наталія Шумада (1926— 2013) та інші. Зокрема волинська фольклористка і педагог О. Кондратович, працюючи вчителькою української мови і літератури в школах Камінь-Каширського району та Луцька, здійснювала власним коштом численні експедиції, записавши понад тисячу народних пісень, згодом видала їх у збірках “Калиновий квіт Полісся” (1994), “Весілля на Поліссі” (1996), “Як у лузі калинойка з квітками” (1999), “Українські звичаї: Народини. Коса ж моя...” (2007), “Поліська весільна епопея” (2017).
І. Лисенко робить цікаву спробу відзначити й ті авторські пісні, що завдяки своїй найширшій популярності у час появи поступово набули статусу вже народних серед широких кіл громадськості. Наприклад, до них він відносить: “Гуде вітер вельми в полі” М. Глінки (сл. В. Забіли), дует “Коли розлучаються двоє” М. Лисенка (сл. Г. Гейне у переспіві М. Славинського), “Два кольори” О. Білаша (сл. Д. Павличка), “Летять, ніби чайки” Ю. Рожавської (сл. Л. Реви), “Ми підем, де трави похилі” П. Майбороди (сл. А. Малишка) тощо.
Справжньою новинкою для читача стане інформація про відкриття пам’ятника українській пісні, встановленого 2005 р. у центрі Вінниці (скульптор В. Смаровоз) до 14-ї річниці Незалежності України. Це й не дивно, оскільки, за показниками ЮНЕСКО, саме українські пісні посідають перше місце у світі за своїми художніми характеристиками і зафіксованою у фондах цієї організації їхньою кількістю (15 тисяч).
Філіпа у “Доні Карлосі” Верді він співає не у французькому оригіналі, а в італійському перекладі — бо саме цього вимагають ті ж таки конвенції постановників-імпресаріо (отже, про сакральний статус мови оригіналу тут можна забути).
Відтак можливі різні стратегії руху до визнання: умовно кажучи, “стратегія Гмирі” і “стратегія Кочерги”. І кафедра оперного співу НМАУ безумовно обстоює “стратегію Кочерги” (в якій місця українськомовному виконанню справді немає — адже, за словами Вашого радника Ю. Луценка, вона “отбирает будущее у наших детей”, бо змушує їх працювати трохи більше). І ця кафедра готова демонструвати нечисленним відвідувачам Оперної студії (переважно з кола самих музикантів та їхніх друзів і родичів) виключно те, що визначний російський оперний диригент Кирило Кондрашин назвав був, говорячи про бездумне виспівування механічно завчених чужою мовою текстів, “італійським несмаком” (“итальянской безвкусицей”). А що співають в італомовних виставах Оперної студії справді бездумно, підтверджує нещодавній випадок, коли Ріголетто, ревно дбаючи про красиву кантилену в дуеті, навіть не підозрював, що звертатися він повинен при цьому не до Джільди, а таки до Джованни!
Якби НМАУ була приватним вишем,
який готував би співаків на контрактній осно
Природним компонентом “Енциклопедії” І. Лисенка є статті про академічних співаків, що в своєму репертуарі завжди мали народні пісні й охоче їх виконували перед публікою. Так, з-поміж них зустрічаємо уславлені імена — Марія Байко, Ольга Басистюк, Петро Білинник, Олександр Врабель, Зоя Гайдай, Григорій Гаркуша, Борис Гмиря, Дмитро Гнатюк, Михайло Гришко, Лідія Забіляста, Іван Козловський, Сергій Лемешев, Іра Маланюк, Людмила Монастирська, Фемій Мустафаєв, Іван Паторжинський, Наталія Пелих та інші.
Пізнавальна функція нової праці дослідника-енциклопедиста полягає і в наявності коротких відомостей про композиторів, у творчості котрих українська народна пісня репрезентована і у вторинному за суттю жанрі обробки, і як джерело власного інтонаційного лексикону (Василь Барвінський, Бела Барток, Людвіг ван Бетховен, Фелікс Блуменфельд, Євген Вахняк, Анатоль Вахнянин, Михайло Вериківський, Семен Гулак-Артемовський, Пилип Козицький, Микола і Філарет Колесси, Анатолій Кос-Анатольський, Олександр Кошиць, Микола Леонтович, Микола Лисенко, Кароль Ліпінський, Ференц Ліст, Станіслав Людкевич, Борис Лятошинський, Левко Ревуцький, Яків Степовий, Кирило Стеценко, Федір Якименко, Олександр Яковчук та інші). Проте видається некоректною відсутність провідних композиторських імен сучасного музичного простору України, таких як Леся Дичко, Ганна Гаврилець, Юрій Алжнєв, Анатолій Гайденко, Олександр Некрасов, Ірина Алексійчук та ін., чий внесок до продовження життя народних пісенних перлин визначний.
Цікавим для читача буде блок гасел,
присвячених пісенним колективам, які популяризують народну творчість українців. З-поміж них: харківські — тріо бандуристок “Купава”, театр народної музики “Обереги”, народний хор “Світанок”, фольклорний ансамбль “Слобожани”; тріо бандуристок з Одеси “Мальви”, чеський вокальний квінтет “Міланош”, естонський ансамбль “Мрія”, тернопільське тріо бандуристок “Оріана”, музично-театральне товариство “Ятрань” (Латвія) та інші. Важливою рисою енциклопедії І. Лисенка єві, така позиція О. Дяченка була б принаймні зрозуміла. Але ж досі НМАУ є державним вишем, який існує на кошти платників податків (і цей статус Академії змінити наче ніхто не прагне). А відтак НМАУ повинна брати під увагу й те, що багато громадян цієї держави хочуть слухати опери українською мовою (це засвідчує лист провідних українських інтелектуалів до міністра В. Бородянського). Що багато українських вокалістів готові співати українською мовою (це засвідчує Другий конкурс “Світова класика українською”). Що, нарешті, усвідомлюючи бажання значної частини публіки, деякі оперні театри вже починають задумуватися про перехід до українськомовності (це вже є складовою оголошеного ребрендингу Київського муніципального академічного театру опери і балету для дітей і юнацтва, де українськомовна постановка комічної опери “Viva la mama!” Доніцетті є однією з найуспішніших музичних подій столиці останнього часу).
А з огляду на це позиція О. Дяченка “со товаріщі” є вже абсолютно неприйнятною. Адже очолювана ним кафедра прагне отримати від платників податків усе, не віддавши їм натомість нічого. Хочу ще раз наголосити: автори звернення до міністра В. Бородянського цілком згодні, що треба вчити студентів добре співати оперні партії і мовами оригіналів теж (що не є аж якимось завели-залучення до її масиву зарубіжних виконавців українського пісенного фольклору, як, наприклад, угорця Міклоша Бота, котрий із 2014 р. подорожував нашою країною, зокрема на Поліссі записав близько 400 зразків, а 27 червня 2017 р. у Львові виступив із концертом, де також узяли участь угорський ансамбль “Солонина” та українські колективи “Божичі”, “Піснеграй”.
Чимало можна почерпнути з книжки
І. Лисенка про діяльність української діаспори у річищі збереження українських пісенних джерел. Так, у 1993 р. в Петрозаводську (Республіка Карелія, РФ) громада місцевих українців створила українське культурне товариство “Калина”, при якому функціонує хор “Українська пісня”. У місті Нерюнгрі (Якутія, РФ) завдяки композитору і музикознавцю Оксані Лиховид протягом 1986— 1992 рр. діяло культурно-просвітнє товариство “Кобзар”, при якому проводилися “Українські вечорниці”, існували хор, вокальний ансамбль і гурток декламаторів.
Попри цінність такої пошукової роботи дослідника слід зазначити деякі неточності у висловлюваннях, а то й помилки. Наприклад, солоспіви “Бабине літо” Д. Січинського на сл. М. Гавалевича та “Вечірня пісня” К. Стеценка на сл. В. Самійленка автор енциклопедії називає обробками пісень (с. 18), зокрема другий — здійсненою К. Стеценком обробкою пісні самого поета В. Самійленка (с. 58). У гаслі “Б’ють пороги” (с. 46) стилістично нечітко сформульовано виклад відомостей, оскільки окрім романсу К. Вільбоа, на згадані слова Т. Шевченка написана ще й кантата М. Лисенка (1878), котра вже до завдань цієї енциклопедії не входить.
Зазначений як американський музикознавець і фольклорист Ф. Ботсфорд (с. 39) — це Флоранс Гудсон Ботсфорд (1868—1946), котра насправді відома своєю видавничою діяльністю, як стверджує довідник “Who’s Who” А. Н. Маркіза.
Неточно представлена інформація про провідну в Україні установу з питань вивчення фольклору — Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, зокрема не вказано, що вона функціонує в системі Національної академії наук України, носить ім’я одного з колишніх своїх очільників, видатного украким подвигом — я вже писав Вам, що великий Собінов співав Лоенгріна чотирма мовами, і це було донедавна загальною практикою в оперному світі).
Але викладачі з кафедри оперного співу вимагають вчити студентів співати в опері лише мовами оригіналів, обороняючи своїх вихованців від української мови наче від небезпечної зарази. І це вже по-справжньому сумно. Адже будьмо реалістами: далеко не всі випускники кафедри потраплять до “кращих театрів світу”. Більшість з них натомість ошелешуватиме непідготовленого українського слухача італомовною арією дона Базіліо, франкомовною “Елегією” Массне й німецькомовною “Серенадою” Шуберта. Італійська, можливо, буде доволі пристойна, а от французька з німецькою — майже гарантовано геть погані. Втім, для нашого слухача це значення не матиме — що тією, що тією він однак не зрозуміє нічого, і відтак надовго втратить інтерес до класичного вокалу взагалі. І його естетичні обрії в кращому разі визначатимуть “Океан Ельзи” і народні пісні, ав гіршому — вульгарна російська “попса”...
Як показує згадуване вище звернення українських науковців і громадських діячів до В. Бородянського, наші аматори музичного театру, зневірившись у добрій волі високопосадових музикантів, відтепер самі активно боротимуться за своє право слухати оперу їнського поета Максима Рильського, а також не розкрито сучасні напрями дослідження її співробітників. Натомість у статті “Фольклористика” автор, не будучи детально обізнаним, узяв на себе сміливість висловитися: “І хоча в 2-й пол. 20 ст. зусиллями ІМФЕ було видано цілий ряд збірників народних пісень, все ж українська фольклористика в порівнянні з іншими слов’янськими народами залишилася далеко позаду. Не створено було насамперед корпусу українських народних пісень, не кажучи вже про наукові видання в царині фольклористики”(с. 542). Це твердження — хибне, оскільки такі етномузикологи 2-ї половини 20 ст., як Володимир Гошовський, Софія Грица, Анатолій Іваницький зробили великий внесок у розвиток і теорії, і практики етномузикології, а Людмила Єфремова такий корпус по регіонах уже створила і на базі ІМФЕ його опублікувала, вона також провела низку презентацій щодо кожного видання по областях країни. До того ж, на сучасному етапі яскраво розвивається етномузикологія у регіонах України — у Галичині, на Волині, Поліссі, Слобожанщині тощо.
Попри ті чи ті неточності, друге видання “Енциклопедії української пісні” Івана Лисенка — суттєве надбання джерелознавчих досліджень її автора. Значно розширюючи дискурс пізнання феномену української народної пісні, ця праця принесе велику користь сучасним напрацюванням фольклористики та музикознавства, сприятиме ціннісним орієнтирам нашої національної гідності.
рідною мовою (підтверджене законом України про державну мову, який нещодавно набув чинності). А відповідальність за дотримання законодавства в одному окремо взятому виші лягає на його керівництво. Винними виявиться не радник із українофобськими поглядами і не професор вокалу із задавненою нелюбов’ю до української мови, що замолоду, напевно, неабияк заважала йому отримати загальносоюзне визнання. Винним буде саме ректор. Тобто Ви, Максиме Олеговичу. Адже про Вашу діяльність у кінцевому підсумку судитимуть не за заміненими кріслами в залі Оперної студії, а за тим, що і як звучатиме з її сцени. А ще більшою мірою — за тим, якими вийдуть зі стін НМАУ її випускники: українськими митцями чи заробітчанами, зорієнтованими винятково на те, щоб за помахом чарівної палички зразу ж опинитися на “кращих сценах світу”...
З повагою
Максим СТРІХА,
доктор фізико-математичних наук,
професор, віце-президент Академії наук вищої школи України, президент Асоціації українських письменників, лауреат
Премії імені Максима Рильського Кабінету Міністрів України та відзнаки “Дантівські лаври” (Італія), кавалер Ордену
Академічних пальм (Франція)
Нещодавно наша газета писала про довідник “Зарубіжні співаки в Україні” знаного дослідника української мистецької минувшини, заслуженого діяча мистецтв України Івана Лисенка, і ось маємо нагоду рецензувати його нову працю — “Енциклопедію української пісні” (Житомир, “Рута”, 2019. — 603 с.). Це вже її друге видання, майже удвічі більше за обсягом від попереднього, оприлюдненого два роки тому, значно доповнене і вдосконалене автором.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
