Доля на тлі історії · “Московщино! Топчеш “от края до края” – А ми не зникаєм, Підземними водами ми наростаєм”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Лідія Попович “Галичанка”
Слово Просвіти, №49–50 за 2024 рік
Нестор МИЗАК, доктор історичних наук, професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича
В умовах визвольної боротьби ОУН, УПА за Українську Самостійну Соборну Державу народилися десятки талановитих майстрів слова: прозаїків, поетів, публіцистів, художників, багато з яких на превеликий жаль залишаються невідомими до наших днів. Про одну з них, письменницю та поетку збройного підпілля ОУН Лідію А. Попович, ми вперше довідалися в результаті багаторічних польових досліджень в селах колишнього Мельнице-Подільського району Тернопільщини. Так у селі Іване Пусте (донедавна Борщівського, нині Чортківського району) віднайдено рукопис книги “За рідний край в крові і вогні”, присвячений боротьбі збройного підпілля ОУН з московсько-большевицькими окупантами краю у 50–60-х роках ХХ століття. Книга написана взимку 1953 р., коли до галицьких сіл ледь долітали новини про бандерівські повстання у большевицьких тюрмах і концтаборах. Україна в ті часи ще не знала дисидентських протестів, як і протестів підростаючого покоління молоді, загартованого на розповідях учасників визвольної боротьби. Лідія Попович залишила про себе небагатий життєпис. Відомо, що народилася на Київщині в патріотичній родині. Батька її, активного воїна петлюрівської армії, розстріляли большевики. І вона малолітньою з дідусем і мамою емігрували на територію східної Галичини, загарбаної Польщею. Зупинилися недалеко від Збруча в містечку Скала-Подільська з надією повернутися на рідну землю після визволення України від московської комуни. На жаль, надії їхні не здійснилися. Збруч у 1939 р. перейшли совєти, які надовго закріпилися на західних землях України. Нам поки що не відомі деталі перебування Лідії Попович у селі Іване Пусте. Сучасні мешканці села мало що пам’ятають і можуть розповісти про цю таємничу особу. Одні стверджують, що вона працювала учителькою молодших класів у селі, інші, що керувала художнім гуртком при клубі села. Більше стає відомо, коли уважно читати знайдений рукопис. Зустрічаючись з членами збройного підпілля, про
Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Приємна несподіванка: видавництво “Веселка” опублікувало упорядковану головним редактором Іриною Бойко книжечку віршів та оповідань “Перший закон дружби” Леоніда Полтави. Я вдячний Ірині Трохимівні за подаровану мені, вірніше, моїм семилітнім онукам Назару і Матію цю чудову видану, талановито проілюстровану Катериною Радько збірку маловідомого, на жаль, в Україні поета, прозаїка, драматурга, автора лібрето до опер і оперет, публіциста Леоніда Полтави. Він у 21-річному віці змушений був полишити Україну і наступні 48 літ прожити за межами рідної землі. Про життєвий тернистий шлях і про його багатожанрову творчість полтавчанина Леоніда Пархомовича, який прибрав собі літературний псевдонім Полтава, доволі вичерпно розповів у передмові до цієї книжечки “Провісник незалежності” незабутній Дмитро Чередниченко. Так збіглося, що я в цей день, коли Ірина Бойко передала мені “Перший закон дружби” Леоніда Полтави, вкотре гортав антологію української поезії, присвяченої УПА і революційно-визвольній боротьбі 1942–1967 рр. під назвою “Слово і Зброя”, видруковану в Канаді в 1968 році. Упорядкував і написав бібліографічні довідки про поміщених у антології понад 70 поетів Леонід Полтава. Упорядник подає в першому розділі “Провісники створення збройної сили національної України” твори, написані до початку та під час Другої світової війни, а в розділі “Українські поети за кордоном про УПА, її творців та національно-визвольну яких йдеться у книзі (Лідія Попович називала себе східнячкою “Оленою”) вона готувала для підпільників детальні звіти з діяльності окупаційної влади, тексти листівок з відозвами до населення Галичини та сходу України, молоді і колгоспників. Вона чітко відстежувала події, які відбувалися в умовах большевицької окупації краю: репресії над селянами, депортації до Сибіру, безкінечні облави, арешти і допити у мельницькому райвідділі МДБ під керівництвом майора Артьома Курила. При цьому описує безмежний садизм і безум емдебістів, провокації над людьми, повішання повстанців у Мельниці та Чорткові з метою нагнітання страху серед селян, грабунки краян колгоспною системою, позиками та екзекуціями большевицького чиновництва. “Галичанка” героїчним стилем звеличує боротьбу збройного підпілля ОУН з московськими окупантами: жорстокі бої повстанців “Чорноморця”, “Яреми”, “Комара”, “Зеленого”, “Тараса”, “Андрія” та інших патріотів краю. Лідія Попович наділила героїв-бандерівців рисами богатирів, які ні на мить не завагалися у визвольній боротьбі з московитами, не здавалися північним загарбникам, безжалісно карали місцевих колаборантів, що допомагали окупантам оганізовувати колгоспи, збирати державну позику, грабувати селян та депортовувати їх у Сибір. Бандерівці Лідії Попович виховувалися на національних традиціях українського народу, поезіях Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, вони любили рідну церкву, пісню і природу й проща-
Титульна обкладинка лися з ними, гинучи в бою. Повстанці не переймалися теоріями на кшталт західноєвропейського інтегрального націоналізму, які їм присвоювали большевицькі ідеологи. Їхніми найсвятішими ідеалами були змістовні гасла “Бог і Україна”, “Слава Нації”, “Україна понад усе”, за які вони віддавали своє життя. Лідія співпереживала за долю кожного повстанця та оплакувала їхню смерть у своїх патріотичних поезіях. На загибель повстанців “Чорноморця” (5 квітня) і підрайонного провідника “Яреми” 13 липня 1949 р., відгукнулася героїчною поемою “Галичина з 1944 року”, яку передала для тиражування в повстанську друкарню “Поділля” імені Ярослава Старуха “Стяга”, що діяла у райцентрі містечка Товсте. Без сумніву, Лідія Попович стала б визначною майстринею слова, але підпільні умови, у яких вона складала тексти, не сприяли розвитку її таланту. Свою працю вона присвятила не тільки повстанцям Мельнице-Подільського району, але і сходу України, які воювали на згаданих теренах, з надією, що рукопис збережеться і зацікавлені нащадки роздрукують його у тисячних тиражах. На прикінцевих сторінках свого твору Лідія “Галичанка” написала так: “Спогади ці присвячені ще і для Східної – Великої України, щоб закутих і приспаних в ярмо большевицьке братів-українців розбудити і хоч менш-більш дати зрозуміння їм словом рідним і правдивим про т. зв. “западних бандитів, бандьоров”, як п’ятнує Московія визвольну і героїчну боротьбу Галичини за свою Незалежність. Хай кожний українець з увагою прочитає ці сторінки, бо ж усі ми – брати рідні, кість і кров одної поневоленої Матері-України. І усім нам треба порозумітися взаємно та шляхом одним і стихійним прямувати твердо до мети-волі. Вічна слава, честь і пам’ять, незвісним полеглим сотням героїв підпільної боротьби. Безсмертна слава героїчним українським повстанцям Степана Бандери, провідника ОУН. Хай живе і зростає український народ! Слава полеглим і новим Борцям!” Видаючи рукопис, ми сьогодні виконуємо її заповіт в умовах московської агресії. Прочитавши спога-
Лідія А. Попович “Галичанка”, 1953 р.
ди Лідії Попович, усоте переконаємося в звірячій сутності супроти українців сучасних московитів, які зовсім не змінилися від своїх попередників. Авторка книги вірила у світле майбутнє України і обдарувала твердою вірою всіх героїв книги, простих селян: матерів, батьків і їхніх дітей і ні на мить не зневірилася в їхньому патріотизмі. Лідія Попович, на жаль, не дожила до розпаду СРСР та проголошення на його руїнах незалежної Української Держави. На початку шістдесятих років ХХ століття переїхала на постійне проживання до Кіцманського району Чернівецької області. Мешкала самотньою, важко хворіла та була неходячою. У 1990 р. лікувалася у стаціонарі районної лікарні м. Кіцмань й прагнула поміняти місце проживання на геріатричний пансіонат. Однак несподівано померла 21 березня 1990 р. й похована на місцевому цвинтарі. Дорогими й безцінними спогадами про діяльність збройного підпілля ОУН Мельнице-Подільського району Лідія А. Попович засвідчила про непокору українців московським загарбникам. Своєю працею вона без сумніву заслуговує вдячної пам’яті нащадків на сторінках визвольної історії ОУН, УПА.
шої уваги і підтримки з боку держави авторитетне видавництво “Веселка”. Не сумніваюся, що могли б відгукнутися, тобто, фінансово підтримати українські закордонні громадські організації та благодійники. Адже видання цієї збірки творів для дітей Леоніда Полтави “Перший закон дружби” спонсорували Об’єднання жінок оборони чотирьох свобод України (голова – п. Марія Крутяк) і Фундація імені Уляни і Лариси Целевич-Стецюк. Вітаючи появу книжки творів для дітей Леоніда Полтави у видавництві “Веселка” (до речі, в інших українських видавництвах переважно завдяки упорядкуванню родини Чередниченків також з’явилися друком твори Леоніда Полтави), слід визнати, що наш читач мало ще обізнаний з літературним життям поза межами рідного краю. А це величезний масив різножанрової літератури, не кажучи вже про образотворче мистецтво, науку… Українське мистецьке слово творилося в багатьох країнах українського поселення – в США, Канаді, Англії, Аргентині, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Німеччині, Франції та майже в кожній країні Європи. Багато вже письменницьких імен та творів оприлюднено в Україні, але й немало художньо вартісних творів ще чекають на видавця, тому сподівання видатного українського літературознавця та суспільнополітичного діяча Григорія Костюка, з яким мені пощастило не раз спілкуватися в США, що “довготривалий літературний процес поза межами рідного краю перестане існувати й природно увіллється в єдине могутнє річище вільної української багатопланової й багатовиявної у формах літератури”.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
