Культурна дипломатія · “Він сприяв популяризації українського слова в тюркському світі і відкривав для нас тюркські літератури”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Світ білий геть нічий
Слово Просвіти, №49–50 за 2024 рік
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна ЦБС Оболонського району за сприяння Посольства України в Азербайджанській Республіці, Українсько-Тюркського Центру та за підтримки Українського Центру в Баку відкрили Книгозбірню видатного українського поета, паліндроміста, майстра візуальних віршів, блискучого перекладача тюркських літератур, зокрема, азербайджанської, Миколи Мірошниченка (1947–2009). Ініціаторкою заснування Книгозбірні виступила кураторка українськотюрських проєктів Марина Гончарук.
Галина ДАЦЮК, журналістка, м. Київ
Відкриття Книгозбірні оприлюднило нові історії про Миколу Миколовича. Деякі факти просто вразили, кілька моментів розчулили. Мірошниченко трудився неквапно, але неймовірно багато. Міг роками працювати над одним перекладом, вишукуючи найвідповідніше слово і звучання тексту. 30 років, наприклад, не міг підібрати переклад рефрену:
Світ мій Світ твій Світ нічий. І нарешті знайшов і серед ночі зателефонував своєму азербайджанському товаришеві, щоб зачитати бездоганні за звучанням рядки: Світ білий мій Світ білий твій Світ білий геть нічий. Так працював чесний талант Мірошниченка, який, перш ніж приступити до перекладів, бездоганно опанував азербайджанську, турецьку, узбецьку, туркменську та інші тюркські мови. Разом із видатним кримськотатарським поетом і перекладачем Юнусом Кандимом був упорядником та провідним перекладачем антологій кримськотатарської поезії та прози; упорядником та провідним перекладачем антології азербайджанської поезії (2006), яка донині залишається найбільш повним зібранням азербайджанської поезії в українських перекладах. Народний депутат України, співзасновник Українсько-Тюркського Центру Сергій Нагорняк, привітавши зібрання, наголосив, що Микола Мірошниченко – найвидатніший український перекладач азербайджанської літератури. Він сприяв популяризації українського слова в тюркському світі і відкривав для нас тюркські літератури. І сьогодні, на думку пана Сергія, необхідно розвивати українсько-тюркські літературні зв’язки, актуалізувати важливі сторінки історії. Культурна дипломатія потрібна, вона може зробити дуже багато. Було зачитано вітання від керівниці Українського Центру в Баку Ольги Гусєвої, яка акцентувала, що “Микола Мірошниченко – це ім’я, яке не лише уособлює українську поезію, але й є символом культурного діалогу. Він став своєрідним мостом, який поєднував різні народи через слово, творчість і глибоку любов до культури”. Книги Микола Миколович збирав усе життя, сформувавши прекрасну бібліотеку. І сьогодні його Книгозбірня є унікальним спадком не лише для України, але й для тюркських народів. Це не просто зібрання книг, а відображення часу, творчого шляху, дружби та багаторічної праці, спрямованої на об’єднання культур. За словами модераторки заходу, співзасновниці Українсько- Тюркського Центру Марини Гончарук, для створення книгозбірні вдалося викупити частину особистої бібліотеки Мірошниченка, а частина була розкуплена раніше. “Проте дізнавшись про створення Книгозбірні Миколи Мірошниченка, сюди вже передають книги і його друзі, у яких були його книги, і читачі, які купили щось із приватної бібліотеки раніше”, – зазначила Марина Гончарук. Наголосила, що культурний простір, який носитиме ім’я видатного поета, перекладача та систематизує його літературну спадщину, створюється вперше. Під “Книгозбірню Миколи Мірошниченка” у бібліотеці відведено окремий простір, де представлені його книги, рукописи і особисті речі, зокрема, друкарська машинка. Фотовиставка відображає яскраві сторінки життя перекладача і поета: участь у міжнародних заходах та літературних форумах в Баку; вручення сертифікату про закінчення курсів з турецької мови в Стамбулі; фото з близькими друзями: азербайджанським поетом, перекладачем української літератури Аббасом Абдуллою, кримськотатарським поетом Юнусом Кандимом, поетом Раулем Чілачавою, перекладачем Григорієм Кочуром тощо. Зворушливою була розповідь про свого вірного побратима Миколу Мірошниченка поета, перекладача, дипломата, віце-президента Української асоціації викладачів зарубіжної літератури Сергія Борщевського. Він познайомився з Мірошниченком у 70 -х. Це було покоління перекладачів Олекси Логвиненка, Михайла Москаленка – послідовників української школи перекладу, які завжди знали, що до них перекладав Григорій Кочур. Мірошниченко був фундатором Клубу паліндромістів. Родом із Луганщини, він розмовляв такою ви-
Сергій Нагорняк (ліворуч) з перекладачем Сергієм Борщевським
Марина Гончарук — ініціаторка заснування Книгозбірні шуканою українською мовою, яку в Києві годі було почути. “Тож чи варто доводити, чиї ці луганські землі?” – риторично запитує пан Сергій. Вони подружились ледь не з першого дня знайомства. У кожного були свої пригоди з системою. Але “недремне око” не могло забрати розкошів спілкування. Кавували на бульварі Лесі Українки, де була тоді редакція “Літературної України”. Мірошниченко був неквапний і розважливий, і це імпонувало панові Сергію. На думку Борщевського, Мірошниченко – фантастичний перекладач і великий трудівник літератури. Пригадав “Слово без кордонів”, коли з Англії приїхала Ніна Річ. І коли Мірошниченко зустрівся з Аббасом Абдуллою, і як вони тоді не могли наговоритися. З Миколою Миколовичем пан Сергій теж не наговорився. “Любитиму його, скільки мене стане”, – сказав Сергій Борщевський. На заході виступили: перекладачка, кандидатка філологічних наук, наукова співробітниця Оксфордського університету Тудора Арнаут, яка співпрацювала з Миколою, та кандидат філологічних наук, доцент кафедри тюркології КНУ ім. Т. Шевченка Володимир Підвойний. У художній частині учениці Київської дитячої школи українського танцю “Барвіночок” показали азербайджанський та казахський танці. Солістки Київського академічного муніципального духового оркестру виконали азербайджанську та українську пісні. Послухали ми у записі голос Мірошниченка, який читав переклад вірша азербайджанського поета Мамеда Араза, того самого – “світ білий геть нічий”. На заході були присутні студенти кафедр тюркології київських університетів, поети та друзі Миколи Мірошниченка. Завершилося відкриття книгозбірні азербайджанським чаюванням з національними солодощами. Ця непроминальна подія залишила присмак вишуканого дійства і вишуканого літературного світу, у якому жив, творив і який примножував Микола Мірошниченко. Котрий “немов яку екзотичну рослину пересаджував на рідний ґрунт зразки чужомовної поезії”. Привніс в український літературний простір рідкісні форми східної поезії – рубаї, туюг, газель, пантун, мухтамілат, мурабба. І зробив це делікатно, вивчивши обидва культурні світи, полюбивши з однаковою силою рідну Слобожанщину і “країну вогнів”. Наша багатюща спадщина перекладів свідчить, що українська мова безмежна у своїх можливостях. Микола Миколович показав це своїми пошуками і унікальними знахідками й усім блискучим набутком перекладача. Ви теж можете завітати до затишної і сучасної Бібліотеки імені Самеда Вургуна, що на вул. Олександра Архипенка, 3 (Оболонь), і відкрити для себе ім’я поета, перекладача, чия творчість представлена сьогодні в шкільних підручниках. У моїх підручниках цього імені не було, бо за міркуваннями тодішньої влади Мірошниченко був націоналістом. Не раз пишу про те, що Луганщина стала рідною частинкою мого родинного життя. У Біловодському районі бувала не раз. Була й у Третяківці, де Микола Миколович з’явився на світ у великій родині – найпершим з десяти дітей. Не знала про це. У своїх книжках “Око”, та “Рік – Осокір” він тепло згадує малу батьківщину, зокрема у вірші “Бахмутський шлях”. Десь налигані на Лугані, упередсвіта йдуть бики-чумаки і підносять у небо рогами палахливі лякливі свічки. У передмові до антології “На Світловидноті” Сергій Борщевський написав: “Переклад (говоримо про справжніх майстрів) – це завжди вибір і завжди (знов-таки говоримо про справжніх майстрів) вияв любові: до іншого народу, іншої культури, іншої мови, іншої особистості…”. Микола Миколович був у своїй любові не просто справжнім, він був геніальним. Насамкінець, ще одна зворушлива історія, яка може бути метафорою усього життя Миколи Мірошниченка. У горах Ленкорані він побачив залізне дерево – демір-агач, яке більше ніде у світі не росте. Воно справді міцнюче, кажуть, що деревина йде на виготовлення деталей надміцних двигунів і навіть космічної техніки. “Але не це мене вразило, – пише Микола Миколович у передньому слові “Антології азербайджанської поезії”. – А захопило мене в демір-агачі те, що на ньому гілки, зустрівшись з іншими, злютовуються, мовби сплавлюються одна з одною. Так само зростаються гілки сусідніх дерев. І течуть соки землі з дерева в дерево. Тим-то демір-агачу не страшно, коли з якоїсь причини загине його корінь, – все одно зеленітиме, буятиме, зростатиметься, бо цілий гай залізних побратимів поїтиме живлющою вологою, не дасть усохнути, впасти, перетворитися на порох. Саме гаєм демір-агачів убачається мені сучасна азербайджанська поезія в особі її творців”. Коли маємо таких поетів і перекладачів, як Микола Мірошниченко, то й наше коріння не загине, все одно зеленітиме-буятиме зелений гай… Дякую шановній пані Марині Гончарук за запрошення, блискучу організацію і ведення заходу, за дослідження творчості Миколи Мірошниченка, які прочитала з насолодою. Дякую шановному поетові і перекладачеві Павлу Мовчану за чудові переклади з азербайджанської, які прочитала теж.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
