Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Безперервна боротьба за своє національне “Я”, яка нуртувала на всіх землях ідейно, світоглядно, організаційно, духовно, лягла в основу діяльності”. · с. 2сторінка оригіналу ↗

“Просвіта”, яка розбиває неволю

Слово Просвіти, №49–50 за 2024 рік

Георгій ФІЛІПЧУК, перший заступник голови ВУТ “Просвіта” ім. Т. Шевченка 156 років! День 8 грудня – народження “Просвіти” імені Тараса Шевченка. Найдавніша і найславніша всеукраїнська організація животворила високим національним прагненням, щоби запанувала “в своїй хаті своя й правда”. На ґрунті її ідеалу бути єдиним і вільним Народом зрощувалися борці за незалежну Україну, учасники національно-визвольних змагань, Воїни і Будителі Української Нації. “Просвіта” – загальнонаціональне явище, адже на початку ХХ століття вона створилася в Одесі, Катеринославі, Житомирі, Кам’янці Подільському, Києві, Чернігові, Миколаєві, на Дону, Кубані, Зеленому Клині, на американському континенті. До її активної діяльності були залучені: М. Грушевський, А. Шептицький, І. Франко, Леся Українка, Ю. Федькович, М. Коцюбинський, М. Лисенко, М. Аркас, Б. Грінченко, К. Стеценко, Д. Яворницький… Вона ставала визначальною організацією в поступі української ідеї скрізь, де проживали українці. Це була (за висловом Б. Лепкого) “невтомна праця для національних ідеалів”. Народжена національними, духовними, політичними, соціальними потребами українців, “Просвіта” свято сповідувала ідеї соборности й державности, була консолідуючою силою українства, віддано стояла на сторожі рідної мови, школи, національної культури, віри, історичної традиції. Створені національно орієнтовані громадські, політичні організації в Україні і поза її межами живилися ідеями української “Просвіти”, яка впродовж ХІХ–ХХІ століть не зрадила в словах і ділах тієї засадничої цінності, що містилася у виступі (1868 року) молодого студента Львівського університету А. Січинського (земляка видатного Івана Пулюя) – “кожний народ, що хоче добитися самостійності, мусить передусім дбати про те, щоби народні маси піднеслися до тої степени просвіти, щоб ця народна маса почула себе членом народного організму, відчула своє національне достоїнство й узнала потребу існування нації…”. Саме “Просвіта” повернула українству, що перебувало в колоніальних умовах бездержавности, велику Ідею свободи, надавши їй нового звучання, яку під час європейської “весни народів” 1848 р. проголосили Головна Руська Рада та Собор Руських Вчених. Єдність українського Народу від Карпат по Кубань, його окремішність і воля! Вона ввібрала в єство своєї світоглядної матриці та суспільної дії ті найцінніші думки, посили, національні ідеали, які містили: “Енеїда” І. Котляревського; ”Руська трійця” М. Шашкевича; Кирило2Мефодіївське Братство; Будителі рідної мови С. Воробкевич та Ю. Федькович; Головна Руська Рада, Собор руських учених (перший просвітницький з’їзд у Галичині), що накреслили програму організації української науки і народного шкільництва, розвитку української літературної мови; наукове товариство “Галицько2Руська матиця”; “Товариство народної освіти”; дух селянського повстання під проводом Лук’яна Кобилиці; завдання створеного першого добровольчого куреню українців (передвісник організації Українських січових стрільців); програму об’єднання Східної Галичини, Північної Буковини й Закарпаття в єдине адміністративне утворення, розроблену О. Духновичем й А. Добрянським; “Слово перестороги” В. Подолинського… Ота безперервна боротьба за своє національне “Я”, яка нуртувала на всіх українських землях ідейно, світоглядно, організаційно, духовно, лягла в діяльнісну основу “Просвіти”. Проте беззаперечним, найбільш шанованим і поцінованим для “Просвіти” стало Шевченкове Слово, яке несло народу дух Правди, Свободи, Борні, Справедливості. Він постав для всіх українців як найвище Знамено, як великий Будитель національного відродження. Високі ідеї визволення від чужинства, що окупували рідну землю, знекорінюючи народ, створення своєї держави, що стає рівною в європейському співтоваристві, були значущими для подальшого національного відродження українського народу. Серед українців Наддніпрянщини, як і Галичини, Буковини, Волині, Карпатської Русі, в суспільному житті домінували спільність у поглядах на перспективу власного буття. Передусім вона полягала в звільненні від національного гніту, який ніколи не був “кращим” в одного зайди і “гіршим” в іншого. А тому всі вони рано чи пізно мають бути поборені на загарбаній ними українській землі. Як писав задовго до появи “Просвіти” М. Костомаров, “істий українець повинен не любити ні царя, ні пана, а єдиного бога Ісуса Христа”. Бо коли вникати в програмні положення кирило-мефодіївців, написані напередодні, ще в середині 40-х років ХІХ століття і викладені в “Статуті Слов’янського братства св. Кирила і Мефодія”, “Книзі буття українського народу”, основним автором яких був М. Костомаров, то простежується пряма суголосність у поглядах і позиціях “Просвіти” зразка 1868-го. Така закономірна ідеологічна близькість зумовлена передусім єдиними цілями, якими переймався розділений, пригноблений, знекорінюваний український народ. Воля, земля, мова, віра, рідна школа, традиція, соборна й незалежна держава – цінності, які сповідували в різних формах українці “від Сяну до Дону”. Перебуваючи під гнітом тодішніх монархій, позбавлені власної державности, вони на рівні своїх “передніх рядів” усвідомили необхідність переходу від культурницького до політичного етапу боротьби. Засноване професором Київського університету М. Костомаровим, полтавським учителем В. Білозерським, молодим юристом М. Гулаком, до яких пізніше приєднаються Т. Шевченко, П. Куліш, О. Маркевич та інші українські інтелектуали, товариство за короткий період свого підпільного існування (14 місяців) народило ідеї, якими послуговувалися наступні покоління національно-патріотичних сил в боротьбі за Україну. Саме ця організація, опираючись на передову європейську думку (Й. Гердер, Й. Фіхте, Д. Мадзіні та ін.), сформувала засади національного відродження українців, розвинула національну ідею, поєднавши її із загальнолюдськими християнськими цінностями, розпочавши боротьбу проти російського царизму. Ідея козацької вольності й шляхетської гідності, дух європейського вільнодумства, тяглість історичної пам’яті, високоосвіченість “передніх рядів” характеризували діяльність кирило-мефодіївців, які стали своєрідними провісниками “Просвіти”. Хто противився цьому справедливому прагненню народу? Як завжди, московія, москвофіли та інші чужинські зайди, хто “неситим оком за край світу зазирає”. Розділені політичними кордонами імперій, західні й східні українці завжди жили єдиними думками, мріями, надіями, щоби бути, нарешті, вільними, маючи свою державу, бути господарями на своїй землі, бути разом. Вони живилися взаємно силою та вірою, спільними ідеалами й національними устремліннями. Національне пробудження відбувалося на всіх українських теренах. А тому “Просвіта” черпала ідеї, ідеали, цінності, які народжувалися на всіх українських землях, насамперед від тих національних утворень (громадськополітичних організацій) українців, які створювалися в Наддніпрянській Україні, що була особливо жорстоко уярмлена деспотичною російською монархією. Адже лише впродовж 1905–1912 рр. міністерство освіти російської імперії закрило 12 приватних гімназій, звільнило 32 директорів та 972 учителів, 822 учителів “перевело” до інших шкіл за намагання запровадити у викладанні будь-яку українознавчу тематику. Однак усупереч усьому, незважаючи на те, що було заборонено друкувати українською мовою навіть книжки для дітей, звитяжною працею багатьох просвітників національна справа, йдучи до істини, ніколи не вгамовувалася. А вона (істина) для розділеного імперіями українського народу містилася передусім у Шевченковому “апостольському слові”, якого ніколи й ніде серед українства не було “забагато”. Хоча, насправді, повсюди він заборонявся не лише чужинськими сатрапами, але й ставилася під сумнів його світоглядна традиція навіть знаними українофільськими діячами. Бо такий визнаний національний і європейський інтелектуал як М. Драгоманов писав, що “українолюбці повинні навчитися, що “Кобзар” є вже річ пережита, є зерном, яке пролежало в коморі та не послужило як слід у свій час, коли було свіже, а тепер вже мало на віщо й годиться”. На щастя, в Україні діяв і той нечисельний, але міцний прошарок “переднього ряду”, котрі не були заражені ні “автономізмом”, ні імперським “слов’янофільством”, ні “братерським москвофільством”, пам’ятаючи, як заповідь, застережливе Шевченкове слово, що “москалі – чужі люде”. Одним із таких був перший голова Київської “Просвіти” Б. Грінченко, який за десять років до її створення (1896), коли лютували чорносотенні реакціонери, в одному з часописів напише: “Українські національні згадки, українську історію викинено з читанок шкільних... А замість історії вкраїнської скрізь історія московська викладається так, мовби вона нашому чоловікові рідна. Та ще й яка історія! Що стукнеш, то скрізь хвали та гімни земним божкам: павлові, миколі, катерині, петрові: хвали суворовим, корниловим, скобелєвим і всій російській солдатчині! Тут усякі „подвиги” рабської вірности”. Ненавидячи всіх тих, хто знекорінював національну пам’ять, хто зрадив і обслуговував зайдів, цей перший славний київський просвітянин разом зі своїми побратимами (І. Франко, Леся Українка, М. Грушевський, М. Коцюбинський, С. Єфремов, М. Лисенко, Є. Чикаленко, Олександр Олесь, М. Міхновський, В. Стефаник) самовіддано боролись за національно-культурний поступ Народу, обстоюючи його рідні мову і школу, зрощуючи свідомість, вивільняючи енергію українства для майбутніх визвольних злетів, “крутян”, “упівців”, “кіборгів”, сучасних “Воїнів”… У рік створення Київської “Просвіти” Борис Грінченко, описуючи важке становище становище української школи в імперії, вірив, “якщо український народ спроможний для розвитку, то він подолає всі перепони і буде там, куди притягує його моральна сила”. Він був серед найбільш знакових просвітників ще в ті часи, коли ця організація була категорично заборонена на Наддніпрянщині, вірячи, звертаючись до інтелігенції, що Прийде та година, Що ділами, не словами Оживе Вкраїна. Тоді “робітників щирих було обмаль. Були се нечисленні одиниці. А серед сих “культурних одиночек” одно з видатнійших місць займав Борис Дмитрович, що ніколи не забував про працю, пам’ятаючи, що тільки “праця єдина нам шлях уторує”. Так згадував про нього Володимир Дорошенко. Уже після смерті Грінченка він зазначить у часописі “Життє і Слово” (Львів – Київ, 1918), що “в історії нашого громадського життя ім’я Грінченка буде записано нестертими буквами, як невтомного енергічного працьовника на ниві народної просвіти… Завсігди на першому плані він ставив видання для народу… Коштом лише Череватенка видав Грінченко ще 1894- 1899 років 36 книжок (133 870 прим.) Йому належать гарні книги: Яка тепер народна школа на Вкраїні. Львів, 1896; На безпросвітному шляху. Про вкраїнську школу. – Київ, 1906. А етнографічні матеріали, Показчик і Словарь записали ім’я Грінченка трівко в літопис української науки. Грінченко являється поетом-громадянином, поетом праці на користь рідного краю… Його переклади Шілєра, Гавтмана, Ібсена становлять цінний здобуток нашого красного письменства”. Коротка (офіційна) і блискуча просвітянська біографія Грінченка (1906-1910 рр.) є безцінним джерелом знань, ідеалів, жертовного подвижництва для сучасників, для всіх тих, хто словом і чином служить нині українськості. Здається, що у Грінченковій душі в цей протуберанцевий період спалахування “Просвіти” ніби оселилась заповітна мета Лесі Українки, яка напередодні народин (1905) на київських пагорбах цього Шевченківського товариства напише: Мріє, не зрадь!… дай мені крила свої, хочу їх мати сама, хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною… Заклик до виборювання торкався найсвятішого – визволення України і українського Слова. Поза ними – немислима ніяка воля. Така наша доля, що як колись українці боролися за скасування ненависного імперського указу 1876-го, так і на початку ХХІ століття, поборюючи вже у своїй Державі антиконституційний мовний закон “Ка-Ка”, захищаємо її від поневолення новітніми рашистами, маючи одного і того ж ворога — людожерну московію. Як тоді за рідну мову заарештовували (1907-го) Лесю Українку і М. Лисенка, письменників А. Тесленка і С. Васильченка, так і нині продовжують злії московці вбивати за українську мову. Проте навіть у ті тривожні часи задля відродження українського слова в неймовірно важких умовах з’являлися перші рідномовні часописи: “Рідний край” (Полтава), “Хлібороб” братів Шереметів (Лубни), “Рада”, заснована Є. Чикаленком і С. Єфремовим, та чимало українських тижневиків: “Слово”, “Засів”, “Рілля”, “Українська хата”, “Дзвін”, “Світло”, “Сяйво”, “Літературно-Науковий Вісник”. А відомі професори і вчені М. Грушевський, І. Огієнко, М. Сумцов стали викладати українською мовою в університетах. Згадуються ці славні сторінки української історії щодо оборони Мови, Культури, Ідеалів Держави саме для того, щоби нагадати можновладним “полікультурникам”, що негоже творити політику закриття українських журналів, газет, альманахів, звужуючи і без того мізерний національний духовний простір. Як і згубно для національно-державницької справи призначати нині Мінкультом “спеців” на кшталт москворотих “бикових”, які (вдумайтесь!) формуватимуть державну політику “стратегічних комунікацій”. “Просвіта” мусить бути консолідуючим центром для українців, а тому слід вимагати (особливо зараз у часи катастрофічної міграції): прийняття державної програми “Закордонний українець”; створення інтелектуально-духовного, просвітницького національного сайту для всього українського зарубіжжя – від Сієтла до Сіднея; забезпечення українців книгами та підручниками; створення україноцентричних концепцій і програм історичної, літературної, мовної, культурно-мистецької освіти. Тому будьмо відповідальними у ставленні до українського Слова, Культури, Освіти, щоби десь та не впоїтися згадуваними

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин