Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · До 1551ліття Всеукраїнського товариства “Просвіта” імені Тараса Шевченка · с. 12сторінка оригіналу ↗

“Стою, мов явір в огняній одежі...”

Слово Просвіти, №49 за 2023 рік

Андрій СОДОМОРА На жаль, не були частими мої зустрічі з Дмитром Васильовичем Павличком. І коли озираюсь на ті моменти, тобто порухи життя, то відчуваю майже невловну бистрину, в якій перебував поет і громадський діяч. Відчуваю – і дивуюсь: як можна було узгодити два протилежні способи життя – споглядальне (“поетичне”) й активне, дійове (в юнацтві – навіть бойове), як це можна було, надто при такому розмахові одного й другого?.. Але зустрічі з Павличком – це зустрічі із його творчістю. У спогади про нього неминуче вплітається прочитане. Сказав же Овідій: “Образ правдивий мій – в пісні моїй”. Тому й спробую якомога стисліше поєднати вихоплені з життєвого потоку хвилини – з прочитаним, відчутим, побаченим уже внутрішнім зором. Озирнути ж Павличкову творчість неможливо, не сягаючи найвіддаленіших обріїв світової літератури, античної – зокрема, радше – передусім. Як із зауваженого в реальному житті, так і з прочитаного, уявного, щось одне запам’ятовується в особливому світлі, щось інше відступає наче в тінь... Серед поетичних образів, з яких зіткано живий килим Павличкової лірики, ще й досі яскравіє в пам’яті – саме цей: “Стою, мов явір в огняній одежі, / Снігам навстріч несе мене земля” (“Бажання”). Ще й досі, хоч написана була ця поезія на початку сімдесятих, темних років. З такого тла й проривається цей огненний образ. А далі, знову ж на контрасті, – білість: “...снігам навстріч несе мене земля”. І ще один контраст: “Стою...” – “несе”... Подібне в античній поезії: прочитавши рядок – зупиняємось, хочемо з ним побути, піти стежками, на які цей вірш спрямовує, як і тими, що їх самі для себе знаходимо. Бо це – класичний твір, який кличе кожним своїм словом (поезія, яка “більше дзвенить, аніж важить”, – нікуди не кличе)... Отож стоїки, на чиїх позиціях до кінця стояв наш Каменяр... “Вогонь в одежі слова”... Космічні виміри творчих обріїв: “Мов планета блудна, я лечу / В таємничу безодню...” – у “Мойсеї”; “Твоїх долонь сяйлива лодь / Несе мене в космічному просторі...” – у “Гранослові”. Явір, улюблений поетичний образ, що одразу ж стає піснею (“Явір і яворина” – одна з найзворушливіших пісень на слова Дмитра Павличка)... “Горіла сосна і явір...” – у народній пісні... “Стоїть явір над водою...” Семена Гулака-Артемовського: “Не рад явір хилитися – / Вода корінь миє...” Стрімкий життєвий потік не аж так підмивав корінь, щоб автор “Гранослова” хилився (“Стою, мов явір...”): поет у своїх засадах, які цементувала любов до України (“...все життя віддав я Україні”), не хилився – був перейнятий духом античного стоїцизму... Земля (“...несе мене земля”); мене, можемо продовжити, – живу часточку Матері-землі: “Так я відкрив, що полум’я любові, / Плачі і радощі в моїй душі – / Все з одності землі моєї й крові” (“Земля”)... “Земле, моя всеплодющая мати...” – знову голос Франка... Можна йти далі стежками слів, з яких постав цей образ, а ось – кінцівка сонета: “Я хочу жити раз, але в огні, / Що палить душі плісняві й зів’ялі, / Вистрілює крильми з плечей мені!”. Прислухаймось до неї – і вона знову поведе нас, якщо словами Франка, – “стежками всесвітньої історії та літератури”. Поведе до Шевченка (“А дай жити, серцем жити...”), бо саме в серці, а не в плоті, той вогонь, що з людини робить людину... Знову ж – до Франка: “А що кров не зможе змить, / Спалимо огнем-то!”. До Горація, який прагне слави живої, що у слові, тому й бачить свій пам’ятник не у бронзі чи в камені пірамід, що беруться віковою пліснявою, а в образі могутнього дерева, що з кожною весною зодягається у свіже листя, “мову дерев”; дерева, що під вітром наче й собі поривається в лет. Так і чільний римський лірик чує крила, які в нього вже “за плечима плещуть”... Гниль, пліснява, цвіль – усе те, що проростає в “найганебнішому з усіх рабств – добровільному” (Сенека), про що так точно Дмитро Васильович – у своїх “Спогадах”: “Хто потрапив у духовне рабство, – матиме цвіль на своїй душі, з кайданів духові неможливо видобутися без поранень, а цвіль завжди активно росте під кайданами”. І ця ж думка – поетичним словом: “О батьку, смерть – це не найгірше в світі. / На скелі краще падати, ніж гнить / В ярмі, при царському кориті!” (“Дедал та Ікар”). Отож, тільки-но згадаю Дмитра Васильовича – одразу й постає цей огненний образ із “Сонетів подільської осені”: тут особливо виразно проступає полум’яність Павличкового слова, в якому думка й образ – органічна цілість, одність. Та якщо в образі з “крильми” у Горація, як і в Овідієвих “Метаморфозах”, – поступове перевтілення людини в лебедя, то в Павличка – блискавичність: огонь, яким він живе, “невблаганний вогонь боротьби”, – “ви" стрілює крильми з плечей”. Як тут не згадати Франкову метафору: боротися, “у світлу ціль зостріливши весь ум”?.. Весь ум і всю, що йде від серця, високу, вибухову енергію творчості. Ця “ясна ціль” – будити до життя свій народ... Про цей блискавичний, громовий імпульс – античні поети, наприклад перший європейський лірик, воїн і поет Архілох: “Наче громом вдарив Бромій – дух у грудях запалив” (Бромій – Діоніс, бог вина)... “Грім”, “блискавиця”, “вогонь” – із ключових слів у Павличка; в них – Франковий порив, Франкова тяглість у пориві, порив – у тяглості. Поряд із цими грімкими, вогненними словами – найніжніші, найделікатніші тони в любовній ліриці Дмитра Павличка (бо ж на світі “Все не те, коли нема любові”). Сказав же Геракліт: “Якою б дорогою не йшов, не знайдеш меж душі: настільки глибока її міра”. Згадую ту пору, коли було написане “Бажання” (1972). Саме тоді Дмитро Васильович уже працював на посаді головного редактора “Всесвіту”, журналу, що за ті роки (1971–1978) став широким вікном у духовні простори європейського й світового письменства. Наслідки цієї просвітницької в роки обскурантизму, творчої праці головного редактора – відомі: “Я заяву подав 22 червня 1978 р.; подав і поїхав забирати свої книжки з журналу, плакав на самоті у своєму кабінеті, бо не було в моєму житті дорожчої для мене роботи, як робота у “Всесвіті” (зі “Спогадів”)... Не було дорожчої роботи, адже це була робота для розбудови обріїв української культури, для світла, що розвіює темряву тоталітарного мракобісся. Тоді-то доля й подарувала мені, хай не часті, але такі дорогі для мене зустрічі з Дмитром Васильовичем, Михайлом Москаленком, Володимиром Забаштанським, Анатолієм Чердаклі, Дмитром Чередниченком, багатьма іншими київськими друзями, письменниками, перекладачами... Тоді читач і зміг почути українською голоси античних: Горація з його закликом “Sa- pere aude” (зважся на свій розум), що став гаслом Просвітницької доби; римських елегійних поетів, передусім вигнанця Овідія, яким захоплювався Шевченко; чільного римського стоїка Сенеки, чиї вислови стали провідними у Франка (“Лиш боротись – значить жить...”, “...в праці сконать” та інші); неповторного Арістофана, що й можновладців підіймав на сміх; тут же – й голоси з Середньовіччя: Арнольда з Вілланови з його концепцією духом і тілом здорової людини – як мікрокосму (“Салернський кодекс здоров’я” Арнольда з Вілланови), Вільгельма де Рубрука, який у своїх реляціях (“Подорож у Східні краї...”) наводить важливі відомості з середньовічної історії України... І все це – попри заборони й “чорні списки”. До речі, твори античних авторів популяризував тоді й львівський “Жовтень” (тепер – “Дзвін”); письменник Юрій Коваль, нинішній головний редактор часопису, найактивніше підтримував публікації творів античності. Відтоді (понад пів століття спливло!) багато що стерлося з пам’яті. Залишились, як не дивно, настрої від моїх поїздок до Києва: атмосфера нічних потягів, вокзалів... Якась мовби тривога чи напруженість із прибуттям до київського вокзалу... Замрячені осінні ранки (чомусь саме осінні), вокзальна тиснява, тодішній здебільшого російськомовний Київ... Задуманий Шевченко... Свята Софія... “Золотом цвяхована блакить” (день випірнав із мряки) – такими, в національних барвах, бачив обрії нашої столиці Микола Зеров... Редакторські кімнати, що були тоді фронтом боротьби за українську мову; для мене на той час – редакторська “Всесвіту”. Дмитро Павличко, згодом очільник редакції “Слова”, органу Товариства української мови імені Тараса Шевченка, – у перших лавах захисників нашої мови (“За рідне слово й пісню / Твій син піде на скін!”)... Не можу пригадати, про що конкретно ми розмовляли з Дмитром Васильовичем, але запам’яталось найважливіше – атмосфера нашого спілкування: енергійне, що одразу ж ставало ділом, слово головного редактора (“Ділом підтверджуй слова” – Сенека), його глибоке розуміння ваги голосів волелюбних еллінів і несхитних у своєму гуманізмі – римських письменників. Щира підтримка Дмитра Васильовича вмить розвіювала мою нерішучість і сумніви, зміцнювала віру в те, що своїми перекладами долучаюсь і я до потрібної, великої справи – відродження українства. Таку ж підтримку в тодішньому “Всесвіті” відчував я від Михайла Москаленка, чию постать (як і всіх інших, що у “Спогадах”) так точно окреслив Дмитро Васильович: “З мовчазної поведінки Москаленка, перериваної лише короткими та надзвичайно влучними реченнями, необхідними для вирішення конкретної справи, я відчув, що він людина не емоційна, не балаклива, тиха, але сповнена напругою глибокого мислення”. Справді: тиха вода – глибинна, глибокодумність – тиха... У праці над перекладами та викладами латини у Львівському медичному, тоді ще інституті, стрімко збігали роки, і добірки з творів античних письменників, що зазвучали на сторінках київського “Всесвіту” і львівського “Жовтня”, почали виливатись у книги. Започаткувало цей книжковий ряд видавництво “Дніпро” повним виданням поезій Горація (1982), що вже довгенько чекав на вихід у світ. “Чекав товариш Горацій дві тисячі років, почекає іще трохи” – запам’ятався чийсь голос. Та не такої думки були Дмитро Павличко, Володимир Забаштанський, Світлана Жолоб (редагувала переклад; згодом, уже як головна редакторка, всіляко підтримуючи мою перекладацьку працю, вела й далі книжковий ряд античних авторів; опісля, у видавництві “Основи”, з таким же пієтетом до античних, – Соломія Павличко)... А тим часом життя вирувало, кипіла політична боротьба. У тому вирі, в кипінні, в незліченних обов’язках – Дмитро Павличко... Не можу не зацитувати... Плінія Молодшого: “Невже ж то ніколи я не обрубаю, якщо вже розв’язати їх годі, ті пута, що так мене туго опутали? Гадаю, що ніколи. Бо до старих обов’язків додаються нові, хоча й з давнішими я ще не впорався. Так ото з дня на день, пов’язуючи мене вузлами й кільцями, видовжується той ланцюг нескінченних моїх занять та обов’язків”... Дмитро Павличко, й на мить не перестаючи бути поетом, не думав тих “пут” обрубувати. Як і Франко: “Не покидай мене, пекучий болю... / Над людським горем, людською журбою!”. Горя і журби не бракувало. Найчорніша журба в ті часи – Чорнобиль, “шрам на нашому національному обличчі” (Дмитро Павличко). Ту журбу наче пророкував Іван Франко у своїй апострофі до калини: “Чи бурі боїшся, чи грому з блакиту?”. Грім таки вдарив; нечутний – тим і страшніший. Була й буря, але та, що після важкого застою змітає все нечисте: заснування Руху, боротьба за українську мову: “Вертайтесь до своєї мови, / Мої засліплені братове!”, відновлення історичної пам’яті, без якої людина не може бути громадянином, а населення – народом... Усюди – Дмитро Павличко, всюди – його слово. Не тільки поетичне, писане й мовлене, а й трибунне (“Я любив трибуни, і ця любов шкодила мені. Але й допомагала мимоволі відкрити душу, бути собою”)... Моменти, зблиски життя, в яких Дмитро Павличко був присутній своїм словом і своїм поглядом, – це, власне, й були важливі кроки на тернистій дорозі до, нашого національного пробудження, до становлення нашої державності. Небагато з цих моментів залишилось у пам’яті. Це, знову ж таки, були хвилинні враження: зустрічі на літературних вечорах та зібраннях, на книжкових форумах у Києві, Львові, у рідному для Дмитра Павличка Франковому університеті; цілком випадкові, наприклад, у “Вареничній”, що у Львові на Пекарській (український інтер’єр і лише українська музика). А що випадкове, те й запам’ятовується краще: мов нині бачу (завітали ми туди з Михайлом Зарічним), як у “Вареничну” одразу після нас увійшли Дмитро Васильович із Романом Лубківським; зайняли місця за сусіднім столиком. Побачивши нас, підсіли на хвилинку... Декілька слів... усмішки... привітний, водночас і проникливий Павличків погляд... Запам’ятовування, як і читання, – теж вибіркове. Та якщо вибірковість у читанні залежить від наших зацікавлень і знань, то запам’ятовуванням, ще Платон зауважив, керує якийсь загадковий “писар” у духовному нашому єстві. Той писар і взяв на перо один момент, який тримається моєї пам’яті так цупко, як і сонетний початок “Бажання”... Було це в Києві, в чорнобильські дні, коли мені вручали літературну премію імені Максима Рильського. Згадую лиш атмосферу заповненої зали, своє хвилювання, місце, де сидів я, а декількома рядами переді мною, справа, – Дмитро Павличко. В якийсь момент, перед моїм виходом, Дмитро Васильович повернувся й глянув на мене. Було щось у тому погляді таке, що зігріло й підтримало мене тоді, гріє і підтримує досі. Була не лише властива авторові “Рубаїв” вдумлива проникливість і миттєвість погляду (лат. “ictus oculorum”, постріл очей, – наче про Павличків погляд) – була, я відчув це, якась дуже зворушлива прихильність до мене, радість від того, що моя праця відзначена такою високою нагородою, було тепло великої поетової душі. Той момент – наче спалах, що зафіксував у пам’яті мою першу перекладацьку премію... Потрібно набратись духу, щоби ступити бодай крок і в обшири Павличкового перекладання: сотні інтерпретованих авторів, десятки й десятки мов, до яких дослухався перекладач. Найчастіше я гортав “Світовий сонет” (1983), що рясніє ремінісценціями з античних авторів. Погляд зупинився на сонеті Едмунда Спенсера (Amoretti, 75), в якому автор сягає думкою ген до Овідія: Одіссей (Улісс) на прохання чарівної Кірки (оповідає їй про свої подвиги під Троєю) накреслює на піску контури Трої, розташування ворожих таборів, але тут “...хвиля на берег набігла – / Й Трої, і Реза-вождя, й табору – мов не було”... Підхоплюючи цей мотив, Спенсер творить свій образ: “One day I wrote her name upon the strand, / But came the waves and washed it away: / Again I wrote it with a se- cond hand, / But came the tide, and made my pains his prey” – “Я написав над морем на піску / Її ім’я, але надбігли хвилі / І змили ту роботу нетривку”... Читаючи переклад далі, я звернув увагу на серединні рядки сонета, що вирізняються (як у Горацієвих одах) своєю акцентованою афористичністю, виразністю образу: “Все – прах на світі. Навіть на могилі / Моє ім’я зітреться від сльоти!”. Одразу згадався Шевченко: “Хрести дубові посхилялись, / Слова дощем позамивались... / І не дощем, і не слова / Гладесенько Сатурн стирає...” Приглянувся до оригіналу (дослівно): “Так і я сама буду подібна до цього розпаду, / І так само буде зітерте й моє ім’я”. Погляд, крок назад (retro), у минуле, – завжди дотик до серця. Найкраще про це – Вергілій своїм знаменитим рядком з “Енеїди”: “Є-таки сльози речей, і що смертне – торкається серця”. “Краплиною вічності” назвав цю віршову сентенцію Віктор Гюґо (“краплина” – це також “сльоза”), а “речі” латиною (res) – це також події, дії людини, її думки, почуття, вся життєва реальність.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин