Такі вони, просвітяни · “Ця земля рясно народжувала українців і не потребувала чужинців і приблуд”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Символ нескореної Луганщини
Слово Просвіти, №49 за 2023 рік
Сергій ЛАЩЕНКО
Останнім часом все більше замислююся над тим, якою мірою готові до реінтеграції нинішня Луганщина і Донеччина? З якими труднощами ми зіткнемося після деокупації цих територій? Адже населення там потужно оброблене імперською пропагандою. І в орків так багато “доказів” “ісконнорусскості” цих земель! Парадокс: вони свою брехню проштовхують набагато успішніше, ніж ми доносимо до світу свою правду. Споконвічне, українське завжди зберігалося на сході з величезними труднощами. На щастя, є деякі цінні матеріали. Скажімо, книга просвітянина зі Слов’янська Василя Горбачука “Тридцять років на Донбасі. Щоденникові записи”. Один лише його запис, зроблений навесні 1977 року, промовляє так багато: “Ось 23 березня викликали мене в справі Олекси Тихого. І треба ж такому статися – Ліда (дружина. – С. Л.) саме привезла від мами мої записи, які я зберігав замурованими в грубці чотири чи п’ять років. А тут несподіваний виклик в КГБ! Де це все подіти? Знищити? Але ж тоді пропаде дуже цінна інформація, зникне частинка моєї душі. А не знищиш – погубиш себе, родину і ще декого...” Так було на Донеччині. Хранителі рідної спадщини мали купу проблем і ходили по вістрю ножа. А чи є подібні матеріали про Луганщину? Чи була там Україна?
*** Так! Ця земля рясно народжувала українців і не потребувала чужинців і приблуд. Користуючись нагодою (25 листопада 2023 року виповнилося 75 років з дня народження колишнього вчителя української мови, луганського просвітянина Івана Захарченка), я хотів би розповісти саме про цю незвичайну людину і представити на суд читача дещо з того, що йому вдалося мимоволі зафіксувати для історії. На щастя, лицар української Слобожанщини деякі важ-
Передплачуйте “Незбориму націю” – видання Історичного клубу “Холодний Яр” (редактор – Роман Коваль, дослідник Визвольного руху). Передплатний індекс – 33545. Для Донецької і Луганської областей – 87415. Ціна на рік – 135 грн.
З виданнями Історичного клубу “Холодний Яр” можна ознайомитися в інтернет-книгарні http://otamania.in.ua
ливі речі фіксував із вражаючою (істинно просвітянською!) педантичністю. Зокрема, у його вірші “Сінокіс” є такі рядки: Я бачу вас серед степів, Коханий мій і славний тату... Як бачимо, тут і традиційно українське звертання на “ви”, і емоційне захоплення людиною, яка подарувала тобі життя. Людина з вищою освітою, колишній керівник Антрацитівської “Просвіти” описує працю батька-косаря і дає їй високу оцінку: “Ви дієте, мов чарівник, – коса в вас грає, а не косить!” В цьому реченні всіма барвами веселки заграла музика українського степу. А далі й зовсім еталонно-християнське слово про Батька: “Для мене він завжди взірець. Для мене він всього начало!” А хто ж батька таким позитивним і світлим виховав? Іван Захарченко вважає, що це зробила татова... прабабуся. Яка вже йому самому доводиться прапрабабусею. Вона лежала на печі і розповідала малому Михайлику казки, бувальщини та співала українські народні пісні. Як же це шляхетно і водночас по-козацькому!
*** Отже, розповідаючи про витоки просвітянської затятості і твердості ми, перш за все, дізнаємося про роль батька – Михайла Захарченка. Він, до речі, був мужнім воїном, мав державні нагороди. Якось на фронті Другої світової Михайло з побратимами атакував німецьку траншею. Вибили нацистів звідти, а ворог знову контратакує! Довелося б бійцям сутужно, але тут луганчанин помітив ящик із німецькими гранатами! Вони й виручили. Одну за одною він почав кидати гранати в бік атакуючих гітлерівців. Поклали хлопці тоді багато окупантів! За цей героїчний вчинок Михайло і був нагороджений 25 листопада 1943 року. Рівно за чотири роки до народження синочка Івана. Сказано ж бо: “Козацькому роду нема переводу!” Михайло Захарченко виховав у синові і мужність, і патріотизм, і почуття господаря родючих слобожанських чорноземів. Я українець. Моє ім’я – Іван. Я доброчинець, землі своєї пан. Про ставлення до свого коріння і до витоків свідчить автобіографічний запис: “Шоста дитина у родині Михайла Захарченка і Катерини Кривенко народилася 25 листопада 1948 року. Пологи приймала акушерка Дяківської дільничної лікарні Поліна Степанівна Садовська. Хлопчика назвали Іваном на честь св. Івана Милостивого, храмове свято села відзначали саме цього дня...” Якщо навіть прізвище акушерки зафіксувала “Родова книга” і на честь кого назвали новонародженого, то це говорить про високий рівень культури степового українства. І це дуже відрізняло слобожан від прибульців-пролетарів з Московії. До речі, мама Івана Катерина Федорівна Кривенко читала напам’ять вірші Шевченка. Катруся Кривенко пронесла любов до Шевченка через усе життя. Могла іна старості років (а жила вона довго!) читати напам’ять своїм нащадкам твори Кобзаря. А юні слобожанці слухали. Чи не тому її внук Сергій тепер звитяжно воює за Україну? Тож не дивно, що свого часу донські козаки, вірні сатрапи імперії, недолюблювали більш освічених і шляхетних українців та при найменшій нагоді піддавали їх утискам. Просвітянин Іван Захарченко добре знає історію свого краю і намагається зберегти якомога більше доказів “відрубності” слобідських українців, їхньої самобутності. Якось показав мені копію документа: “8 грудня 1917 року в Таганрозі відбувся “Окружний з’їзд волосних і сільських комітетів і українських організацій Таганрогської округи”. Було 80 делегатів від 21 волості. З’їзд підкреслив, що таганрожці вважають себе частиною українського народу. І постановив: “Домогтися, аби козаче військо (донських козаків. – С. Л.) було зараз же виведене для того, щоб населення без всіляких утисків могло виявити свою волю щодо прилучення Таганрогської округи до України”. Тож хай імперці замовкнуть щодо новоросії. Це були просто тимчасово окуповані Росією українські землі. І поки живі такі люди, як Михайлович (а їх треба знати і берегти!), Україна має величезний шанс на масштабне відродження. Зокрема на реінтеграцію окупованих територій. Прикро, що на побутовому рівні по відношенню до Луганщини і Донеччини дехто часом використовує термін “сепарські території”. Вішати таке клеймо неконструктивно. Колись і Київ був іншим. У 1965 році дев’ятикласник Іван Захарченко приїздив у столицю на екскурсію і був вражений відсутністю української мови. Сподівався на інше! А ось педагоги Луганщини, навпаки, – часом виявляли мовну стійкість. Коли в 1970-ті (часи правління Брежнєва) в селі Дякове хотіли перевести українську школу (у ній навчалося понад 1000 учнів) на навчання російською, то вчителі категорично
Іван Захарченко відмовилися це робити. Так само запротестували педагоги із сусіднього села Бобрикове. До речі, наступники тих вчителів, тобто їхні “ідейні діти”, на знак протесту проти утворення так званої “ЛНР” і політики русифікації покинули вчителювання в школі. Отже, неконструктивно ліпити клеймо на весь регіон, бо маленькі оази і “фортеці” українства були і є скрізь. Як згадує Іван Михайлович, будучи малими, вони навіть не розуміли таких російських слів, як “кошка” (“кицька”), “калітка” (“хвіртка”) та багато інших. Отже, українська ніша там була, причому, не така вже й маленька. Коли Іван Захарченко служив на одному з аеродромів у Забайкальському військовому окрузі, то російською розмовляв лише з командирами. А з однополчанами – тільки українською! Бо це були переважно вихідці з Луганщини, всі з вищою освітою і всі володіли українською мовою. А коли у 1976 році він уже вчителював у Ровеньках, то учні чекали його на автобусній зупинці, а потім шанобливо брали улюбленого вчителя української попід руки і всі разом ішли до школи. Таким чином, Іван Захарченко є символом нескореної Луганщини. Тепер він живе серед болгар Одещини, а оскільки місцевий краєзнавець та автор багатьох книг Петро Узунов назвав його “апостолом українства”, який приніс українське слово у Буджакські степи, то Іван Михайлович міг би стати і символом Одещини. Тож вся Україна тепер має право привітати невтомного ювіляра з його 75-літтям.
“Ми зацікавлені підсилити наші проєкти кваліфікованою психологічною допомогою, працювати в напрямку ментального здоров’я. Для нас важливо підтримувати громадян, які пережили страшні моменти окупації та воєнні дії. Наша команда залишається відданою ідеї підтримки і спільного зцілення”, – додав Тютюнник. Один із важливих аспектів роботи Січеславської “Просвіти” – проведення зустрічей у групах самодопомоги, розмовних клубів української мови, майстер-класів та лекцій. З темою “Чому Україна потребує логотерапії?” виступили Вікторія Бикова, доктор філософії, практична психологиня, та Микола Несправа, професор, священник, психолог та психотерапевт. Науковці розповіли про досвід заснованої на початку гарячої фази війни Української Асоціації Логотерапії та Екзистенційного аналізу в організації навчання для психологів. Участь у конференції стала можливістю для команди Січеславської “Просвіти” обмінятися досвідом, вивчати нові підходи та налагодити партнерства для подальших проєктів на благо психічного здоров’я громадян. Робота в напрямку ментального здоров’я актуальна й необхідна для підтримки тих, хто пережив воєнні події та потребує спеціалізованої допомоги.
Січеславська “Просвіта”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
