Наша історія · “У 1901 р. в Галичині було 1044 читалень товариства”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
“Просвіта” в моєму селі
Слово Просвіти, №49 за 2023 рік
Іван ПЕНДЗЕЙ, краєзнавець
Виникнення товариства 8 грудня 1868 р. у Львові перші установчі збори утворили громадсько-культурно-освітнє товариство “Просвіта”. Згідно з першим статутом – науково-просвітницьку організацію. Але статут, прийнятий на других загальних зборах 1870 р., надав діяльності товариства суто просвітницьке спрямування, яке мало сприяти піднесенню національної свідомості галичан, зокрема “ширити просвіту між руським народом”. Товариство видавало часописи і книги українською мовою в доступному для селянства стилі та поширювало їх серед народу, закладало українські крамниці, лікарні, ощадні й позичкові каси, спортивні й аматорські гуртки, філії та читальні. Станом на 1897 рік працювали 522 читальні, 146 крамниць, 124 позичкові каси і 60 комор (Харитон Василь. “Просвіта” в Станіславові. Вперед (Тисмениця), 1993, 4 вересня). Перед Першою світовою війною, в 1914 р., у Галичині було 77 філій, 2944 читальні “Просвіти” зі 197035 членами. (“Просвіта” в Станіславівщині: Альманах Станіславівської землі. Т. 1. С. 393). За даними статистики, на яку посилається Гринь Комарницький, на 1901 р. в Галичині було 1044 читалень товариства “Просвіта”. У 1902 р. засновано 295 нових читалень (Літопис Гриня Комарницького (рукопис). С. 120- 121). Однією з них була читальня в Ліщанцях Тернопільської області.
Заснування читальні Ініціатором і фактичним засновником читальні “Просвіти” в селі був автор літопису Гринь Комарницький. Він та його найближчі однодумці Петро Пендзей і Онуфрій Шевчук виношували цю ідею тривалий час. Г. Комарницький звернувся до отця В. Носковського з проханням сприяти виробленню статуту читальні. На богослужінні в селі Сороки, на якому був О. Шевчук, парох в церкві “закликав єго і дав Статут сказав маєш сей статут дай єго Гриниви Камарницкому, щоби він зібрав 10 підписів і би віддав мині” (Літопис … С. 124). Статут із зібраними підписами “віднесли до о. В. Носковского, щоб він подав до Староства в Бучачи до затверженя” (Там само). У вересні 1902 р. “комітет з двох членів” найняв хату, щоби було де провести збори, – помешкання Івана Черниги – “шоста хата від церкви” (у бік Язлівців). На богослужінні отець В. Носковський запросив селян взяти участь у зборах. Після богослужіння зійшлося 20 селян разом з ініціаторами і підписантами статуту. Читальня “Просвіти” “охрещена иминим Тараса Шевченька” (Там само. С. 125). Організаційно та ідейно вона належала до українофільської течії (народовської). На пропозицію Г. Комарницького головою читальні обрали о. В. Носковського, а заступником – Івана Олійника. Проте отець В. Носковський відмовився. Секретарем одноголосно обрано Г. Комарницького.
Розвиток просвітянського руху У листопаді 1903 р. загальні збори читальні “Просвіти” оновили її правління. Головою читальні обрали Петра Табаку, заступником – Петра Пендзея, секретарем –Петра Мостового, бібліотекарем – Івана Олійника, касиром – Гриня Комарницького.
У 1904 р. читальня отримала нове місце. Священник В. Носковський згодив город, хату, дві старих стодоли, а добродій Степан Танчаковський, “нотар” із Золотого Потоку, великий прихильник освіти і просвіти, меценат, – зробив контракт на головне товариство “Просвіти” у Львові, оформив “читальню “Просвіти” під заряд і урядовані Ліщинецкіх украіньских селян” (Стефан Танчаковський ц. к. Нотар в Золотім Потоці. Там само. С. 129). Восени “державці” Гринь Комарницький і Іван Олійник “привезли глини вапна наймили робітників хату вибілили”. 21 листопада 1904 р. після богослужіння в церкві о. В. Носковський посвятив читальню “і відправив панахиду”. “На зборах було присутніх около 70 людей жінок не було ані одноєі уписало сі до членів читальні “Просьвіти” около 30 мущин хлопців ніц” (Там само. С. 131). Збори обрали правління читальні. Після 1904 р. читальня розвивалася, зростала кількість її членів. 21 листопада 1909 р. загальні збори читальні “Просвіти” (близько 150 людей) оновили її “старшину”. До Першої світової війни матеріальні статки, отримані від господарської діяльності читальні, доходили 1400 крон, тобто були значними. Але “в Світові Війні пропали всі Акта і гроші”, “і нім повойні заложуласі читальні-то помер касієр Петро Пендзей”
(Там само. С. 131). Жодної інформації про діяльність читальні в роки війни не збереглося.
“Тверезе село” В умовах неймовірних злиднів і п’янства 1909 р. у селі було розпочато рух “за тверезе село”. Ініціаторами відродження тверезості в селі були автор літопису та Андрій Буряк. Вони “зговорилисі зробити таку Агітацію щоби всі члени і позачлени (читальні – І. П.) присягнули в церкві непити чириз цілий рік горівкі, і члени читальні дали слово що зложут свою присягу”. Про це повідомили о. В. Носковського. Після богослужіння “повклякала ціла церква до 300 людей два пальці до гори і о. Носковский привів присягу” (Почиток Тверези село // Там само. С. 138).
“Січ” За участю Г. Комарницького в 1910 р. засновано товариство “Січ”. “Статут дозволяв робити управи Руханкові і Пожарні, давати вистави Аматорскі, співи забави і т. д. У Товариствови вільно сходитися в одностроях. На перших січових зборах була обрана старшина: Гринь Комарніцкий –
кошовий, Максим Горбатюк – осавул, Василь Підлісний і Павло Мостовий – читарі. До “Січи” вписалосі около 100 людей розвивалосі Гарно” (Товариство “Січ” // Там само. С. 31).
Підприємництво У 1910 р. за участю автора літопису був організований сільський кредитний кооператив “Райфайзенка” (названий ім’ям засновника кредитних кооперативів у Німеччині Райфайзена Фрідріха Вільгельма), який обслуговував мешканців двох сусідніх сіл Сороків і Ліщанець. На його перших загальних зборах був представник зі Львова і о. В. Носковський (“Райфайзенка” Сорокє і Ліщиньці // Там само. С. 32). Г. Комарницький був і засновником у селі першої кооперативної організації. У 1911 р. він, закінчивши зі своїм колегою товаришем Гринем Хомутом кооперативні курси в Бучачі, організував у селі мале кооперативне товариство, до якого записалося “около 24 члени”, які і “розпочали коопиративну господарку”. Утому ж 1911 р. “відбув свій курс” Онуфрій Пендзей, який, як і Г. Комарницький, як видно з літопису, теж відігравав важливу роль у громадському житті села, зокрема в його кооперативному русі. У 1912 р. Г. Комарницький виїхав на заробітки до Америки, залишивши кооперативне господарство в доброму стані.
До Америки й додому І в далекій країні виплекані на батьківщині ідеї “Просвіти” не полишали Г. Комарницького. Разом з іншими “свідомими українцями” він взяв участь у заснуванні двох товариств “Просвіти”: у 1916 р. в місті Міннеаполіс (штат Міннесота), був обраний його головою, і в 1917 р. в місті Мілуокі (штат Вісконсин), головою обрали Василя Кошеля, а Гриня Комарницького – скарбником. Обидва товариства імені Тараса Шевченка. У цьому ж місті при церкві існувало товариство імені Івана Франка. “Товариства працували, давали вистави і доходи обиртали на украіньскі добрі ціли” (Американьске Товариство Просьвіти // Літопис... с. 26). “Товариство довго не існувало бо товариші розєіхалисі нароботи до других міст” (Там само). До рідної домівки автор твору повернувся після Першої світової війни, коли саме, не уточнено. Невідомо також, з якими статками. Про свої доляри він не поширювався, мабуть, тому, що їх у нього просто не було. У селі діяв “кружок” “Сільський господар”. Згідно з актом засідання 1 січня 1919 р. його головою був Петро Шимків, секретарем – Амброзій Мостовий. “Товариство дістало субвенцію з машинових предметів а саме: косарку кінну і плужок”. З цитованого матеріалу зрозуміло, що ліщанчани в господарській діяльності отримали допомогу від уряду ЗУНР. “Українські добрі цілі”, навіяні перебуванням в Америці, пронизані вболіванням за сільський люд, за “запіячиний народ”, наверненням його до елементарної культури в побуті, освіти і просвіти, Г. Комарницький відстоював у рідному селі, коли в умовах “польської неволі” прийшло глибоке усвідомлення необхідності відстоювання українських інтересів. Була поновлена активна праця на ниві просвіти, кооперації тощо.
Репресії Як настала польська влада, пише Г. Комарницький, без усяких на те причин за наказом комісара поліції Михайла Адамовського було арештовано 32 селяни. “єіх покували і вислали на бригіткі до Львова” (Бригідки – назва відомої тюрми – І. П.), де вони сиділи 4 місяці. Їх звільнили за активного наполягання преосвященного митрополита Андрея Шептицького, який “майже щодня відвідував невільників на Бридідках” (Іван Каменьский // Літопис… С. 5). Навряд чи так могло бути: після окупації Східної Галичини поляки заарештували А. Шептицького. У 1921 р. розквартирований у селі відділ польського війська вчинив бешкет у господарствах селян: “били кури качкє забирали сир, масло, яйці, (бо сето було великоднойї Пєтниці Польскоєі) Люде почули такій рабунок збирали кури в міхі і далі кікати в ліси врови де хто міг другі просили-сі плакали але нічо не по магало…” (Там само. С. 6). За намовкою комісара М. Адамовского, який був ще й замість війта в селі, жовніри навідались до його сусіда Івана Олійника, “і тієі вибили єиму всі кури і Олійник терпів аж наостанку коли забивали 12 цітого когута Олійник одверто ставав в обороні. Я даю 2 куркі тілько небй мині того когута. Тогди жовніри кинулисі на Олійника з кольбами. Зі словами кабанє ти хцех украіни зачали обкладати гверами так єго обложили що кягав крижі зо 6 місяців задурно бідака терпів, таке надужитє було над украіньцями від наказних вітів” (Там само. С. 7). За словами автора твору, І. Олійник – “завзятий украіниц”, а М. Адамовський – “завзятий польяк”, які “жили собі як пес з котом” (Там само. С. 6).
Спроба нав’язати польську мову “І много много було всякіх надужить і роздорів і знущань і село терпіло як неволю”, зазначається в літописі (Там само. С. 9). У серпні 1922 р. наказний війт М. Адамовський і колишній війт Петро Табака змовившись “написали фальшиве песьмо доради окружноєі шкільноєі” у Бучачі, у якому повідомляли, що нібито Рада гмінна на засіданні 5 серпня 1922 р. ухвалила “же вшколі повшехні людові в Лєщаньцах ма биц Польска викладова мова в
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
