Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Спадщина · “Вечір перевершив запланований регламент, але в багатьох було відчуття, як багато ще не згадано, не виголошено”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Століття Михайла Головащенка

Слово Просвіти, №49 за 2023 рік

Олександр БАЛАБКО Фото Василя АРТЮШЕНКА Так, це було його століття, двадцяте… Народившись на його початку, він, уродженець глибинного села Кримки, що тепер на Донеччині, пішов добровольцем виборювати мир для усього світу на фронтах Першої світової. Був поранений, отримав контузію, але вірив, що проливає кров насамперед за рідну Україну. Ці свої мрії втілював у поезіях, за які тоді б, у роки звеличення Сталіна як переможця, міг отримати років 25 за ґратами. Потім був вокальний відділ музичного училища, факультет журналістики Київського Шевченкового університету. 1977 року я, також його випускник, прийшов на роботу до редакції газети “Культура і життя”. І відразу потрапив до відділу музики, який очолював Михайло Іванович. Хоч і недовго довелося з ним попрацювати плічо-пліч (перевели на тематику культосвітньої діяльності, що вимагала частих відряджень, а кому ж їздити, як не недавньому студенту), але ту науку пам’ятаю впродовж усього життя. Тієї пори Головащенко, якраз із болем, кров’ю і нервами боровся за видання у “Музичній Україні” двотомника спогадів про Соломію та її листів. Ми всією редакцією вболівали за нього. Бо тодішня цензура пильно стежила за тим, аби не було і натяків на прояви “українського буржуазного націоналізму”. Приміром, у передмові до першого тому наполягали вилучити такий рядок: “Україна дала світові трьох геніальних жінок – Лесю Українку, Ольгу Кобилянську і Соломію Крушельницьку”. Чому треба вилучити? Мовляв, про всяк випадок, бо Україна “дала”, а Росія – ні! І коли 1978-го вийшов перший том, а потім другий, я отримав їх від Михайла Івановича з щирим дарчим написом. А ще ж у його доробку – книжки про Олександра Мишугу, Модеста Менцинського, Олександра Кошиця, інших видатних митців… Упродовж 15 років я сходжував європейські стежки Гоголя, Коцюбинського, Винниченка, Марії Башкирцевої, Сержа Лифаря, інших, а до постаті Соломії Крушельницької наважився приступити лише 2018-го, почавши подорожі від Білої, Тернополя, Львова і далі – до Італії. Але цього разу вийшов роман “Кімоно для Баттерфляй. Із життя Соломії Крушельницької” – із фактами дійсними, домисленими, доповненими і вигаданими… І дороговказом мені на цьому шляху був отой двотомник Михайла Головащенка, якому й присвятив роман. Я й досі, продовжуючи його, у полоні високої музики, незрівнянного співу, перипетій залаштункового театрального життя, карколомних подій у житті останніх великих європейських композиторів... 23 листопада з нагоди 100-ліття Михайла Головащенка у Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого відбувся великий літературно-мистецький вечір. Ми з давнім близьким другом Михайла Івановича, диригентом, хормейстером, професором, головою Всеукраїнської національної музичної спілки Петром Андрійчуком кілька місяців готувалися до цієї події. Завдяки керівництву однієї з найстаріших столичних книгозбірень, зокрема, її головній бібліотекарці, організаторці багатьох літературно-мистецьких дійств у цьому ошатному залі на вулиці Михайла Грушевського, Тетяні Скирді заздалегідь визначили дату і час проведення вечора. Але день виявився непогожим – то з дощем, то зі снігом, – та ще й анонсований хор “Дарничанка” не зміг узяти участь, тож думалося, що прийде небагато людей. І яким же радісним було наше здивування, коли зала о 16.30 була майже заповненою! Господарі підготували прекрасну виставку книжок Михайла Головащенка з фондів книгозбірні. Вечір почався хвилиною мовчання у пам’ять про тих, хто віддав життя за волю України. Усі ці місяці ми контактували із сином Головащенка, Тарасом Михайловичем: підготували для слайд-шоу низку унікальних знімків із родинною архіву, долучивши і свої фото з паном Михайлом. А ще ж слід було розшукати і запросити людей, які добре знали і любили ювіляра. Тодішню редакцію “Культури і життя”, окрім мене, представляли мистецтвознавиця і громадська діячка Олена Седик, відомий український фотограф Василь Артюшенко. А журналістську спільноту Києва – відповідальний секретар Київської організації НСЖУ Алла Малієнко. Гучними оплеска- П. Андрійчук та О. Балабко ми зустрічали присутні появу у залі легенди української диригентської школи, академіка, народного артиста України Івана- Ярослава Гамкала, який виступив зі спогадами. Неймовірно цікаві подробиці співпраці з Головащенком розповів відомий український перекладач Юрій Педан. Якщо гортати сторінки двотомника про Крушельницьку, то всі уривки з рецензій, листи, спогади італійською переклав саме пан Юрій. Я мав намір, познайомившись, вклонитися йому низенько. Так і зробив, ми разом сфотографувалися. Музикознавців і, власне, учениць Головащенка, які під його проводом вмістили свої перші публікації у пресі представляли док- Син Михайла Головащенка Тарас та онук Михайло Капела бандуристів КНУКіМ під керівництвом П. Андрійчука торки філософії з мистецтва Валентина Кузик і Галина Степанченко, кандидат мистецтвознавства Ірина Сікорська, головний редактор українського інтернет-журналу Ольга Голінська. Вони тоді були молодшими колегами таких маститих фахівців як Марія Загайкевич і Микола Гордійчук, а тепер – самі маститі й мають високі наукові звання. Виступив із словами подяки усім організатором та учасникам, читав вірші батька та свої син Головащенка Тарас, який прийшов зі своїм сином Михайлом. А неабиякою родзинкою вечора став пісенний виступ керованої Петром Андрійчуком капели бандуристів Київського національного університету культури і мистецтв. Вечір перевершив запланований регламент, але в багатьох було відчуття, як ще багато не згадано, не виголошено, не написано про Михайла Головащенка, уособлення цілої епохи нашої культури на зламі двох століть. Насамкінець – два вміщені у книжки поезій Тараса Головащенка “Січа без шаблюки” вірші Михайла Головащенка відстанню у 42 роки. Ти так Україну любив, Як люблять батько й мати сина – Свою єдиною дитину – І весь народ цьому учив. Та, бач, не так воно ведеться, Чомусь де тонко, там і рветься, Оце й у нас. Було їх мало – Тих вільнодумців-козаків, Та вже тепер і тих не стало, По цілім світі розкидала Їх злая доля бідаків. Одні в Сибіру, за Уралом, Другі по світу розбрелись. Одних недоля заставляла, А інші самі відреклись Від неньки нашої, Вкраїни, Де народилися, зміцніли І вийшли в люди. Та дарма Зветесь синами України, У вас нема її, нема. Ви сплюндрували все, що свято Для серця кожного із нас, Забули мову мами й тата, Дідів і прадідів… А вас, Вкраїни вірнії сини, Давно на віки прокляли. О, лихо буде, горе вам, Моїм негідним землякам, Коли підніметься Вкраїна, Як батько стане проти сина, А брат на брата ніж підніме За те, що служить москалям. О, скільки люду тут загине! А крові, крові! Боже мій! Поллються ріки по Вкраїні, Червоним стане море синє, Коли за волю України Повстануть месники на бій! 27.11.1949 р. Доморощеним яничарам Сказать хотів би, та не смію – Боюсь, що добре не зумію, Але чекайте, не спішіть, Я постараюсь… Бо волію Слова свої в пісні вложить. В житті ж я зовсім не помітний, Завжди серйозний, непривітний, І серце маю, як на гріх, Вразливе, наче квіт тендітний, Але й тверде, немов горіх. Одне і думаю, і знаю – Що Україну я кохаю, Що дуже тяжко в світі жить Рабом німим у ріднім краї, Де все плазує, все мовчить. Ото й живу та нуджу світом Під більшовицьким тяжким гнітом І не дивуюся тому, Що вже забув, що з Заповітом Помер Тарас. Хвала йому! Хвала тобі, премудрий сину, Співець великої країни! Народе мій! Народе мій, проснись, нарешті, Поглянь, що роблять в Будапешті, Берліні, Празі і Софії… Скажи хоч слово – о, Маріє! Що ми ще всі не оніміли, Що не раби ми, не моголи, Що в жилах кров не охолола, Козацька кров. Вона ж гаряча І героїчна у нас вдача… Народе мій, зніми полуду З очей своїх! Збагни облуду, В яку ввели нас партократи, Щоб обрусачить, обібрати, Відняти мову мами й тата, Щоб не було в нас навіть згадки, Що ми козацькії нащадки, Щоб ми й надалі разом з вами Були покірними рабами. Невже ярмо рабів дрімучих, Вас і не муляє, й не мучить, Невже вам ще не остогидли Оті приниження, обиди І вічний страх, і доля бидла? Хіба ж не краще за свободу, За щастя рідного народу Піти на прю і там сконати, Ніж вік у рабстві доживати? О, Боже мій, додай нам силу, І возвелич, і вознеси, Врятуй нам Неньку-Україну, Народ від сорому спаси! 21.08.1991 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин