Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З ювілеєм! · “Його життєва сила й наснага пов’язані з улюбленою й неподільною справою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Танцями треба жити

Слово Просвіти, №49–50 за 2024 рік

Григорій ГОЛИШ, директор наукової бібліотеки ім. М. Максимовича Черкаського національного університету ім. Б. Хмельницького, к. і. н., доцент, член НСЖУ Олена ФЕЩЕНКО, к. пед. н., заслужена працівниця освіти України, голова Черкаського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка Таке життєве кредо у Валентина Михайловича Луценка. Відомий танцюрист, хореограф і балетмейстер із майже 70-річним стажем, член двох національних творчих спілок (хореографічної й театральних діячів), заслужений працівник культури України, нагороджений почесними грамотами Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, він понад пів віку очолював знаний в Україні та за її межами народний самодіяльний ансамбль танцю “Черкащанка”, котрий став справжньою мистецькою перлиною Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Цьогоріч Валентин Михайлович відзначає своє 85- річчя від дня народження. З цього приводу пропоную штрихи до сповненого танцювальними ритмами життєпису нашого відомого краянина. Хоча Валентин Луценко народжений напередодні Другої світової у далекому Сибіру (м. Іркутськ) і зростав на берегах Ангари, одначе має питомо українське коріння та ще й з пропискою у с. Роги на Маньківщині (Черкаська область). Це пов’язано з його напрочуд незвичайною родинною історією, котра, утім, віддзеркалила нашу до щему драматичну національну минувшину. Валентинів дідусь Трохим ростив 11 дітей і був знаним в окрузі заможним господарем: мав понад 50 гектарів землі, коней і корів. Звісно, в роки колективізації родині приклеїли ярлик “куркульської” і піддали репресіям: земля і живність були конфісковані й у 1933 голодному році Луценки залишилися без будь-яких засобів існування. Дідусь помер від виснаження, і за усталеною тоді традицією, “меч розплати” упав на найстаршого сина – Михайла (майбутнього батька Валентина), якого й вислали в Іркутськ. Валентинові випала трагічна доля “дитини війни”. Батька забрали на фронт, а вже восени 1941-го прийшла страшна звістка про те, що під час бою він “зник безвісти”, що, як правило, означало загибель воїна. Валентинова мама так і не могла оговтатися від цього нещадного удару долі й збожеволіла, коли хлопцеві ще не виповнилося й 3 років. Відтоді він її не бачив, найімовірніше нещасна померла в психіатричній лікарні. Валентина взяли на виховання родичі, а через деякий час з’явився його тато. Виявилося, що він попри важке поранення все ж вижив, після довгого лікування в шпиталі був направлений на військовий завод у Кемерово, туди забрав і хлопця. У повоєнному 1946-му, коли було отримано відповідний дозвіл влади на повернення в Україну, Луценки прибули в батькове рідне село Роги, де по суті вже й сліду не залишилося від їхньої великої родини. Хто замолоду ліг в сиру землю, не витримавши голодних мордувань 1933-го, а хто загинув на фронті чи не пережив жахи гітлерівської окупації... Вижили лишень двоє Валентинових тітоньок і один дядечко. Згодом Луценки оселилися в місті вуглярів Ватутіне, де хлопець закінчив місцеву семирічку. Уже п’ятикласником почав відвідувати заняття дитячого тан- Валентин Михайлович Луценко цювального гуртка при Ватутінському будинку культури. А його першим учителем танців став незабутній Микола Доронін – справжній фанат хореографії. Він і порекомендував Валентину, як кращому своєму учневі, пов’язати свою життєву долю з танцювальним мистецтвом на професійній основі. За рекомендацією свого вчителя юнак вступив на навчання до студії ансамблю танцю України (пізніше імені П. Вірського). Він з повними на це підставами вважає себе учнем легендарного Павла Вірського, який був безпосередньо причетним до його творчого становлення як постановник багатьох танцювальних номерів. А ще Валентин завдячує своїми творчими злетами відомому хореографу, народному артисту України Миколі Апухтіну. “Школа П. Вірського” й стала невгасимим променем усього творчого життя Валентина Луценка. У далекому-близькому 1956- му Валентин після закінчення студії отримав направлення вм. Черкаси, де став солістом танцювальної групи Черкаського народного хору. Він тоді виступав у ранзі єдиного професійного артиста балету, отож доводилося часом виконувати й наставницькі функції. До речі, керував на той час колективом Анатолій Авдієвський (пізніше Герой України й очільник академічного хору імені Г. Верьовки), а балетмейстером працював уже згаданий ватутінський учитель Микола Доронін. До речі, танцювальною партнеркою Валентина була дружина А. Авдієвського Майя Довгаль. Строкова служба на Балтійському флоті не внесла у Луценкове життя кардинальних змін, адже й там він танцював в ансамблі пісні і танцю цього військово-морського з’єднання. Якщо не рахувати кількох тижнів військової підготовки, усі три роки служби пройшли в концертах на реальних та імпровізованих сценах кораблів і сухопутних армійських підрозділів. Його колектив брав участь у різноманітних конкурсах, виступав у багатьох містах. У ленінграді зустрів Валентин свою життєву долю – “дівчинку фабричну” Валю, з якою поруч уже 65 літ. До речі, розписали закоханих в Ермітажі (там тоді була кімната реєстрації шлюбів), автомобіля ж виділили адміральського, за особистим розпорядженням командувача флоту. Наприкінці служби Валентина Луценка запрошували кілька знаних хореографічних колективів, одначе Валентин вирішив повернутися на землю своїх батьків і пращурів – в Шевченків край, де його вже давно чекали в Черкаському хорі. Від 1964 року вже зрілий хореограф на чверть віку поєднав свою творчу долю з Черкаським музично-драматичним театром. Така кар’єрна метаморфоза Валентина Луценка була пов’язана як з вагомішою винагородою за працю, так іна порядок меншою кількістю виснажливих гастрольних поїздок. А ще Валентин Михайлович мав для себе за високу честь танцювати на сцені цього знаного в Україні драматичного колективу. Тут йому довелося працювати поруч із відомими митцями – режисером Алімом Ситником, народними артистами Володимиром Ігнатенком і Надією Поповою, знаменитим образотворцем Данилом Нарбутом. Саме в цьому колективі Валентин Луценко пройшов шлях від соліста до балетмейстера, набув членство в театральній спілці й був поцінований званням “Заслужений працівник культури України”. Не секрет, що танці щонайбільше з усіх видів мистецтва пов’язані з усілякими травматичними ризиками, при цьому найбільше страждають кінцівки танцюриста, й не лишень через неймовірне перевантаження, а й з причин досить частих вивихів і розтяжок. У Валентина Михайловича був і серйозніший випадок: прямо під час концерту, що називається на куражі, виконуючи складне па, він буквально вилетів за межі сцени і впав у оркестрову яму. Результатом цього неочікуваного “польоту” стало розсічення надбрів’я та великі забої рук і ніг, довга вимушена “відпустка”. Зазвичай творча кар’єра тан-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин