Поетичний автограф · “Ще є слова, які я маю · Сказати, спадкоємці, вам”. 16 · с. 16сторінка оригіналу ↗
Вадим КРИЩЕНКО.
Слово Просвіти, №49 за 2020 рік
Роздуми на тему сьогодення
Чого в нас мало патріотів, А ворогів домашніх – тьма? Чом боїмось відкрити рота, Щоб правди чулася сурма?
Ще сто питань задати можу, Та відповідь, на жаль, одна: Що скоїлось отак негоже – Народе мій, твоя вина.
Не можеш дорости до правди, Згубив десь предків гордий клич. Покірно слухаєш поради Ворожих хитросних облич.
Вкраїнці, треба вірить в себе, Ще й відродить присохлий ген – І відпаде гидка потреба Схилятись до чужих знамен.
Не будьмо тихі і похилі, Не дуже слухаймо вельмож. Нам треба множить власні сили І віру множити також.
Єднаймо власний хист і працю У істині – дзвенить метал: Кого шанують і бояться – Той не віддасть свій п’єдестал.
Прийти в цю осінь
Махає жовтень: прощавай, Він вдалині вже зиму бачить. Життя осінній каравай Кладе до рук моїх тремтячих.
А чи озветься ще мені Це свято барв, рясних відтінків?.. Дерев привабливі вогні, Немов ласкавий погляд жінки.
Літа, літа… Вже надививсь На золоті одежі саду, На осені мінорну вись Й калини радісну досаду.
На падолист з високих веж… Вже надививсь. І ніби досить. Але так хочеться усе ж Хоча б ще раз прийти в цю осінь.
Коли прийде прозріння
Не слід озвучувать печаль, Що винен хтось у наших бідах, Що скине хтось тягар з плеча І понесе за нами слідом.
А сподіватись на когось – Хвороба давнішня, як нежить. Щоб все здійснилось, щоб збулось – Відчуймо власну приналежність.
Чого ми недолуго так Заплутались в своїх бажаннях? То ж не продаймось за п’ятак, Згубивши віру й покаяння.
Чого притишилась хода? Якої ще чекаєм дати?.. Був час каміння розкидать, А нині час його збирати.
А залишайтеся людьми
Не залишив я заповіту – Не нишпоріть в шухлядах справ. Все, що було – пішло за вітром, Давно його уже роздав.
Лишив на хліб, лишив на воду… А що мені потрібно ще? Родинне слово й пісню горду Душею грію під плащем.
Є миска, ложка і канапа. Та ще лишилась жменька сил. Шепчу сльозі: не треба крапать – Я ще не в затінку могил.
Я ще живий… Іду, кульгаю І не ховаю статки в крам. Ще є слова, які я маю Сказати, спадкоємці, вам:
Я шанував хлібець насущний, Не біг улесно за грішми. І ви – не будьте загребущі, А залишайтеся людьми.
Не загуби
І знов зневір холодна хмара, І знов невпевненість шкребе… Серед покар – найбільша кара Утратити в собі себе.
Коли не той, що був раніше, Взамін сльози лише… «хі-хі». І вже не ладен власним віршем Озвучить настрої глухі.
Фальшивим голосом не можна До радості звать чи журби. Я знов повторюю тривожно: – Себе в собі не загуби!
Біля дзеркала
Чогось чекаю я із дум, Воно ж пішло – і не приходить. Життя сповільнює ходу На лобі різьблення наводить.
Не раз у дзеркало дивлюсь, Не пізнаю себе у ньому: Був чоловік, а став дідусь, В якомусь піджаку старому.
Старе перо
Я не вписався у цей світ, Крутих новацій не осилю. Під тягарем прожитих літ Вже не збагну нового стилю.
В моїх руках перо просте Не вміє поспішати дуже, Та все ж знаходить слово те, Яке хвилює людям душі.
Будьмо разом! ПЕ РЕ Д П ЛАТА—2 0 2 1 Вартість передплати
ТИЖНЕВИК ВСЕУКРАЇНСЬКОГО ТОВАРИСТВА “ПРОСВІТА”
(з доставкою і поштовими витратами):
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
