Пошта “СП” · “Слово має живити, наснажувати, тамувати інтелектуальну “спрагу”. Бо воно ж – світлоносна “одіж” для наших думок”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
Чому рід на мові тримається
Слово Просвіти, №49 за 2023 рік
Ще не встигли українці оговтатися від тотального насильницького зросійщення (а які плоди пожинаємо!), як маємо новий клопіт – англіцизація, і не менш охопна.
Валентина СЕМЕНЯК, м. Тернопіль
Багато сучасного люду хизуються “знанням” чужинських вкраплень в українську, не розуміючи, що тим самим сприяють її руйнації, а подекуди – й знищенню. Про те, який мовний приклад подаємо дітям, які вчаться формувати власні думку, речення, світогляд, – змовчу. Крокувати в ногу з часом – це насамперед залишатися собою, зміцнювати свою ідентичність у різноманітті світу. Бо “...коли ти похитнувся в слові, вважай, що похитнувся у собі” (за Б. Олійником). Принагідно у мене запитання до бібліотекарів: чому ви так зрадливо змінили чудове українське слово “книгообмін” на “буккросинг”? А також до тележурналістів “1+1” (та інших медіа), бо саме від них почула, що незабаром “покажуть” перший тизер байопіка про Лесю Українку (якби хто питав – йдеться про першопоказ фільму). Англійське “фрилансер” (freelancer) має багато значень, але ж найперше: free – найманець, lancer – спис, піка... Інше слово, що вже оскому набило, – лайфхак (від хакер англ. hacker, англ. life hacking перекладається букв. злам життя) – сленговий термін. Але ж є милозвучне українське слово “підказка”. Чому добровільно від нього відмовлятись, тим більше, що воно нічийого життя не ламає, воно лиш підказує?! Тим часом, що ми закладаємо у свою підсвідомість? А яке засилля вивісок із чужинськими написами у “найпатріотичнішому” Тернополі… Чому це відбувається саме з нами і саме сьогодні, коли в країні така жаска війна? Тому й війна, що, мабуть, ми єдина у світі нація, яка так легко дозволяє зневажати і паплюжити рідну мову. А ще – впадає у крайнощі: згадує про її збереження і чистоту або в День писемності і мови, або в День рідної мови, себто двічі на рік. Мова має здатність передавати від покоління до покоління інформацію про минувшину, яка багата звичаями та традиціями. Це не просто гуртує, а єднає. Бо що таке гурт? Це певна окремішність, частинки цілого. І лише єдність “народжує” нову колективну ознаку – пам’ятати, берегти. Не завжди людство мало можливість достеменно записувати інформацію про довколишній світ. Накопичені знання часто передавались і передаються з уст в уста. І якщо взяти історію кожного окремого роду, то здебільшого так і є. Після відомої біблійної історії з Вавилонською вежею,
коли світ заговорив багатьма мовами, у кожного народу з’явився шанс… знову знайти дорогу до самого себе, не втративши свою ідентичність. Багато народів впоралися з цією місією, але, на жаль, не всі. Серед цих “не всі” й Україна. Мова – це матеріальна одіж наших думок, яких у нестримному потоці породжує неспокійний розум. Факти – річ уперта. А вони свідчать про те, що найбільше енергії людина губить через очі та язик. Очі – зрозуміло, дзеркало душі. А пусті балачки – переливання з пустого в порожнє по кілька годин поспіль – спустошують душу (яка незбагненна сила мови!). Тому й не дивно, що знаючи про це, ченці часто беруть обітницю мовчання, не розмовляючи (хто як) по кілька тижнів, місяців, а то й років. Безперестанна внутрішня молитва під час мовчання допомагає накопичити чимало енергії, яка іноді дарує просвітлення і відкриває надможливості людського тіла. Ось що таке мова. Коли ж людина свідомо цурається і зрікається рідної мови, у неї розривається енергетична пуповина з родом і вона не отримує суттєвої і важливої духовної підтримки. Успіх і щастя оминають таких, особливо стосовно їхніх дітей. Пригадую, як під час мандрів Індією, почувши мою українську, підійшов юнак і запитав російською: “Ви с України? А я с Кієва”. “А чому не розмовляєте українською?”. “Потому что в душе я русскій!” – такою була горда відповідь. А потім на вокзалі в Бангалорі (знову ж таки, почувши нашу українську), до нас підійшла жінка з чотирирічним хлопчиком: “О, а откуда ви? Я с Черкас”. Ми з рідним братом (ми родом із Черкащини) приємно здивувалися і продовжували спілкуватися українською. Треба було бачити, як бідолашна намагалася говорити з нами українською, однак онук, який постійно її шарпав, говорив російською. І вона просто “розривалася”: з нами їй хотілося говорити рідною, але онуку вона відповідала не дуже доброю російською… Та що там далеко ходити. Моя двоюрідна сестра, яка народилась в Сибіру і майже все життя живе в Україні, вперто розмовляє російською, як і її діти та внуки. Бо так навчила її мати, моя тітка. На цьому ґрунті від початку широкомасштабної війни ми не спілкуємося… А ось після зустрічі з Оленою, яка приїхала до Індії пілігримом аж із Красноярського краю Росії, залишилися світлі спогади. Коли ми з нею познайомилися, їй якраз перед цим передзвонили і повідомили, що померла свекруха. Через кілька днів ми знову випадково зустрілися. Олена підійшла першою і сказала українською з акцентом: “А я вас побачіла”. Звісно, я дуже здивувалася. – А звідки ви знаєте це українське слово?
– Моя бабуся родом із Чернігівської області, їх виселили. До останнього дня говорила українською. Ми з братом були ще малими, то не дуже добре запам’ятали, але корені наші з України. Ось такі історії. Хтось живе в Україні і бездумно нехтує нею, а хтось живе на чужині, але глибоко в серці несе пам’ять про землю свого роду. Пригадую свої перші шкільні образки, які друкувала районна газета. Вони з’являлись тоді, коли мене охоплювало особливе духовно-емоційне піднесення, і мені хотілось поділитись цим станом через Слово з усіма. Згодом зрозуміла значущість цього надмоменту Душі. Але його усвідомлення прийшло набагато пізніше, через багатобагато років. А що ж відбувалось у цей проміжок часу, який я умовно позначила “багато-багато років”? Я всотувала кожною клітинкою свого єства невидимий тонкий світ (той, що за межами земного буття) звучання рідної мови. У той час (до відродження Незалежності) це було не зовсім просто. У моїй сім’ї, до прикладу, рідна мова була зраненою. Дитинство, юність, змужніння мого батька (сім’ю вивезли до Сибіру) минало на Далекому Сході: Сахалін, Петрозаводськ, Владивосток, Іркутськ, Байкал... Про чистоту мови вже не йшлося. Інтуїтивно рятувалася книжками, “ковтала” їх “запоєм”: Михайло Стельмах, Василь Земляк, Олександр Довженко, Іван Нечуй-Левицький, Вадим Собко, Григір Тютюнник, Василь Симоненко, Анатолій Дімаров справили на мене неабияке враження і засіяли зерна українськості. Їхня мова, означена буквами і сповита в слова, звучала для мене музикою з вищих сфер. Пригадую, яке потрясіння пережила одного разу, коли перед нами, старшокласниками Мошурівської середньої школи (Черкащина), виступав її колишній випускник, професор київської сільгоспакадемії, прізвища вже й не пам’ятаю: мова його лилася джерельним потічком. Такої музики Мови я ще ніколи не чула. І саме тоді всередині мене немов щось тенькнуло невимовним бажанням: “І я так хочу балакати!”. У нас на Черкащині всі “балакають”. Опинившись на заході України, просто заціпеніла від замилування, коли почула на вулиці з уст якоїсь жінки, яка напучувала своє дитя: “Будь мені чемною”. Ви можете не повірити, але це слово вперше я почула в Тернополі. Я й далі намагаюсь відшуковувати ті “потрясіння” в сучасній літературі, але... зазвичай модні письменники пишуть “універсальною”, примітивною мовою (за висловлюванням Галини Пагутяк). Зізнаюсь: не гріє таке письмо, не потрясає, бо без Душі. Слово має живити, наснажувати, тамувати інтелектуальну “спрагу”. Бо воно ж – світлоносна “одіж” для наших думок.
Відзначення у Хмельницькому літературному музеї
А яка та “одіж” сьогодні? Така, які й думки... та ще й присмачена англіцизмами. Ніколи не забуду, як після кількамісячної мандрівки півднем Індії проходили повз одну “кокосову” хижку. І раптом – що це? Пісня! І така знайомо-рідна, українською, але де? Аж на протилежному кінці планети, біля берегів Аравійського моря, яке в одному місці зливається з Індійським океаном. Це були, як згодом з’ясувалось, ізраїльтянки, військові. Вони слухали і підмугикували в ритм музики, не знаючи української: Поплакала і стоп! Фіалка розцвіла, Засяяв день Таємними знаками. І мама молода, й закохана мала – На кухні всі однаково плакали... І знову потрясіння... Але з новим, раніше не відомим відчуттям, відчуттям причетності до великої країни, ім’я якої Україна, не Юкрейн, а саме Україна. Означена буквами і сповита в слова – рідна мова моя, а рід… на мові тримається. Пам’ятайте про це! Чи знаєте ви, що нині в Україні справжня епідемія діабету? За твердженням древньої тибетської та індійської медицин, як не дивно, одна з основних причин цієї хвороби є проблема мовного покручу. Професор су-джок медицини, академік Київської Академії нетрадиційної медицини Олександр Харченко стверджує, що під’язикова кістка людини відчуває всі вібрації планети. Вона, не маючи суглобносухожильного зв’язку з рештою кісток, вібрує в унісон вібрації кори Землі на конкретному терені, і потім спектрогравітонними імпульсами, як маріонетка нитками, маніпулює усіма м’язовими системами організму. Тому на території, наприклад, Франції “вібрують” по-французьки, на території Китаю – по-китайськи, на території Латвії – по-латвійськи тощо. А на території України? Складний випадок: тут вібрації і не українські, і не російські (чимала частина “українців” вперто вірить, що розмовляє російською), а так собі, вибачте за порівняння, – “суміш бульдога з носорогом”. Бо то не українська, а сурогатна, вона не відповідає оригіналу, як і пресловута буцімто російська. Якщо хтось мислить, що розмовляє російською, то він глибоко помиляється. Тому й не дивно, що мовні вібрації цієї території не співпадають з вібраціями планети (у вібрацію вступає верхня кора Землі, яка повсякчас перебуває у невидимому для людського ока русі). Звідси – показник росту серцево-судинних захворювань та раку. Виняток мають іноземці, які живуть на нерідній території, але “думають” своєю рідною мовою. А тепер подумаймо про багатьох росіян, котрі живуть у нас по 20-30 років, – вони вперто розмовляють своїм “язиком”. Ось у кого сильний мовний імунітет. Прислухаймось хоча б до апостола Павла, який казав, що та людина, котра звертається в молитві до Бога не своєю рідною мовою, живить і наповнює тільки розум, а серце її в ту мить спить…
чий вечір письменниці “Я всю красу у рими пересилаю”. На гостину завітали колеги-письменники, шанувальники творчости Ніни Шмурикової-Гаврилюк. Лунали теплі слова привітань, поетичні та музичні подарунки. Ювілярка презентувала музею свою нову книгу “Мозаїка ритмів”. 9 листопада у Хмельницькій обласній бібліотеці для дітей ім. Т. Шевченка відбувся творчий захід для молодших класів. Діти читали вірші поетеси, розігрували сценки і виконували пісні, відгадували загадки, долучалися до інтерактивних ігор. По Zoom з Америки авторку вітала художниця Олена Бабенко, яка ілюструвала її книги. Ювілярку прийшли привітати представники Департаменту освіти і науки Хмельницької міської ради. Товариство Української Мови щиро вітає просвітянку Ніну Шмурикову-Гаврилюк і бажає подальших успіхів у її невтомній літературній праці. У минулому ТУМ допомагав фінансово у виданні дитячих книжок авторки.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
