Презентація · “Книга має не лише літературне, наукове, а й культурне, ба навіть політичне значення”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
В епіцентрі – найголовніше: Україна та її мова
Слово Просвіти, №49 за 2021 рік
Ольга МЕЛЕНЧУК, кандидатка філологічних наук, просвітянка Днями в Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича на філологічному факультеті відбулася презентація книжки “Я – українець! Я – українка! Ми – українці!”, яка побачила світ у листопаді 2021 року й вмістила поетичні, прозові, публіцистичні та епістолярні висловлювання українських письменників від давнини до початку ХХ століття про Україну, український народ та його рідну мову. Упорядкували антологію викладачі кафедри української літератури – професор, доктор філологічних наук Богдан Іванович Мельничук та кандидатка філологічних наук Ольга Василівна Меленчук. Видання містить дві частини: наукову та художню. Відкривається книга ґрунтовною статтею історико-літературознавчого характеру “Без мови немає народу” авторства Ольги Меленчук та Богдана Мельничука. Автори-укладачі порушують проблему походження української мови, її формування й функціонування у творах давнього письменства та нової української літератури. У відстоюванні тези про значно давніше існування української мови на відміну від російської, чернівецькі науковці спираються на дослідження авторитетних учених, зокрема на наукову студію І. Ющука “Словник української мови VІ століття”, в якій дослідник відповідає на питання початку існування української мови. “Вона виникала тисячоліття, – прочитуємо у праці І. Ющука. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови. У VІ–VІІ ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси […]. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі. […] Її елементи бачимо і в санскриті, і в спорідненій до нашої мови латині, що бере початок десь із VІІ ст. до н. е. Отже, елементи української мови формувалися тисячоліттями, як і все у світі”. Спираючись на працю І. Ющука, автори-укладачі підкреслюють надзвичайне лексичне багатство української мови, перед яким значно поступається мова російська. До прикладу, в українській мові слово “іти” має 500 (пів тисячі!) синонімів. Крім того, у передмові простежено перші згадки назви Україна та показано історичну тяглість розвитку української мови на прикладі Галицько-Волинського літопису, художніх творів Касіяна Саковича, Лазаря Барановича, Івана Мазепи, Антонія Радивиловського, Григорія Сковороди. Особливе місце відводять аналізу творів Тараса Шевченка, Юрія Федьковича, Сидора Воробкевича, Івана Франка, Лесі Українки, Олени Пчілки, Корнила Заклинського, котрі своїми переконаннями, активною життєвою позицією, глибокодумною художньою творчістю відстоювали право українців на свою мову та соборну українську державу. Відповідні висловлювання згаданих українських письменників з дотриманням хронології запропоновано у другій частині книги “Я – українець! Я – українка! Ми – українці!”. Завершується видання поезією Бориса Грінченка “Землякам…” (1898) та “Молитвою за Україну” (1885) Олександра Кониського. Під час презентації у вступному слові завідувач кафедри української літератури, кандидат філологічних наук Валентин Мальцев наголосив на беззаперечній актуальності презентованого видання, оскільки, на його думку, книга має не лише літературне, наукове, а й культурне, ба навіть політичне значення. Модератор літературного дійства звернув увагу на промовистий факт та зауважив, що “майже рівно триста років тому – 22 жовтня 1721 року цар Петро І видав указ, яким перейменував Московське царство на Росію, фактично вкравши нашу назву. Згодом Іван Драч напише, що “назва Русь вирвана із серця Києва залізною рукою Петра”. Михайло Грушевський через кількасот років доводив, що ми є народ, в якого вкрали назву. Я не побоюся додати до слів видатного історика, що украли, чи, принаймні, намагалися вкрасти історію та неодноразово упродовж кількох століть намагалися вкрасти і українську мову. Після Петра І у ХІХ столітті ще один “видатний” діяч сусідньої держави сказав, що України, української мови „не было, нет и быть не может?”. Та й нині, за словами В. Мальцева, ситуація далеко не краща, коли сучасні правителі сусідньої держави постійно транслюють думку, що України немає та просувають більш агресивну тезу про “адін народ”, мовляв, українців немає, є лише великороси, малороси і білороси. Підкреслюючи актуальність появи цього видання, В. Мальцев виснував, що автори-укладачі спростовують та заперечують усі ці міфологеми сусідньої держави й на прикладі художніх творів українських письменників доводять протилежне. У своєму виступі професор філології Богдан Мельничук зізнався, що задум книги визрівав протягом останніх двох десятиліть, з часу започаткування видання творів Юрія Федьковича у 2004 році, а безпосереднім по-
З презентації книжки “Я – українець! Я – українка! Ми – українці!”
штовхом до її створення стала ХІІ Буковинська міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 185-й річниці з дня народження Юрія Федьковича та 160-й річниці з дня народження Степана Смаль- Стоцького (листопад 2019 року). Мовлячи про актуальність художньої й публіцистичної творчості патрона Чернівецького університету – Юрія Федьковича, його громадсько-культурної діяльності загалом, Б. Мельничук акцентував на недрукованих творах Буковинського Соловія у радянський час, спрямованих проти москвофільства, політики білої Росії з відповідними висловлюваннями, як наприклад, у вірші “Вже два[д]цять рік…”: “Москалисько, як вовчисько, / Лупає очима / І з кровавим своїм кнутом / Грозить за плечима”. Богдан Іванович зауважив, що у підсумку наукової конференції доцент кафедри історії України Світлана Герегова висловила ідею зібрання та обнародування глибоких за змістом думок про Україну та українську мову не лише в творах Ю. Федьковича, а й інших майстрів художнього пера. Ідея філологам заімпонувала йна пропозицію Б. Мельничука практично втілити її у життя позитивно зреагувала кандидатка філологічних наук Ольга Меленчук. Під час літературної імпрези співавторка-укладачка наголосила, що і в ХХІ ст. українцям як нації бракує єдності, подекуди розуміння власної ідентичності, відчуття своєї неповторності й унікальності в культурному розвитку. Проблеми, які існують у сучасному суспільно-політичному житті України, художньо осмислювалися ще нашими попередниками, геніальними майстрами художнього пера – Тарасом Шевченком, Іваном Франком, Лесею Українкою і багатьма іншими літераторами. Укладачка навела промовистий приклад, запозичений із радіопередачі, гостем якої був державний, громадсько-політичний діяч, фізик-теоретик Ігор Юхновський, який все життя присвятив науці. На запитання журналістки, з якого часу прийшло усвідомлення того, що наука – це його покликання, Ігор Юхновський повернувся своїми спогадами у той період, коли навчався у Кременецькому ліцеї. Вчений зауважив, що викладання тоді, наприкінці 30-х років, відбувалося польською мовою, навіть попри те, що він цю мову добре знав (знав і російську, і українську), однак все для нього ніби залишалося до кінця незрозумілим. І коли у 1939 році в Галичині навчання почало провадитися українською мовою, відтоді у юнака відбулося своєрідне просвітлення. За словами Ігоря Юхновського, будучи посереднім учнем польської гімназії, став відтак найкращим математиком у класі вже з українською мовою навчання. Позаяк він усвідомив сутність рідної мови, оскільки, в його розумінні, найсокровенніші, найглибші думки людини приходять завдяки рідній мові. Наостанок академік підсумував: “Якщо ми хочемо, щоб Україна розвивалася, ми маємо розмовляти українською мовою. Люди мають зрозуміти, що українська мова для нації – джерело її розвитку”. Згадала дослідниця і про роки свого учнівства, коли періодично слухала авторську радіопередачу професора Київського універси-
Укладачі книжки тету, літературознавця, критика, громадсько-культурного діяча Анатолія Погрібного “Якби ми вчились так, як треба…”, яка з 1997 року протягом 10 років звучала на Першому національному каналі. Про наболілі проблеми в суспільно-політичному та культурно-освітньому просторі України, особливо щодо питання мовної політики йдеться у публіцистично-науковій книзі А. Погрібного “Розмови про наболіле, або якби ми вчились так, як треба…”, яка вийшла друком 1999 року у видавничому центрі “Просвіта”. Оцінюючи вартісне значення презентованої книги, професор кафедри української літератури, доктор філології, заступник голови правління Чернівецького обласного об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Т. Шевченка Володимир Антофійчук наголосив на унікальності видання за задумом, мовляв, книга стане в нагоді не лише літераторам, філологам, а й історикам, політологам, культурологам, ба навіть психологам. “Мене особливо вразила ґрунтовна передмова до цього видання, – зізнався Володимир Іванович. 62 сторінки наукової праці – це по суті книга в книзі. Акцент зроблено на значенні мови, бо вона й визначає державу та її самобутність, характеризує народ в цілому. Не менш важливо, що наші автори звертаються до глибин, до витоків розвитку мови. Загалом передмова дає науковий напрям для розуміння змісту всієї книги”. На думку промовця, слід очікувати й на продовження антології, оскільки на титульній сторінці зазначено, що це лише перший випуск задуманого проєкту видання, тому в недалекому майбутньому можлива поява солідної книги, яка об’єднуватиме літературний матеріал кількох випусків. Цю ж думку висловив декан філологічного факультету, професор, член Національної спілки письменників України Борис Бунчук, виступивши з подячним словом та побажавши плідної праці над наступними випусками книги. “Книга-аргумент” – таке означення антології запропонувала випускниця філологічного факультету ЧНУ, нині кандидатка філологічних наук, письменниця, культурологиня, кураторка етнографічного проекту “Спадщина” Буковинського центру культури і мистецтва, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини Іванна Стеф’юк, яка свого часу формувалася і зростала як науковиця під мудрим наставництвом професора Богдана Мельничука. Аналізуючи книгу, Іванна Стеф’юк виокремила її пізнавально-світоглядне значення: “Проте аби дізнатися про витоки української ідентичності повноцінно – звісно, потрібен комплексний підхід, бажано за хронологічним принципом. І ось книга “Я – українець! Я – українка! Ми – українці!”, укладачами якої є Ольга Меленчук та Богдан Мельничук, пропонує саме такий “читацький інтенсив” на шляху до світоглядних відповідей та і, зрештою, істини. Якщо шукати відповідь на світоглядне питання: “Хто я?” – потрібно пройти довгий шлях пізнання. Пізнання власної мови та історії, і не тільки для того, аби протистояти чужоземній пропаганді. Ці відповіді потрібні передусім для того, аби “Я-особисте” жило в гармонії з “Я-національним” та “Я-суспільним”. А це – визначально важливо”, – підсумувала Іванна Стеф’юк. На художнє оформлення книги звернула увагу доцент кафедри української літератури, кандидатка філологічних наук Ярослава Мельничук, акцентувавши, що на обкладинці книги використано картину відомого буковинського художника-графіка Івана Балана “Буковинське віче” (2014). У центрі картини зображено скульптурний образ Т. Шевченка в майорінні жовто-блакитних стягів, що уособлює пам’ятник Кобзарю на Центральній площі у Чернівцях та зміст художнього полотна, подумки відсилає до листопадових подій 1918 року, коли буковинці ухвалили рішення про возз’єднання Північної Буковини з Українською державою зі словами: “Хочемо до України!”. Зміст книги “Я – українець! Я – українка! Ми – українці!” – своєрідне нагадування кожному українцеві про драматичні сторінки минулого, про те, якою ціною виборювалася нашими предками свобода і незалежність української держави, і водночас застереження – не допускати колишніх помилок і впевнено, з відкритим серцем і чистими помислами продовжувати будувати майбутнє України.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
