Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Воля, земля, мова, віра, рідна школа, · традиція, незалежна держава – цінності, · які сповідували українці “від Сяну до Дону”. Український шлях · с. 2сторінка оригіналу ↗

Соборні джерела «Просвіти»

Слово Просвіти, №49 за 2021 рік

Закінчення. Початок на стор. 1 “Просвіта” життєтворила майже весь час не завдяки, а всупереч офіційній політиці, оскільки народ не володів політично-правовим і духовним суверенітетом, поневолений Росією, Австро- Угорщиною, іншими чужинськими державами. Найбільший масив українства знекорінювався в Російській імперії. С. Сірополко згадує про лист М. Костомарова О. Герцену: “цензура на шпіонство страшенно лютують проти України: не тільки українським книжкам не дозволено являтися на світ, але переслідувано навіть наукові статті про Україну на московській мові; самі назви: Україна, Малоросія, Гетьманщина уважалися нелояльними”. Створювані громадські, політичні організації в Україні і поза її межами, які були національно орієнтовані, живилися ідеями української “Просвіти”. Нею була закладена головна цінність, що містилася у виступі (1868 року) молодого студента Львівського університету А. Січинського (вихідця з Гусятинського району на Тернопіллі, земляка видатного Івана Пулюя) – “кожний народ, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби нижчі верстви суспільності, народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народного організму, відчула своє міщанське й національне достоїнство й узнала потребу існування нації…” Бути єдиним Народом. Надзвичайно сильна, затребувана часом і національними прагненнями мета стала стрижневою основою просвітницького руху. Перебуваючи в колоніальних умовах бездержавності, “Просвіта” повернула в життя велику Ідею, яку під час європейської “весни народів” 1848 р. проголосили Головна Руська Рада та Собор Руських Вчених – єдність українського народу від Карпат по Кубань, його окремішність. Хто противився цьому справедливому прагненню народу? Як завжди. Московія, тодішні москвофіли, які були вороже налаштовані щодо самого Товариства, чужинські зайди, хто “неситим оком за край світу зазирає”. Розділені політичними кордонами імперій, західні й східні українці жили єдиними думками, мріями, надіями. Бути, нарешті, вільними, маючи свою державу, бути господарем на своїй землі, бути разом. Вони живилися взаємно силою та вірою, спільними ідеалами й національними устремліннями. Національне пробудження відбувалося на всіх українських теренах. А тому “Просвіта” черпала ідеї, ідеали, цінності, які народжувалися на всіх українських землях, насамперед від тих національних утворень (громадсько-політичних організацій) українців, які створювалися в Наддніпрянській Україні, що була жорстоко уярмлена деспотичною Російською монархією. Їх появі передувала ціла низка шовіністичних заходів царату, спрямованих на викорінення всього українського. Адже з початку ХІХ століття царськими наказами забороняється в Україні будівництво церков у стилі українського бароко; активізується шовіністичний наступ на українську мову. 1811 року спалюється книгозбірня Києво- Могилянської академії, а саму академію офіційно закривають (1817). 1824 року міністр освіти розпоряджається про “чісто русское воспітаніє по всей імперии”. Навіть відкриття Київського університету (1834) переслідувало головну мету – русифікацію “юго-западного края”. Не дивно, що московська влада і російська церква об’єдналися воєдино для боротьби з будь-якими українофільськими ідеями, особливо коли вони опиралися на українську наукову, світоглядно-політичну думку. Саме цими мотивами керувалася влада, коли відбувалося публічне спалення докторської дисертації М. Костомарова, ініційованого міністром освіти (Уваровим) та харківським архієпископом (Борисовим). Перебуваючи в жахливому підневільному становищі, українська інтелігенція в грудні 1845 – січні 1846 рр. створює в Києві першу таємну політичну організацію – Кирило-Мефодіївське братство, в основі якого була програма національного відродження. Українці, як і багато європейських народів, що перебували під гнітом тодішніх монархій, позбавлені власної державності, на рівні своїх “передніх рядів” усвідомили необхідність переходу від культурницького до політичного етапу боротьби. Засноване професором Київського університету М. Костомаровим, полтавським учителем В. Білозерським, молодим юристом М. Гулаком, до яких пізніше приєднаються Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич та інші українські інтелектуали, товариство за короткий період свого підпільного існування (14 місяців) народило ідеї, якими послуговувалися наступні покоління національно-патріотичних сил в боротьбі за Україну. Саме ця організація, опираючись на передову європейську думку (Й. Гердер, Й. Фіхте, Д. Мадзіні та ін.), сформувала засади національного відродження українців, розвинула національну ідею, поєднавши її із загальнолюдськими християнськими цінностями, розпочавши боротьбу проти російського царизму. Дух європейського вільнодумства, ідея козацької вольності й шляхетської гідності, тяглість історичної пам’яті, високоосвіченість характеризували діяльність кирило-мефодіївців. Це можна простежити на прикладі М. Гулака, що дотримувався Шевченкової позиції національного визволення українців від московської неволі. Нащадок козацької старшини (прадід – генеральний обозний часів гетьмана П. Дорошенка), студент Дерптського університету, вихований національно-визвольними ідеалами польського повстання, член конспіративних антиімперських гуртків, поціновувач європейського просвітництва, відданий меті свободи українського народу, знавець німецької та французької мов, прихильник чеських національних просвітителів (як і Тарас Шевченко), що боролися проти німецької експансії, він був гідним взірцем борця з деспотією. Видаючи просвітницькі книги, перекладаючи Євангеліє українською, вивчаючи козацькі літописи, українську історію в Археографічній комісії, Гулак загартовував свою віру в неминучість національного визволення українства від царату, програмово заявляючи про свої незалежницькі цілі. Коли в квітні 1846-го до товариства долучився Тарас Шевченко, сформувалася ідеологія “мазепинства” в її найкращому вимірі. А тому просвітницька діяльність братства, заняття українською історією, літературою, етнографією вважалися злочином. Боротьба, яку проводили нечисленні групи української інтелігенції та студентства в російській імперії, зустрічала жорстокий спротив не лише з боку царату та його каральних органів. Проти українців було налаштоване майже все суспільство, виховане в умовах деспотії, неприязні, ворожнечі, доносів. Характерно, що як у ті реакційні часи, так і нині в путінській Росії на всю імперію знайдуться одиниці тих, що лояльно ставилися до ідей української свободи. Зате масово виховувалися, організовувалися й задіювалися людці, що робили доноси, стеження, оббріхування, негідні вчинки стосовно українських справ. Традиційно атмосфера імперії завжди була по вінця переповнена смородом українофобії белінських, каткових, інших чорносотенців та зомбованих прихильників “єдіной і нєдєлімой”. Вона зустрічалася повсюди на формально-офіційному та побутовому рівні. Так трапилося і тоді, коли в результаті зради відбувався розгром кирило-мефодіївців, яких засудили до різних строків ув’язнення та заслань без права повернення в Україну та забороною займатися просвітницькою діяльністю, особливо жорстоко розправившись із Т. Шевченком. Хто ж зраджував та доносив царській жандармерії? У випадку, наприклад, з М. Гулаком (тоді вже викладач Петербурзького університету) це були два “альоші” – Петров (студент) і Малов (протоієрей Ісакіївського собору). Останній (агент таємної поліції), якого підсадили в камеру до Гулака, виявився настільки не гідним священницького сану, що навіть відмовив українцю в причасті, допоки той не надасть поліції необхідні свідчення. Як відчутно перегукуються в часі ті чорні діяння священників-московитів, що були вічними служками кремлівських владців. Адже “моральні” норми й сучасних доморощених малових залишилися такими ж щодо українськості. Бо навіть під час нинішньої російської війни проти України представники цієї церкви відмовляються здійснити службу за упокій українських Воїнів, які віддали своє життя, захищаючи Свободу й Незалежність, а вищі духовні ієрархи (“слуги Кіріла”) стають “непідйомними” для вшанування загиблих Воїнів на офіційних державних заходах. Виникає логічне запитання: а чи потрібна українському народу така сексотна “духовна” інституція, що впродовж століть служила не Людині, Українцю, а Молоху?! Можна тільки ствердно заявити, що в ці важкі часи боротьби з агресором за свою незалежність і державність, коли Нація захищається від поневолювача, надзвичайно значимим для національної безпеки є те, аби Церква була Українською. Є логіка в доцільності озвучення подібних фактів, коли ведучи мову про створення й діяльність “Просвіти”, вдаємося до ретроспективних описів-аналізів багатьох інших українських інституцій, які діяли на багатьох українських землях в різні часи. Адже вони засвідчують взаємозв’язки, спорідненість, історичну й етно-культурну тяглість суспільно-політичної думки й національної стратегії українства, незалежно від географії, сутності політичних режимів й особливостей культурного розвитку. Якщо вникати в програмні положення кирило-мефодіївців, написані ще в середині 40-их років ХІХ століття і викладені в “Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”, “Книзі буття українського народу”, основним автором яких був М. Костомаров, то простежується пряма суголосність у поглядах і позиціях “Просвіти” зразка 1868-го. Така закономірна ідеологічна близькість зумовлена передусім єдиними цілями, якими переймався розділений, пригноблений, знекорінюваний український народ. Воля, земля, мова, віра, рідна школа, традиція, соборна й не-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин