Кордон і зброя · “Період 2005–2010 років запам’ятався шаленими атаками на українську мову під приводом захисту російської”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Кого в Донбасі за “язик” тягнули? Про що нагадали публікації місцевих газет
Слово Просвіти, №49 за 2021 рік
Ігор ЗОЦ Натрапив на замітку з літ дуже далеких, і її назва “Української балачки не любимо” здалася мені влучною характеристикою ставлення влади до української мови на Донеччині впродовж десятиліть. Навіть відновлення державності не спонукало владу на Сході розвивати і підтримувати українське слово. Водночас саме газети впливали на формування суспільної думки. Є підстави говорити про місцеві ЗМІ як дієвий інструмент русифікації. Згадаємо, що ж вони писали в періоди історії, коли цю тему в СРСР ще можна було обговорювати, а також у перші десятиріччя Незалежності.
“Української балачки не любимо” Під такою назвою “Диктатура Труда” в 1928 році друкує замітку, що ілюструє суспільні настрої в Сталінській області на той час і повертає до нинішнього. Хіба не доводилося чути подібного в останні роки? Не тільки на Донбасі. Ось текст оригіналу без підпису з випуску 27 червня 1928 року: “Зачєм мнє нужна ета українізація, раз я єйо не понімаю, а вовторих, у нас на шахте всєго 35 проц. українцев – при чом же здесь українізація”… Такий висновок подає сам голова бюро копальні, тов. Іванов. Людина авторитетна. Голосу якої прислухаються профробітники. Після цього не треба бути далекозорим, щоб сказати, що справа з українізацією на копальні Ілліча буде завжди псуватись, доки т. Іванову не розтлумачать добре питань національної політики, що проводиться партією й Радвладою. А про те, що на 21,2 тис. робітництва в читальні всього дві вкраїнських газети та один журнал, а книгарня має 40-50 книжок української літератури, про це голові байдуже. “Моя хата з краю – нічого не знаю”… Але ж 11-а річниця близька. Пора дещо вкмітувати активним діячам!” Замітка свідчить, що автор непокоївся гальмуванням українізації з боку керівництва і, зокрема, відсутністю в достатній кількості періодики і книг українською, і сподівався, що до річниці більшовицького перевороту ситуація зміниться. Цього не сталося, а позиція керівників великих колективів буде прикладом для працівників і через піввіку – саме “червоні директори” Донбасу в перші роки Незалежності стали ініціаторами місцевого референдуму щодо надання російській офіційного статусу. “Диктатура Труда” далі називалася “Социалистическим Донбассом”, у 1960-х роках сім місяців видавала український випуск “Соціалістичний Донбас” нарівні з російськомовним. Саме в той короткий період у газеті працював літературним редактором поет Василь Стус, про що свідчить відкрита 2007-го року в редакційному приміщенні меморіальна дошка. Більше з російської на українську газета не переходила аж до останнього номера “Донбасса”, що вийшов у грудні 2017 року вже в Черкасах у переселенському статусі. Щоправда, на початку 2000-х редакція оголошувала передплату на український випуск, але, набравши 15 охочих, від створення такого видання відмовилася. Пригадується, як восени 1990 року Донецька обласна рада заснувала газету “Жизнь” і оголосила передплату двома мовами. Для цього навіть встановили посаду заступника редактора з українського випуску і запросили поета і журналіста Юрія Доценка. Проте, набравши шістьох передплатників українського випуску, вирішили друкуватися російською. “Жизнь” припинила виходити на початку літа 2014 року. Та повернемось до витоків. У той час, як у Сталіно друкувалася “Диктатура Труда”, в Маріуполі нинішній “Приазовский рабочий” виходив як “Приозівський пролетар” у руслі політики партії щодо коренизації, або по-сучасному українізації, яка передбачала запровадження нових стандартів української мови. З січня 1932-го по липень 1934 року газета публікувала матеріали під назвами “Зі станції Сартана на Озівсталь”, “Геть з партії ворогів робітничої кляси!”, “Про підготовку до весняної сівби 1933 року”, “Південній Магнетці – темпи Магнетобуду” тощо. Про цей період в своїй історії газета нагадала 7 серпня 2007 р. в статті Людмили Кудріної. З 1934 року, до і після Другої Світової війни, та з проголошенням Незалежності “Приазовский рабочий” незмінно виходить російською. Щоправда, зараз свій сайт видання наповнює тільки державною. Після таких трагічних потрясінь в українській історії, як Голодомор 1932–1933 рр., репресії 1937 року, Друга Світова війна, і до радянської перебудови 90-х років місце і роль у суспільстві української мови в пресі не обговорювалося. За будь-яку публічну спробу привернути увагу до цієї чутливої теми можна було потрапити до в’язниці, як це, наприклад, трапилося з учителем із Дружківки Олексою Тихим. Відбувши в 60-х шість років ув’язнення в таборах Мордовії за так звану “антирадянську агітацію”, наш земляк не міг миритися з русифікацією і звертався до органів влади, щоб комуністична партія дбала і про розвиток української мови. На початку 70-х він написав листи до обласної “Радянської Донеччини” та республіканської “Радянської освіти” з пропозицією розширити вживання української мови в освіті, культурі та пресі. Звернення вчителя надруковано не було, натомість автора почали переслідувати каральні органи і вдруге засудили. Олекса Тихий помер в ув’язненні в 1984 році. Тепер ім’ям Олекси Тихого названі вулиці в містах Донеччини, а українська поступово оживає і посідає належне їй місце в освіті та органах управління, як і має бути з державною мовою. Але цей процес дуже повільний, бо підконтрольні українській владі території Донеччини і Луганщини перебувають під потужним інформаційним впливом агресора. Місцева ж влада формується переважно з колишніх “регіоналів”.
Кому медаль “за обрусение…”? Як тут не згадати про втрачені для українського відродження на Сході можливості з 1991 року. Що насправді відбувалося, можна зрозуміти, звернувшись до місцевих видань. Ось фрагменти лише деяких серед величезної кількості публікацій на шпальтах друкованих ЗМІ регіону: “Супротив українській мові в містах і селах нашої області виник не сьогодні і не в 90-ті роки, а значно раніше, коли великодержавні чиновники Москви та Києва “дбали” про єдину російську націю і культуру народів СРСР. Коли в 70- х роках русифікувались українські навчальні заклади. Коли всі технікуми та інститути Донбасу повністю перейшли на російськомовне навчання та виховання. Наш славний Донбас і в цьому такому делікатному питанні бажав бути першим. Згадайте: Нескучненська, Старомайорська, Октябрська та інші школи змушені були русифікуватись “добровільно”, – Григорій Ріпка, заслужений учитель України, смт Велика Новосілка (“Світлиця”, 09.03.1998). “За обрусение окраин России” – медаль із такою назвою існувала наприкінці ХІХ ст. у Російській імперії. Нею нагороджували за успіхи в зросійщенні неросійських народів, нагороджені одержували платні 5 карбованців щомісяця. Сучасна мовна ситуація наштовхує на думку, що деякі наші політики, депутати, вчені настирливо домагаються, аби їх нагородили цією медаллю. Мова не про вживання російської на різних рівнях державного життя і в інформаційному просторі, а про те, як українську мову в українській державі свідомо бидлізують, прищеплюють нехіть до неї”, – Анатолій Алфьоров, Горлівка (“Світлиця”, 03.09.1999). “Я за своє довге життя мешкала в Бурятії, Якутії, Туркменії. Ніде так не піклуються про свою мову, як в Україні. Всюди говорять російською і на своїх мовах. І по радіо транслюють більше по-російськи. А тут навіть інструкції з уживання ліків тільки українською. А як же бути нам, старим, наймати перекладачів?” – І. Павлова, ветеран праці, учасник війни, Краматорськ. (“Восточный проект”, 20.05.2004). “Я 38 років працював на шахті в російськомовному оточенні та свою рідну мову не забув. Головне, це повага до народу серед якого живеш. Обидві мови дуже схожі, мовної проблеми для більшості людей немає. Немає її і для моєї дружини, яка до 20 років жила у Воронежі. Українську граматику вона в руках не тримала, але, якщо потрібно, вона і скаже і напише по-українськи”, – Євген Бондаренко, Донецьк (“Донеччина”, 07.09.2000). “Я – Молчанова Ірина Володимирівна, за паспортом росіянка, але маю українське походження. Живу в Маріуполі і третій рік самотужки вивчаю українську мову (народилася в Сибіру), але подолати помилки й досі не можу, вибачте. Останнім часом усвідомила, що в Україні всі, насамперед повинні бути українцями, а потім росіянами, вірменами, греками…” (“Донеччина”, 09.11.2002). “Від кого і від чого треба захищати російську мову?.. У Краматорську 35 шкіл, з них тільки одна українська гімназія і по одній паралелі українських класів в кожній школі. Вся преса й інформація на радіо і телеканалах міста видається на російській мові. На вулицях, в крамницях, в різних установах ніхто нікому не робить зауважень за те, що спілкуються російською”, – Зінаїда Товпига (“Восточный проект”, 20.05.2004). “В царській Росії модною була серед знаті французька, а своя, російська, годилася для вжитку лише для простолюду. Таким чином виражалась перевага і зневага багатих до бідних, які їх же і утримують. Дещо подібне проявляється і в нас, тільки замість французької виступає тепер російська. Мимоволі нав’язується думка про недосконалість, другорядність української, мовляв у “вищих сферах”, в науці вона неприйнятна, є просто “нарєчієм”. А як же тоді Т. Шевченко, І. Франко, Леся Українка? Вони що, писали на “наречии”? Абсурд якийсь”, – А. Думан, житель Слов’янська (“Вести”, 22.11.2007).
“Мовознавець” з автоматом Про те, що період 2005–2010 років запам’ятався шаленими атаками на українську під приводом захисту російської, свідчать заголовки статей. Наприклад,
Знімок з літа 2012 р. нагадав, як жителі Донецька виходили на захист української мови. На передньому плані – артист Донецької опери, безстрашний євромайданівець Сергій Анастасьєв. Фото Deutsche Welle
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
