Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Ми можемо стверджувати, що українська держава існувала лише тоді, коли існувало українське військо”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

Військовий історик Василь ПАВЛОВ: “Війна формує новітню українську ідентичність і політичну націю”

Слово Просвіти, №49 за 2023 рік

6 грудня – День Збройних Сил України. Розвиток міцного та боєздатного українського війська є запорукою свободи та незалежності України, а Збройні Сили були й будуть гарантом незалежності та майбутнього розвитку України. Одним із дієвих механізмів, що відновлюють історичні традиції національного війська та підсилюють боєздатність підрозділів, є почесні найменування. Про принципи присвоєння почесних найменувань у ЗСУ, роль традицій в українському війську та українську мілітарну ідентичність поспілкувалися з українським військовим істориком, керівником експертної групи з питань внутрішніх комунікацій Директорату інформаційної політики у сфері оборони та стратегічних комунікацій Міністерства оборони України Василем Павловим. – Василю Борисовичу, за яким принципом обирають імена для почесних найменувань? – Якщо говоримо про присвоєння почесних найменувань у Збройних Силах України, то цей процес регламентований кількома законодавчими актами. Насамперед, це Указ Президента України № 1173 від 30 жовтня 2000 року, в якому визначено загальні підходи до присвоєння почесних найменувань, зокрема, про присвоєння персональних почесних найменувань, а також почесних найменувань за географічною (територіальною) ознакою. Також є Закон України 2012 року “Про присвоєння юридичним особам та об’єктам права власності імен (псевдонімів) фізичних осіб, ювілейних та святкових дат, назв і дат історичних подій”. Фактично, ці два документи регламентують, як мають діяти військові частини, командування та органи центральної виконавчої влади щодо присвоєння почесних найменувань. Окрім того, у нас від 2015 року діє законодавство у сфері декомунізації, а вже від липня цього року – Закон України про деколонізацію, тобто про подолання наслідків російського імперського минулого. Тож зараз почесні найменування присвоюються за трьома напрямками. Перший напрямок – це почесне найменування, що має конструкт – “окрема механізована бригада імені когось”, тобто на честь історичного діяча, який має відношення до військової справи, до воєнної або політичної історії України і його ім’я чи діяльність можуть стати мотивуючим фактором. Другий – це почесне найменування на честь території. Наприклад, є Перша окрема танкова Сіверська бригада на честь тієї території, де бригада розташовується, де веде повсякденну діяльність у мирний час. Почесним найменуванням ми означаємо присутність Збройних Сил України на тій чи іншій території. І є ще один різновид цього найменування – на честь ведення бойових дій на тій чи іншій території. Наприклад, 60-та окрема піхотна Інгулецька бригада – на честь того, що бригада прийняла свої перші бої влітку минулого року під час форсування річки Інгулець. Таким чином ми означаємо ті території, на яких ведуться бойові дії. Для частини військовослужбовців це найбільш звиклий варіант, тому що він має своє коріння в радянському союзі, коли військові частини називалися на честь географічних об’єктів, де вони особливо відзначилися під час ведення бойових дій. Третій напрямок – це назви “в лапках”. У нас є два таких приклади. Це “Холодний Яр” та “Едельвейс”. Або це назви на честь історичних явищ, які є мотивуючими в історії України, мають довгу тяглість боротьби за незалежність та українську державність. Або це назви-символи. Наприклад, 10-та окрема гірськоштурмова бригада “Едельвейс” названа на честь квітки, що є символом гірсько-піхотних частин у всьому світі і не має за собою нічого іншого, окрім мотивувати особовий склад. Фактично це всі принципи, за якими ми формуємо почесні найменування. Ще раз наголошую: це історичний діяч, назва території або назва історичної події, факту, чогось іншого, що несе мотивуючу складову. – Чи впливає, за вашими спостереженнями, почесне найменування на боєздатність підрозділу? – Так, впливає. Цього довго не розуміли. Тому, що радянська міфологія (тут кажу в хорошому розумінні), що формувалася навколо червоної армії, радянської армії, – вже відійшла, вона не мала жодного підґрунтя, жодного підживлення в сучасній історії України. І протягом 25 років незалежності в Україні почесні найменування або дублювали радянські (були відновлені), або присвоювались без врахування призначення військових частин чи їхнього територіального розташування. У нас за часів президентства Віктора Ющенка було присвоєно два почесних найменування, але абсолютно безсистемно. Це була більше акція політичного піару, ніж початок певної системи з формування національної ідентичності Збройних Сил України. Якщо говорити про почесні найменування часів російськоукраїнської війни, яку слід вести від 2014 року, то можемо казати, що новітній процес присвоєння почесних найменувань розпочався в 2017 році, у першому “ешелоні” почесні найменування отримали 24-та окрема механізована бригада імені короля Данила і 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців. Це, до речі, ще один принцип формування найменувань – на честь військових частин, що існували раніше. Це дозволено законодавством України: можна називати теперішні військові частини, щоб виводити спадковість від різних частин (підрозділів) українських збройних формувань різних часів. І ми можемо одразу бачити за почесними найменуваннями, які в нас є, на що вони здатні. Наприклад, 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців стала фактично одним із символів оборони Києва і за багатьма моментами повторила шлях кінного дивізіону 2-го Запорізького полку Армії Української Народної Республіки. Нині вона має не меншу славу, не менший позитивний наратив і не менші здобутки на полі бою. 72-га ОМБр імені Чорних Запорожців фактично стала одним із новітніх символів російсько-української війни. Так само інші частини. Наприклад, 30-та окрема механізована бригада імені князя Костянтина Острозького. Це князь, який відзначився тим, що розгромив московитів під Оршею. І бригада методично, фахово, без зайвого пафосу, але дуже ефективно, нищить їх протягом останніх 10 років. Ми можемо наводити подібні приклади фактично щодо всіх бригад, які мають почесні найменування, що надавалися не формально, а свідомо, коли в цьому процесі брали участь і фахівці, які це пропонували, і особовий склад бригади, який був на момент присвоєння почесного найменування. І найменуванням пишається особовий склад бригад, які зараз уже безпосередньо б’ються і фактично пишуть нову історію Збройних Сил України, бойових прапорів, на яких написані імена історичних діячів. У цих найменуваннях є певна тяглість і традиції, і української мілітарної ідентичності, яку ми маємо, з одного боку, відновити, а з іншого – сформувати. Але формування новітньої ідентичності неможливе без історичних прикладів з минулого. Ми маємо пояснити і українському суспільству, і нашим країнам-партнерам, що українці – нація не гречкосіїв, а нація воїнів, яка в різні часи, за різних обставин, з різною результативністю, але воювала постійно. І ми можемо стверджувати, що українська держава існувала лише тоді, коли існувало українське військо. І що почесні найменування, імена справді впливають на військові частини, які під ними б’ються. – Якщо говорити про сучасні Збройні Сили України, то відчувається, що вони є спадкоємцями українського війська, армії Української Народної Республіки. Відповідно, армія Української Народної Республіки була спадкоємицею традиції запорозького козацтва. Яка роль традицій у різних родів військ, чи є аналогії? – Було б дуже просто, якби працювала схема, про яку ви говорите, що теперішні Збройні Сили України є спадкоємцями своїх попередників в якомусь там історичному часі. А ці попередники є спадкоємцями традицій ще більш давнього часу. Слід зауважити, що історія України, на превеликий жаль, не розвивалася циклічно, як історія деяких європейських країн. Наприклад, Велика Британія, відколи сформувалася як держава, формувала свої традиції. Її державність була безупинною, беззмінною. І одні державні утворення передавали свої традиції та спадщину іншим. А ми маємо говорити не про спадковість, а про тяглість. Ми вже згадували, що запорукою існування української державності є існування українського війська, чи Збройних Сил України. І ми маємо розуміти, що були різні історичні періоди, коли не існувало української державності, відповідно, не існувало українського війська. І в різний час українські військові формування справді спиралися на традиції своїх попередників. Але вони використовувались, виходячи з історичної свідомості того часу, з розуміння історії людьми в часі, у якому вони жили, і маючи ті чи інші маяки, які для нації або етнічної спільноти в той чи інший час були знаковими. Збройні Сили України не є спадкоємцями армії УНР у прямому розумінні, тобто юридично. Але далі починається найцікавіше. У нас є військові частини, названі на честь частин армії УНР. Є військові частини, названі на честь військових діячів Української Народної Республіки. Є військові реліквії, які вже з рангу музейних експонатів перетворилися на елемент публічності. Наприклад, прапор третьої Залізної стрілецької дивізії Армії Української Народної Республіки, який зберігається в Національному військово-історичному музеї та використовується під час знаменних подій і ритуалів сучасних ЗСУ. Ми використовуємо якісь окремі елементи. Є військова нарукавна символіка – стилізований і трохи переосмислений нарукавний тризуб армії УНР. Ми беремо ті моменти, які можемо використати в сучасних умовах. А ще це ті війни, які ми колись програли. І зараз ми маємо унікальний шанс переграти партію. Можливо, переграти партію за наших батьків, дідів. І закрити певні гештальти, які несуть за собою історичну травму. У 2022 році відбулося кілька знакових боїв Збройних Сил України, які за дивним збігом обставин збіглися з подіями сторічної давнини. Це не тільки, наприклад, бій під Крутами, а й розгром російських військ під Вознесенськом, який збігається з розгромом РСЧА армією УНР під час Першого зимового походу. Ще можемо згадати про Бахмут. У нас є славнозвісна фотографія входу українських військ до Бахмуту під час Донбаської наступальної операції 1918 року. І ми можемо бачити, як росіяни входили в Бахмут. Усі ці моменти грають по-різному. Візьмемо до прикладу Харків 1917 року, коли українські військові частини в місті були морально розкладені, не приховуємо цього. Вони повелися на більшовицьку агітацію, здали Харків. І росіяни або більшовики увійшли в місто абсолютно без бою. Пригадаймо оборону Харкова у 2022 році. І взагалі те, що з Харковом відбувається зараз. Він став фактично форпостом української ідентичності на Сході. За всіх моментів, які комусь можуть не подобатись... Так само можна говорити про оборону Києва. Ми знаємо, як Київ був зданий у 1918 році, що сталося в місті в 1919-му. Ми маємо оборону Києва 2022 року. Так само є Одеса, яка, з одного боку, вважається не зовсім українським містом, але ми бачимо Одесу зараз, бачимо, як Одеса мужньо стоїть. Бачимо Херсон, Миколаїв, останнім часом в епіцентрі бойових дій з’являється Гуляй-Поле, теж доволі знакове місто для української мілітарної історії. Я навмисно не вживаю термін “історія українського війська”, тому що ми маємо чітко розуміти, що в історії України, як в історії будь-якої країни, були явища, пов’язані з розвитком української державності, в тому числі українське військо, і були явища, пов’язані з мілітарною історією України. Тобто були люди, які діяли на цій території, не завжди відстоюючи інтереси української держави. Аналогій багато, і вони дуже цікаві. Правильне наведення аналогій, особливо в інформаційному просторі, є надзвичайно важливим у контексті інформаційної війни. Ми маємо наводити аналогії з нашої історії, але це будуть аналогії внутрішнього вжитку. Так само ми маємо шукати аналогії з подіями, які відбувалися за межами України. Це необхідно для того, щоб пояснити нашу боротьбу, нашу нинішню ситуацію країнам-партнерам. А це вже більш високий рівень розуміння подачі своєї історії, щоб вона була цікава іноземцям, щоб вони побачили в ній щось своє. Візьмемо до прикладу події, найближчі до нас у часі. У більшості з нас були запитання до Ізраїлю, але бачимо, як змінилося, зокрема, ставлення ЦАХАЛ до Збройних Сил України, що вони почали писати українцям, які мотивуючі ролики почали знімати. Тобто прийшло розуміння, що в нас обох є наша споконвічна земля, але є і споконвічний сусід, якого ми ніколи нікуди не подінемо і з яким нам доводиться, з одного боку, співіснувати, з іншого – час від часу цьому сусідові треба пояснювати, хто господар на цій землі. І ці паралелі для нас надзвичайно корисні, особливо у відносинах із державами, які переживали війни на своїй території дуже давно. Тому що теперішня російсько-українська війна не є війною внутрішньою. Це пряма агресія однієї держави проти ін-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин