“Так вже зійшлися і лінії, й знаки · не на долоні твоїй – на губах” · 8 Запрошуємо до книги · с. 8сторінка оригіналу ↗
«А світ постав вже з нашого кохання»
Слово Просвіти, №49 за 2020 рік
* * * Там не бува ні дня, ні ночі, годинник цокає, як хоче, там засинають у пів ока і не говорять, а муркочуть, і не відходять далі кроку. Там люди не малюють межі, живуть без шкіри і одежі – торканням, трепетом, повітрям – як жити, зрештою, й належить за першим Божим заповітом. Там не буває нещасливих, там квітнуть то любов, то слива, то губи у щасливій згубі, там воля, вітер, коси, гриви, і лет, і видих: “люба…” “любий…”
* * * Крислатий сонях біля хати, на ньому – дівчинка крилата мете підлогу з насінин – за клином клин, за клином клин.
Дрімає коник на осонні. А крильця в дівчини – червоні, вона їх склала – й заміта. Робота в дівчини проста. А ще вона нектар збирає і проганя пташині зграї, і позирає на вікно – чи не прочиниться воно.
А я сиджу собі у хаті й дивлюсь, як дівчинка крилата на жовтім соняху живе, і як над нею час пливе…
* * * Роки – як миші у стодолі: поганять тіло, душу точать. І проти дня, і проти ночі – мене спустошують поволі. Роки воліють порожнечі: в мені, у хаті, у дворі – де й так лише щербатий глечик самотньо скалиться зорі. Що ще лишилось? Три зернини, тепла на двох й на двох – три слова. Все інше – потолоч, полова. Тінь від поточеної днини.
* * * … а крила – вони як собаки, без тебе й без мене – ніякі, нема в них ні сили, ні лету, ікони обмести, портрети – і більш ні на що не годящі крилята полишені наші,
а ми і без крил не безкрилі, поставили хату в екзилі – бузок, трохи вишень, горіхи, синиця пірнає під стріху, по ласку приходять собаки – вони ж бо без неї – ніякі,
а ми – наче спалена Троя, тріпочуть вітри за стіною, неначе вітрила чи крила, які ти для мене пошила, хай кличуть – куди я без тебе, без тебе ні Трої не треба, ні неба...
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
