Свободу не спинити! · с. 6сторінка оригіналу ↗
ХРЕСТОВОЗДВИЖЕННЯ
Слово Просвіти, №50 за 2004 рік
ЛЮДИ МАЙДАНУ
— Я — Микола Олександрович Сергієнко. Народився і виріс у селі Отрадне Артемівського району Донецької області. Нині живу в Горлівці. Це досить велике місто, в якому мешкає понад триста тисяч людей і яке розташоване за сорок кілометрів від Донецька. За фахом я технік-механік, але працюю зараз у геології. Це дуже тяжка, цікава та романтична професія, про яку я мріяв. Вірші пишу під псевдонімом Микола Джміль. Як очевидець скажу: не вірте, що весь Донбас біло-голубий, таким його зробили шахраї і фальсифікатори. Я на власні очі бачив такі виборчі чудеса, про які можна розповідати дуже багато. — Краще про поезію... — Вірші, як чимало людей, я писав у юності. Потім — велика пауза. А з деякого часу — наче прорвало. За останні роки в мене вийшло три збірки з характерними назвами: “Любов до рідної землі”, “Духовний Заповіт батька нашого Тараса” і “Любов — гармонія життя”. Перша збірка вийшла в 2001 році, точніше, — це була поема про події, що відбувалися в нашій країні під час касетного скандалу і “справи Ґонґадзе”. Коли я написав цю поему, здивовано запитував сам себе: “Невже це я?” Потім збагнув: це сталося тому, що Бог єна світі, це Він водив моєю рукою. Чому я впевнений у цьому? Поема має доволі великий обсяг, але була написана всього за дві години! Я міркував: якщо Бог мені дав її написати, що потрібно з нею робити? Заховати в шухлядку або під скатертинку покласти — і забути? Ні. Я повинен це нести людям. Це — головне. Написати — півсправи, а донести до людей — ось завдання! Першого лютого 2001 року я вже був у Києві. Я знав, куди можна звернутися з моєю поемою. З великими труднощами я знайшов непоказні офіси партії “Батьківщина” і партії соціалістів. Саме ці партії допомогли роздрукувати мої вірші. Мені сказали: “Це — бомба, це — готова листівка. Давай. Ми розповсюджуватимемо по своїх каналах, але ніхто краще за поета їх не прочитає”. Вірші друкували тисячами екземплярів, і я кожен день виходив на Майдан та багаторазово їх читав. Постійно відбувалися стихійні мітинги, збори, люди йшли дізнатися правду, брали листівки, газети. Крім мене було багато поетів, бардів, котрі читали свої вірші та співали свої пісні. Я не вирізнявся серед них. Люди реагували дуже позитивно, запитували, хто це написав, а я відповідав: “Микола Джміль”. Мене прохали: “Дайте, будь ласка, на Черкащину, на Львівщину, на Житомирщину, в Крим...” Я часто чув, що політика — це дуже брудна справа. Але був упевнений, що політика — справді брудна справа, коли її роблять брудними руками. Коли ж цю політику роблять чистими руками, це не тільки чиста, але й свята справа. Отже, духовність і політику не треба розділяти парканом із колючим дротом. Перші дві мої збірки радикально політичні, третя — духовна, філософська. Перші дві націлені на сьогодення, третя — на майбутнє. Ми долаємо бездуховність. Нація — прокинулася. Нація — є. Протягом двох років я проводжу заняття в школах, у технікумах, в інститутах — по всій Україні. Нещодавно проводив таке заняття в Києві — в гімназії імені М. Драгоманова. Цей урок називався “Любов — гармонія життя”, за назвою моєї останньої книги. Пояснив дітям просту річ: “Кожен із вас мріє стати чудовим фахівцем в улюбленій справі. Але зрозумійте одне: перед тим, як стати кваліфікованим фахівцем і мати забезпечене життя, треба вирости сильною людиною. Не такою, що залякує інших, граючи м’язами або брязкаючи зброєю, а сильною духовно. І від цього залежить ваше майбутнє і майбутнє Вітчизни”. Я читав рядки з поеми “Така й наша доля” (вона написана рік тому у зв’язку з подіями, пов’язаними з вибухом військових складів у моєму рідному місті Артемівськ): Запам’ятайте, рідні люди, ради Бога, Немає чарівної палички у Бога, Ми — Люди — інструмент в руках у нього, Навіки Вічного, Всесущого, Святого! Що разом будемо творити — Так будемо й на світі жити! — Чому Ви обрали псевдонім — Джміль? — По-перше, це була життєва необхідність, тому що вірші були дуже актуальні й треба було якось захиститися, мені або моїй сім’ї могли погрожувати або навіть убити. Спочатку я подумав: може, Шершень? Але пізніше зрозумів: ні, не годиться, шершень кусає правих і неправих, добрих і злих людей. Хай краще буде Джміль — це таке миролюбне створіння, якщо його не чіпають, — воно нікого не чіпає. Але коли його образять, — джміль може за себе постояти. Але я стояв і стою не стільки за себе, скільки за людей, за правду, за справедливість, за відродження духовності. Знаєте, коли я спілкувався з людьми в Донбасі та намагався просто донести інформацію про вибори (мовляв, самі вирішуйте, що краще), то мене вражала реакція деяких із них: “А, залиш, навіщо нам це, ми ж — бидло”. Розумієте, вони казали це щиро! А один роботяга відреагував: “Ти, мабуть, останній динозавр”. Це мене до розпачу засмутило. Я хочу бути людиною серед людей. Коли відразу після другого туру виборів приїхав до Києва, то побачив світлі, розумні, одухотворені обличчя людей, які категорично не бажають бути бидлом. — Ви, мабуть, відчули себе джмелем серед трудяг-бджіл... — Ви дуже слушно згадали про бджіл. Справа в тім, що в мене є пасіка: п’ятдесят бджолиних сімей. Але я не можу сказати, що добуваю мед, його добувають все-таки бджоли. Я збираю мед, позичаю його у бджіл. У нас суцільна взаємовиручка: бджоли, збираючи мед, запилюють квіти, я допомагаю їм у цьому тим, що доглядаю за ними. Знаменитий бджоляр Віктор Титаренко колись сказав: “Дайте бджолі те, що їй потрібно, і вона вам віддячить стократно”. Пасіку я утримую на своїй батьківщині — в селі Отрадне на Донеччині. Мені передалося від батька, батькові — від діда. Цікава деталь: коли мій батько дізнався, що Ющенко має пасіку й доглядає бджіл, то сказав: “Все, я голосую за Ющенка”. Я запитав: “Чому?” “А повна перемога. Такий самий хрест установили в Львові. Люди звідти поїхали до Києва, тому що у Львові, на їхню думку, правда вже перемогла неправду, зло переможене добром, ненависть переможена любов’ю. Це — символ перемоги. У Київ хрест із великою пересторогою везли на КамАЗі, його супроводжував автобус із людьми. Автобус пропустили аж на Хрещатик, а КамАЗа в столицю не пустили. Люди знайшли народного депутата Яворівського, і він допоміг КамАЗу доїхати до Хрещатика. Хрест несли від пам’ятника Т. Шевченку. Всі, хто зустрічався дорогою, допомагали, замінюючи стомлених. Я запитав Стефу: “А де ви його хочете поставити?” А вона: “Ой, я не знаю. Не думала, що тут тільки бруківка, бетон і асфальт”. Я озирнувся навкруги й побачив горби біля Жовтневого палацу. Сказав: “Якщо можливо хрест десь тут воздвигнути, то тільки на отих пагорбах. Хай ваші люди відпочивають, ая побіжу і зроблю розвідку”. Зверху знайшов рівну місцинку, яку видно з усього Майдану. Швидко спустився назад, кажу: “Є таке місце. Але потрібний дозвіл”. Сам міркую: немає лопат, канатів, брусів. Пішли в штаб — в Український дім (якраз відбувався з’їзд депутатів різних рівнів), там я звернувся до народного депутата Степана Хма-
З поетом, геологом, бджолярем Миколою СЕРГІЄНКОМ я познайомився просто неба на Майдані Незалежності, де на наших очах твориться історія. Хтось просто споглядає і вичікує, але чимало громадян України за велінням сердець творять дивовижні події, вкладають душу та здоров’я в конкретні справи. Багато киян і гостей столиці вже звернули увагу, що над печерськими пагорбами постав величезний хрест, який легко розкрилився над Майданом. Хто його поставив? Що він означає? Чиї прагнення втілилися в конкретну дію, спільну для багатьох людей. Хто вони — свідки, учасники й творці гарячої історії?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
