Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Так вже зійшлися і лінії, й знаки · не на долоні твоїй – на губах” · 8 Запрошуємо до книги · с. 8сторінка оригіналу ↗

З книжок поезій “Скрипаль” (2018), “Поза позик”, “Ходімо в рай” (2020)

Слово Просвіти, №49 за 2020 рік

Поет, прозаїк, перекладач, публіцист. Автор роману-подорожі “Ковчег. Колискова для смерті”, недетективу у 225 убивствах і 17 замахах “Дім-Дом”, збірки мемуарних міні-есе “Хто у класики крайній”, сучасної химерії “По той бік долонь”, повістей для підлітків “Фігня”, книжок поезій “На Місяці не ходять по землі”, “Скрипаль”, “Поза позик”, “Ходімо в рай” та інших прозових та віршованих видань. В останні роки опублікував понад 400 політичних статей, коментарів і памфлетів. * * * Раз і назавжди знайти – не буває: яблуко пада і в травах зника; раптом з руки вислизає рука; пташка, що піснею душу нам крає, спурхує з гілки – і губиться в гаї, гроші зникають, і рими з рядка; душі, які вже ніхто не шука, навіть рука із руки вислизає. Губиться все. От і серце тікай пада, сліпе, під колеса трамвая... * * * Як зустріну – впізнаю? Не знаю. Забуваю тебе, забуваю. Як назустріч ідеш – забуваю. Як волосся на плечі збігає, як цілуєш мене – забуваю. Як в очах твоїх сонце згасає, і як сходить воно – забуваю. Як з’являєшся з вод – забуваю. Як рушник з твоїх стегон сповзає, як, пречисту, тебе обіймаю забуваю – усе забуваю. До дрібниць я тебе забуваю. * * * Прокинувся – промінчик на плечі. Згорнувся – і не хоче просинати. Він невідомо як зайшов до хати, зігрітися, а може, відпочить. Надворі – біла Січі сірий січень. Нам байдуже – промінчику й мені. Він тепло усміхається у сні й у сон свій, напівсонний, кличе. І от вже я згорнувся на плечі, а двері заплітає павутина, лиш чутно, як Господь щось ліпить з глини і сохнути складає на печі. * * * Стерео. Моно. Платівка. Плита. Ставлю під голку – і пісня зліта, б’ється об стелю, у шибку і пада. Птаха без тебе летіти не рада. Голка біжить через трек навпростець – щойно початок – й одразу кінець. Хрипне Дассен, замовкає Моранді, пада завіска з віконця веранди… Треба в ремонт, відслужив програвач. Я віднесу, чуєш, люба, не плач... * * * … який калачик… Боже, як ти спиш… довірливо ввіткнувшись у плече… Хай стихне ранок, взує капці стриж, і час нікуди звідси не тече. Це сьомий день. В тобі – солодка втома. Наш світ постав. По стелі зайчик скаче... Моя. Єдина. Рідна. Вдома. О, Боже, як ти спиш, який калачик… * * * Під лопухом вчорашній дощ; заснув, бо находився містом. Я йшов до тебе, він – слідом, я квіти ніс, а він – намисто. Я – навпростець, а він – в двори –, між стін, майданчиків, задвірок, то зазирне під явори, то стовбур скоками поміря, а потім розпустив разок і срібні вистелив коралі під кожен порух твій і крок і ринув, усміхнувшись, далі. А я – з ромашками… Вони обвисли крильцями, змокріли, але подобатись хотіли. А ти притислась до стіни й на мене глянути не сміла. * * * Ми слово знали. Ми були удвох. А світ постав вже з нашого кохання. А те, що сотворив раніше Бог, ми до кохання бачили востаннє. Напнули небо – так, як захотіли. Розставили дерева вздовж ріки. Згустили ніч. Розвісили світила. Й подумали зухвало: на віки! Обіймів не послабивши, творили. І щось таки забули возвести – чи, може, твердь, щоб ти по ній ходила, чи, може дім, де б не старіла ти… * * * … а човен пливе, наш пошарпаний човен, і я за старшину на цьому човні, старшина – нікому, старшина – нічому, обол за труди віддають не мені, та я й не візьму, а візьму – не доправлю, нам білий метелик малює маршрут, нехай стрімголов віддаляється равлик, і сивий весляр переходить на ют, – ми вже поза позик і поза боргами, нам час ні до чого і нікуди йти, і втиснувся всесвіт у подих між нами, упали у прірву канатні мости, ніхто не потрібен – ні люди, ні звірі, і з календаря розлетілися дні. … рай, кажуть, давно називається вирій, та що нам до того – тобі і мені… * * * а вишні на вишнях – червоні, а сливи, як водиться, сині, гніді від народження коні і в тому ніскільки не винні, квадрат у Малевича – чорний, світ – білий, хоча і не білий, а осінь – вона ще не скоро, аби у садку пожовтіло, зелені спадають покоси на золото літньої днини… Яка ти – не відаю досі, та певен: моя і єдина. * * * хай буде жовтень, третє чи десяте, хай клени вистеляють жовте коло, і крук подвір’ям походжа спроквола, забувши про повинність рахувати й про те, що він – одвічний поводир у чорний-чорний, як він сам, ясир, і ми у тому золотому колі, ти у сукенці, я у сорочині – що треба ще у заповітній днині, яка тепер – нікуди і ніколи, й не буде ані завтра, ні зими – лиш ми з тобою, люба, тільки ми, нікого і нічого більш не треба, не хочу я ні йти, ні відпускати, нехай цей жовтень, третє чи десяте, лежить на спині й дивиться на небо, а ти – на нього, і гуде бджола, і сивіє безжурно ковила.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин