Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “Вогненно1звинувачувальні й пророчо1застережні рядки стосувалися сучасних поетові “нових катів” – владарів імперської Росії”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Поезія “Холодний Яр” – передмова до Заповіту

Слово Просвіти, №49 за 2023 рік

Сімнадцятого грудня 1845 року Тарас Шевченко написав у В’юнищі славнозвісний вірш “Холодний Яр”. А до його поезії “Як умру, то поховайте…”, що стала Шевченковим Заповітом, залишалося лише вісім днів… Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лавреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Звісно, не йдеться про те, що “Холодний Яр” є спеціальним вступним твором до поезії “Як умру, то поховайте…”, подібно до того, як писав сам Шевченко у Передмові до поеми “Гайдамаки”: “По мові – передмова… Так, далебі, так, вибачайте, треба предисловіє”. Насправді хочу поділитися роздумами про вірш “Холодний Яр”, який об’єктивно виявився фактичним вступом до Шевченкового Заповіту не лише за часом, а й за думами та боліннями національного Кобзаря. Так само, як і видатні твори, написані в жовтні – грудні 1845 року: містерія “Великий льох” (21 жовтня); поема “Кавказ” (18 листопада); Посланіє “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Украйні і не в Украйні…” (14 грудня); цикл переспівів із Псалтиря “Давидові псалми” (19 грудня). Зауважу, що твір “Як умру, то поховайте…” глибоко та всебічно досліджений шевченкознавцями, зокрема Леонідом Білецьким, Юрієм Івакіним, Євгеном Кирилюком, Григорієм Клочеком, Платоном Лушпинським та ін. У “Шевченківській енциклопедії” також уміщено дві статті про “Холодний Яр”, що трапляється рідко, двох авторів – літературознавців Петра Волинського (1893–1982) та Роксани Харчук. Петро Волинський виснував, що вірш “посідає помітне місце серед найвизначніших поезій Шевченка піднесенням найістотніших питань національно-визвольного руху, історичною масштабністю художніх узагальнень, поліфонізмом, незвичайною експресивністю інтонаційно-емоційного ладу, високогармонійною цілісністю”. Значно кориснішими для моєї теми є чіткі визначення відомої сучасної шевченкознавиці Роксани Харчук: ““Холодний Яр” – один із найсильніших історіософських віршів Шевченка періоду “Трьох літ”… Тема твору – російське поневолення України і відсутність української еліти. Остання, замість чинити опір Російській імперії, навпаки політично ототожнила себе з нею, перетворившись на російське дворянство. Головна проблема – проблема історичної пам’яті. Історична пам’ять, за Шевченком, є запорукою майбутньої консолідації суспільства задля визволення українського народу…” Гнівно-сатиричне звернення Шевченка до зденаціоналізованого українського панства, нищівно затаврованого в Посланії “І мертвим, і живим…” (“Раби, подножки, грязь Москви”), набуває в “Холодному Ярі” нової викривальної, аж до сарказму, конкретності, пов’язаної з історичною подією та зловісною особою: Не ховайте, не топчіте Святого закона, Не зовіте преподобним Лютого Нерона1. Не славтеся царевою Святою войною2. Бо ви й самі не знаєте, Що царики коять. А кричите, що несете І душу і шкуру За отечество!.. Єй"богу, Овеча натура; Дурний шию підставляє І не знає за що! Ох і Шевченко! Це ж треба так елітних українських нетям, які вважали себе вкрай освіченими, встромити в їхню овечу недалекість, обмеженість і бекання про чуже “отечество”… Між іншим, у поезії Кобзар ще тільки раз (у “Давидових псалмах”) згадав цю свійську тварину в такому ж убивчому контексті: “І вороги нові / Розкрадають, як овець, нас / І жеруть!..” Але в цитованому тексті є слово, яке Шевченко вживав один раз не лише в поетичних творах, а взагалі у словнику його мови воно більше не трапляється. В академічному Словнику української мови ця рідкісна мовна одиниця трактується саме за наведеними рядками з “Холодного Яру”: “Царик – зневажливо. Зменш. до цар”. Тобто, навіть не царське дитя – у Шевченка: “Чи буде суд! Чи буде кара! / Царям, царятам на землі? Чи буде правда меж людьми?” А такий собі нікчемний царик, у множинній формі – ще мізерніший. Вбачаю в ньому двоякий смисл – один уже коротко розглянутий, а другий – для нашої сучасності… Як же ми вповні не догледіли, що Тарас Григорович подарував нащадкам таке точне й разюче слово – царик?! Ніби знав, що саме вони запанують в українському суспільстві, проштрикуючи безліч разів наскрізь його народну цілість і моральність своєю неситістю, корупційністю, безпорадністю, безвідповідальністю, духовною примітивністю, моральною злиденністю, своїм розумовим убожеством… Такі собі “царики народу”… Енергетика прийдешнього заповідального вірша, про який Шевченко ще й не думав, яскраво виявилася в “Холодному Ярі” вже втому, що поет звернувся до священного місця, де поряд із Мотриним – Мотронинським монастирем зосереджувалися гайдамаки під орудою Максима Залізняка перед визвольним повстанням селян Правобережної України 1768 року, що ввійшло в історію під назвою Коліївщини: В Яру колись гайдамаки Табором стояли, Лагодили самопали, Ратища3 стругали. У Яр тойді сходилися, Мов із хреста зняті, Батько з сином і брат з братом Одностайне стати На ворога лукавого, На лютого ляха. Де ж ти дівся, в Яр глибокий Протоптаний шляху? Не забудьмо, що писав про ці Шевченкові рядки Пантелеймон Куліш наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХІХ століття, згадавши Мотронинський монастир, “где безобразничал Железняк со своими гайдамаками, изображёнными в стихах Шевченка достойных исторической правды, а не козацкой лжи, которой так усердно служил он в своём невежестве…” У цьому контексті наголошу, що в двох останніх рядках щойно цитованого Шевченкового вірша Кобзар сконцентрував осудження бездіяльності його сучасників, і, сказати б, історичної безпам’ятності нащадків щодо гайдамацької слави, яка мала б обов’язково надихати на боротьбу за визволення України від Московщини. Нагадаю з “Епілога” до поеми “Гайдамаки” (1839–1841): Посіяли гайдамаки В Україні жито, Та не вони його жали. Що мусим робити? Нема правди, не виросла; Кривда повиває... Розійшлися гайдамаки, Куди який знає… …………………………. А тим часом стародавню Січ розруйновали… …………………………. А Україна навіки, Навіки заснула. Цей пронизливо-тужливий мотив озвучено й у “Холодному Яру”: Нащо б, бачся, те згадувать, Що давно минуло, Будить бознає колишнє – Добре, що заснуло. Але насправді Тарас Шевченко знав, що надалі робити, тому заповів українцям абсолютно чітко: Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Кілька років показуючи, що в поезії “Як умру, то поховайте…” йшлося саме про московські кайдани, звертав увагу на прямі поетові підказки. Скажімо, в поемі “Кавказ” названо тих, які навчали “Кайдани кувати, / Як і носить…” У поемі “Чернець”, яку Шевченко переписав у Москві в березні 1858 року з “Малої книжки” до “Більшої книжки”, все це зосереджено водному рядку: “Кайдани брязкають… Мос" ква…” У вірші “Холодний Яр” Шевченко жорстко засуджує вихованця Московського університету, члена-кореспондента Петербурзької академії наук з розряду історико-політичних наук, імперського історика польського походження Аполлона Скаль- Т. Шевченко. Автопортрет. 1845 р. ковського (1808–1898), який зневажливо ганьбив гайдамацький рух, – поет гранично точно, буквально в лапках передав його позицію: “Гайдамаки не воины – Розбойники, воры. Пятно в нашей истории…” І далі – нещадна Шевченкова відповідь: Брешеш, людоморе! За святую правду"волю Розбойник не стане, Не розкує закований У ваші кайдани Народ темний… Тут абсолютно вичерпно зрозуміло, про чиї кайдани йдеться, і в такому контексті Шевченко невдовзі вжив лексему “кайдани” вже в Заповіті. Виходить, що “Холодний Яр” таки передмова… Між іншим, у поезії Шевченка словоформи “кайданами”, “кайданах”, “кайдани” зустрічаємо понад сімдесят разів, але справді вражаючий приклад вживання стосовно всього українського народу маємо в означених двох випадках… Проте не промину нагадати, що в наступному після “Холодного Яру” творі – переспіві “Давидові псалми” (19 грудня 1845 року) – читаємо: Смирилася душа наша Жить тяжко в оковах! Встань же, Боже, поможи нам Встать на ката знову. У вірші “Минають дні, минають ночі…” (21 грудня 1845 року), здається, вкрай особистісно, але у вустах Кобзаря вселенськи значимо, прозвучали болісно-вогненні рядки: Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше – спати, спати І спати на волі… У продовженні вірша “Холодний Яр” буквально по рядках зустрічаємо ще один яскраво-могутній сюжет, у ньому Шевченко викриває справжніх “розбойників”: Ви – розбойники неситі, Голодні ворони. По якому правдивому, Святому закону І землею, всім даною, І сердешним людом Торгуєте? Стережіться ж, Бо лихо вам буде, Тяжке лихо!.. Ці вогненно-звинувачувальні й пророчо-застережні рядки стосувалися безпосередньо сучасних поетові “нових катів” – владарів імперської Росії, до числа яких входили й українські вихідці з козацької старшини та шляхти, російсько-московського дворянства, в тому числі українського походження. Втім, історія переконливо показала, що Шевченкові правда й пророчість ніколи не замикалися в межах його часу, поготів особливо цитовані поетичні рядки залишаються кращим тому підтвердженням. Роксана Харчук звернула увагу на те, що Шевченкове передбачення “збулося в часи Холодноярської республіки (1919–1922), коли Мотронинський монастир став центром повстанського руху проти німецьких окупантів, “білих” і “червоних” російських інтервентів”. Так, тоді буквально збулося Кобзареве пророцтво: повіяв вогонь новий саме з Холодного Яру. Його повстанці чинили героїчний опір червоним московським окупантам під чорним прапором із написом “Воля України або смерть”. Як і вчив Тарас Шевченко. Найхоробріші з них, залишенці – “огонь запеклих не пече”, – не припинили боротьбу й тоді, коли в Україні встановилася московська диктатура і вже не було жодної надії на перемогу. Про них написав історичний роман “Чорний ворон” (“Залишенець”) конгеніальний Шевченковому “Холодному Яру”, видатний український письменник Василь Шкляр. У мене є безцінний примірник твору з його автографом: “Моєму землякові Володимиру Мельниченку – із медвинським вогнем у серці. Вас. Шкляр. 3 лютого 2010 р.” Нагадаю, що знаменита Медвинська республіка, жорстоко придушена більшовицькими регулярними військами, зокрема кіннотою Семена Будьонного, восени 1920 року, боролася за волю України водночас із Холодноярською республікою. Не промину сказати і про те, що, будучи членом Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, я взяв активну участь у присудженні Шевченківської премії з літератури 2011 року Василю Шкляру за роман “Чорний ворон” (“Залишенець”). Особливо хочу наголосити на тому, що Шевченкове пророцтво фактично неодноразово відбувалося в історичних масштабах України, коли українці заходжувалися думати, “що їм діять / З добрими панами, / Людоїдами лихими, / З новими ляхами?” Інша річ, що кожного разу до влади прихо-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин