Очевидець і літописець · “Таких борців за Україну, як Іван Бірчак, небагато є – шануймо їх!” · с. 5сторінка оригіналу ↗
Наша спільна доля
Слово Просвіти, №49 за 2023 рік
Сьогодні місто Бахмут повністю зруйноване, але, на щастя, тримають стрій його колишні жителі, які робили Артемівськ українським на зламі радянської системи і в перші роки Незалежності. Іван Бірчак – один із подвижників, журналіст і просвітянин, фундатор кількох незалежних видань, зокрема демократичного часопису “Наше слово” (засновники: ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, Демократична партія України).
Ігор ЗОЦ
У першому випуску в липні 1992 року видання чітко задекларувало свою позицію: “Особливе місце в нашій газеті знайде висвітлення діяльності ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка, осередки якого зараз активно створюються в нашому регіоні. Нещодавно проведена в Луганську нарада “Просвіти” з питань мовно-культурної ситуації на Сході України показала, що тут у нас непочатий край роботи. Русифікація українців, цебто ущемлення прав людини, продовжується й досі. Закон про мови при всій його недолугості також не виконується...”. Про те, наскільки складною була ситуація на Донеччині з освітою, свідчить стаття на першій шпальті цього першого випуску під промовистою назвою “Нацмени на рідній землі”. Авторка – просвітянка з Макіївки В. Антоненко – з болем зізнається: “Цілий місяць, разом з онуком, я, як розвідниця-одиначка, ходила по всіх районах міста в пошуках хоча б одного першого класу з українською мовою навчання. Надибала на “гімназію”, але там уже було набрано 5 груп платних, а навчання буде тільки в одній групі. Звернулися ми до органів місцевої влади: – Може, ми не так щось питаємо? Може, десь є хоч один український клас? – Ні, немає. – Чому? – питаємо знову. І виявляється, тому немає (аж страшно писати), що ми, українці, в нашому місті Макіївці на Україні – нацмени! – національна меншість в “особливому регіоні – Донбас”. А щоб ми не сумнівалися, показали нам статистичні дані. Ось, мовляв, переконайтесь: росіян у нас 53 відсотки, українців – 37 відсотків... І виникла у мене підозра, що до росіян належу і я – “русская украинка”, бо не питали у нас, коли видавали паспорти, і всім підряд писали в графі “національність” – “русский”. Я знаю, як в одній родині батько й мати українці, а діти вже “русские”. Ох, з болем і сльозами кажу: було б смішно, якби не було так гірко! Зараз мій маленький “нацмен” піде в перший клас російський, а через 10 років у російську армію?..” Ми не знаємо, як склалася доля “нацмена” з Макіївки, але пророцтво пані Антоненко майже стовідсотково збулося. Щоправда, не через 10, а через 25 років усі школи на загарбаних росією територіях української Донеччини стали російськими, а чоловіків в окупації стали примусово забирати до російської армії . Не поспішали з впровадженням української в заклади освіти іна Луганщині. А оскільки місцевих газет українською в середині 90-х там уже не було, громадські активісти зверталися в ЗМІ Донеччини. Наприклад, Микола Сенчило з Луганська, письменник і побратим Василя Стуса, дописував у “Донеччину”, а голова Антрацитівського районного осередку “Просвіти” Іван Захарченко виступав у “Нашому слові”. На думку пана Івана, чиновники на Луганщині просто саботували виконання Закону про мови. “У місті Антрацит на сьогодні немає жодного першого україномовного класу, а за школу такого статусу й говорити не доводиться. Це місто єдине на весь південь Луганщини, де й не намагаються створити такі класи... А от у районі ситуація найкраща з усіх у регіоні. З 19 шкіл різних типів тут дві середні школи є повноцінно україномовними і ніколи не змінювали свого статусу (Бобриківська і Дяківська), стільки ж початкових, а 6 шкіл є перехідними. Причиною такого становища є, мабуть, те, що в Антрацитівському районі активно діє осередок “Просвіти”, а села споконвічно були заселені українцями, які зуміли зберегти своє національне обличчя”, – написав пан Захарченко в “Нашому слові” (№ 1, травень 1996 року). Про згубні наслідки русифікації говорив у своїх публічних виступах і писав статті, або посучасному – вів блоги, і сам Іван Бірчак. А інформаційних приводів не треба було шукати – самі йшли до рук. – Якось на початку 90-х в Артемівську “Просвіту” зателефонувала, як вона сама себе відрекомендувала, Катерина Петрівна, колишня вчителька, українка, з сім’ї розкуркулених. На думку співрозмовниці, не варто дратувати людей, поспішати з українізацією в Донбасі. Мовляв, ми так звикли говорити і нічого тут не вдієш, хоча в принципі Катерина Петрівна за впровадження української мови... За словами Івана Онуфрійовича, люди з такими переконаннями зустрічаються й досі, а той давній випадок спонукав журналіста до написання статті “Мово рідна, слово рідне...”. Ось кілька фрагментів з газети “Наше слово” (№ 3-4, березень – квітень 1995 року): “Розмови й диспути на цю тему не вщухають тепер і, мабуть, не скоро вщухнуть, аж поки проблема не буде вирішена належним чином... Народ, хай принижений і упосліджений, зберіг свою мову, культуру, історію і майже одностайно проголосував за державну незалежність 1 грудня 1991 року. Однак це не вгамувало новітніх колонізаторів, які сплять і бачать Україну васалом іншої держави. Не вгамувалися і ті, хто вперто не хоче визнавати державність української мови, як не дивно, але серед них чимало етнічних українців, особливо на Сході і Півдні України. Скажи такому, що не знати рідної мови може або блазень, або хворий, – смертельно образиться, але ж третього просто не дано...”
Зі шпальт цього унікального видання, що видавалося на пожертви українців і заради економії друкувалося в чорно-білому кольорі, без світлин, а іноді у форматі листівки, дізнаємося багато цікавого про діяльність просвітян на Сході. Так, голова первинної організації “Просвіти” в селі Благодатне Володимир Оленич розповідає, як на Покрову 1992 року просвітяни зорганізували відзначення ювілейної дати заснованого в 1777 року Благодатного. Автор пише, зокрема, що програма свята була складена українською мовою, а от на концерті звучали пісні українською та російською мовами, частівки... Автор не акцентує увагу на переважанні російського контенту, адже більшість сіл Донеччини на початок відновлення Незалежності були істотно зрусифіковані. Своєю чергою правий був Патріарх Філарет, уродженець Благодатного, який розповідав мені, що до Другої світової в селах Донеччини розмовляли по-українськи. Так і було в цьому Амвросіївському районі, що межує з росією, ще в середині минулого століття, але потім русифікація взяла в полон усі населені пункти республіки. Після 1991 року край поволі повертався до своїх витоків, але проросійська партія регіонів, що запанувала на довгі роки на Сході, гальмувала процес. І не тільки в своєму електорально базовому регіоні. Ще більш прикро, що Благодатне потрапило в окупацію рашистів і їхніх посіпак у 2014 році. Просвітянський часопис постійно інформував про діяльність громадської організації, яка була активною. Так, навесні 1996 року правління Артемівської організації ВУТ “Просвіта” звернулося до міністра оборони України В. Шмарова з відкритим листом, у якому засудило рішення присвоїти одному з кораблів Українського флоту назву “Артемівськ”. “Ми розцінюємо цей факт як глумління над пам’яттю багатьох поколінь наших земляків, які від дня заснування і впродовж століть свято берегли історичну назву свого міста – Бахмут і яке в 1924 році було насильницьки перейменовано в честь одного із душителів свободи України більшовика Сергєєва (партійна кличка – Артем). Мало того, що чиниться спротив поверненню нашому місту його історичного імені, нав’язується стара компартійна символіка, так ще й увічнюється в назвах військових кораблів тоталітарний антинародний режим. Ми вважаємо таку практику неприпустимою і образливою для незалежної України і пропонуємо переглянути помилкове рішення про присвоєння військовому кораблю назви “Артемівськ”, замінивши назвою “Бахмут””, – йдеться у листі просвітян міста (“Наше слово”, № 1, травень 1996 р.). У цьому ж випуску йдеться і
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
