Наші обереги · “Її кераміка працює як символ нашої тисячолітньої історії. Вічної, як вічна глина. Як зернина, що дає хліб і свободу”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
Про ярмарок святковий і Гончарівну Лесю
Слово Просвіти, №49–50 за 2024 рік
Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
Ярмаркуємо з гончаринею Лесею Денисенко на Святі душі, краси і таланту. Людей повна зала: дорослі, молоді, літні, малюки на руках. Купують, цікавляться, приміряють, одягають, демонструють обновки, дарують, не торгуються, пробують грати на свистунцях, тому тут весело. Співають, спілкуються, п’ють чай, обіймаються, усміхаються, розповідають історії. Роблять загальну світлину, залишивши на мить свої прекрасні рукотвори. В об’єктив скандують: Слава Україні! І це ще не все. Миски, глечики, баранці, коники, горнятка, тарелі, “павучки”, дідухи, прикраси, маски, вертепні зірки, намисто, спідниці, сорочки, рушники, килими, серветки, шапки, хустки, пояси, запаски, ляльки-мотанки, футболки з принтом, картини, книжки, календарі, кухонні дошки, ложки, декоровані свічки, солом’яні янголи і ще багато усього такого прекрасного, що й імені не добереш. Свято триває ще дві години. Щастя ж меж не має. Леся каже, що найголовніше, що понесе додому, крім кількох непроданих мисок і кізоньок, – це впевненість, що народне мистецтво сьогодні потрібне, як і завжди. “Без краси нам просто не вижити”. Жити треба. Майстрам і Майстриням, які шиють, ліплять, в’яжуть, малюють, тчуть, розписують, кують. І людям, які купують вишите, виліплене, зіткане, сплетене. І Воїнам, які тримають небо, поки Леся Денисенко крутить гончарний круг. І Україні. Бо тільки з нею ми будемо мати святкові ярмарки і свято Різдва. Дякую улюбленому музеєві Івана Гончара і Тетяні Пошивайло за блискучу організацію ярмарку, на якому усім вистачило місця, щастя і уваги. Дякую за зустріч Майстрині Ользі Сахно, чиї дідухи і Різдвяні павучки уладнюють наш світ, а унікальні писанки стають частинкою культурної спадщини ЮНЕСКО. Дякую художниці Тетяні Музиченко, чий син, художник Юрій Денисенко увесь час, поки ми ярмаркували, тримав разом зі своїми побратимами та посестрами наше передріздвяне українське небо. Божого захисту усім. А про гончариню Лесю Денисенко – особливе слово. Нашій дружбі 33 роки. Бачимося нечасто, проте згадую її щодня. З її чашки п’ю каву, з миски обідаю. Я любила, коли Леся приходила до мене на новорічні ефіри, 1 січня, рано-раненько, коли ще Київ утомлено дрімав. А Леся вже встигала доїхати з Василькова, усміхнено дзвеніла новими керамічними дивами, витягувала усміхненого глиняного свистунця і віталася з радіородиною. Яка, знаючи з анонсів, що прийде Леся, налаштовувалася на зустріч з улюбленою гостею. То були одкровення, філософія, сміх і справжність! Записи це засвідчують. Обов’язково телефонувала шанувальниця Лесиної кераміки Лідія Пірнач і дякувала за Лесин посуд, який її зцілює без ліків. І таких дзвінків-освідчень було щонайменше десять за годину прямоефірної передачі “Знакова постать”.
Навіть не намагаюся зрозуміти, що за світи обертаються у Лесиній голові, – вони мені недосяжні. На ярмарках здалеку відчуваю, де вона стоїть зі своїм глиняним скарбом. Бо звідти струменіє сонячний сніп. Щоб вийти з керамічною красою на люди, вона перемагає побут і краде час. Бо інакше глину не приголубиш, а уяву не мобілізуєш. В Україні таких, як Леся Денисенко, жінок-керамісток, що працюють на гончарному крузі, більше нема! Проте, перш, ніж приступити до глини, Леся закінчила Київський політехнічний інститут і працювала за спеціальністю інженер. Серце до кульмана не лежало, але вирвалася з усталеного щодення не одразу. Врешті-решт бунтівна потреба знайти себе перемогла тимчасове рабство. І коли тато вклав їй у жменю глину, то аж затремтіла: моє! Зробила першого свищикапівника, а далі пішли скульптурки коників, пташечок, баранців. Але це ще не був гончарний круг. Гончарний круг рухають зазвичай чоловіки. Та Леся упевнена, що Бог дав їй добро і благословив опанувати гончарну справу. Каже, що коли працює на крузі, то ніби народжує. Такі ж фізичні відчуття, хвилювання, очікування. Все, що творить – одухотворяє. Не просто ліпить миску, а дає їй зміст, ім’я, власну історію. Творча підказка, що то буде за витвір, приходить у процесі і не спиняється аж до завершення. Уява щоразу працює по-іншому. І результат виходить дуже різний, часом сама дивується: як так? Тішиться, що її речі потрібні людям. Лише тоді, коли миски, глечики, горнятка віддаляються і починають жити власним життям, може оцінити, як спрацювала. Це все одно що подивитися збоку на дорослих дітей і побачити, що ти вклала у їхнє виховання. Своїх “керамічних” пестунів упізнає в друзів і заново відкриває для себе. Народжує їх багато, тому не всіх запам’ятовує. Бачить, що кераміка її, а не пригадує, коли робила. Залюбки роздаровує свої вироби і бажає, щоб кожна подарована річ працювала. На її думку, подарунки здатні виконувати потужну місію. Покійний чоловік зробив їй найдорожчий у житті подарунок. Він подарував гончарний круг. Потім зробив для неї гончарну піч. Усе створив своїми руками, талантом, уявою. Чоловікові подарунки працюють, і Леся працює разом із ними. Вона стала підписувати свої речі Денисенко- Єременко, у паспорті теж узаконила подвійне прізвище і відчуває, що Валерій її підтримує. За життя чоловік захоплено фотографував її перші речі, тішився, грався з ними. Тоді лише розпочинався інтернет, а він був технічною людиною, по-своєму творчою, фіксував Лесині вироби, залишав їх на світлинах. Тепер Леся не встигає цього зробити. Кераміка, слава Богу, йде у люди, але, на жаль, невідзнятою. Важливо, що йде у світ під знаком Денисенко-Єременко, об’єднаним словом “Леся”. Вона ставить ці літери на кожному своєму виробі. У сув’язі вони нагадують знак змії. Перший раз зробила це спонтанно, а потім придивилася, що так само три літери зав’язував у знаку її тато, художник Григорій Павлович Денисенко. Полюбився їй цей знак, і тепер він скрізь, як Лесина марка. Каже, що її зліпили батьки, реально, як витвір. Вони настільки любили доньку, що життя минало поряд з ними, мов у казці. Народивши, мама пригортала її до останнього. Леся була скупана в батьківських почуттях, як у любистку. Любов працює досі, хоча батьків уже нема. Завдячує Небу, що вони зустрілися. Мама Лесі з села Здоровки, яке межує з Васильковом. А тато з Олешні Чернігівської області. У 1949 року головний інженер Васильківського майолікового заводу, татів земляк з Олешні Михайло Бібик, запросив тата на роботу. Разом із ним до Василькова приїхав олешнянин Михайло Денисенко. Так два молоді талановиті майстри, гончарі з діда-прадіда, стали працювати художниками знаменитого на весь світ Васильківського майолікового. Тут тато познайомився з мамою, вони одружилися. Леся – гончариня в сьомому поколінні гончарів Денисенків. За нею традиція великого і талановитого роду. Важко утримати традицію, щоб вона пішла в завтрашній день. Сьогодні працює таке засмічення, що лише найсильніші можуть встояти. Багато майстрів і майстринь просто фарбуються під традицію, а насправді є підробками. Треба вміти розрізняти на рівні інтуїції, що справжнє, а що фальшиве. Кераміка – це від Бога, вона очищає їжу, зберігає тепло, а коли треба – прохолоду. Леся хоче, щоб глина жила у нашому побуті і наснажувала. З цією філософією творить. Каже, що працювати з глиною не гріх, це якась солодка спокута. На крузі форма вибухає, як поезія. Сьогодення підказує нові форми, ходи, але основа має залишатися сталою. На 12-му поверсі міської квартири нема рогача, щоб відправити горщик у піч. І печі нема. Але керамічний посуд, попри все, має нести стихію енергії, оздоровлення, генетичної пам’яті. Форма змінювалася по-різному, удосконалювалася індивідуально – такий життєвий відбір творив традицію. Але українці, перш за все, чують правду глини. Тож не треба робити брехню, бо лукавство все одно відкриється. Можна зробити традиційно красивий горщик, але він не понесе людям сили майстра, якщо той не вклав у виріб правдиву любов. Справжня кераміка оздоровлює людину. Леся каже, що коли творить, то закладає енергію, яка згодом зарядить того, хто придбає посуд. А віддавши, сама відроджується. До розуміння сили кераміки треба підходити не поверхнево, а розуміти, що глина у руках майстрині – це явище, у яке заходиш, як у всесвіт. Серед штучної позолоченої порцеляни, несправжніх вишиванок, керамічних підробок, здоровим залишиться той, хто хоче ним бути. Леся впевнена у цьому. Свою колишню роботу вона робила чесно і правильно, мала за це зарплату. Але знала, робить не свою справу. І де й узялися сили все поміняти і сісти за гончарний круг. Отак усі, бігаючи серед гармидеру, мають нарешті відчути, де справжнє і йти до нього, повторює Леся. Складно правильно випалити глечик! Перепалиш – трісне! Не допечеш – рідину пропускатиме! Та Леся без цієї роботи себе не мислить. Її правдива душа лежить до вічної глини. Тільки з правдою можна сідати за гончарний круг у рідному Василькові, у батьківській хаті. І стояти при гончарному вогнищі, і творити. І бути сіллю землі, як матінка Аліпія.
У Лесиних полив’яних горщиках Україна варить борщі. А в її макітрах тре мак до куті. Її крилата зозулиця, що стала талісманом “Євро 2012”, облітала світ і накувала тисячі літ життя Гончарівні та її виробам. Щойно виручивши якісь гривні за вироби, Леся надсилає пожертву для наших воїнів. Бо це вони вберегли її Васильківське небо, майстерню і гончарний круг у лютому 2022-го. Її кераміка працює як символ нашої тисячолітньої історії. Вічної, як вічна глина. Як зернина, що дає хліб і свободу. І якщо через 7 тисяч років відкопають черепочок, а там Лесин знак, то хіба це не Диво з див?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
