Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Гість номера · с. 8сторінка оригіналу ↗

Іван ДРАЧ: «ЗАПАЛИТИ БУДЕНЩИНУ ВОГНЕМ ПЕКЕЛЬНИМ»

Слово Просвіти, №50 за 2004 рік

Закінчення. Початок на с. 1 «НЕ ШУКАЮ ВОРОГА ЗБОКУ» — А що ж у таємниці? — Нині момент вирішальний, але ставитися до нього так, ніби це кінець життя, не можна, це несерйозно, і не слід так налаштовувати людей. Мобілізація зрозуміла, але намовляти людей, що це — все, не варто. Бо потім, коли щось станеться не так, як прагнемо, — то що тоді? Як виводити народ з того страшного дискомфорту, моральної прірви, депресії? Я народився під знаком Терезів, намагаюся все урівноважувати, — тому вважаю, що не треба на крайнощі підбурювати людей. Усе одно в нації буде своє життя, свою ходу мусимо спрямовувати туди, куди її спрямували, і ніхто нас не спинить… — Можливо, з цими настановами краще жити, бо не можна тиснути на людину з усіх боків. Мабуть, ми так легко впадаємо в крайнощі, бо багато розмірковувань навколо ментальності українців, склалася навіть легенда про нашу соціальну апатію, непослідовність… — Можна сказати, що українець — це троїсті музики: один думає, другий каже, третій робить… Від того в нас “результат великий”: що перший спородить, то третій — точно угробить! Ну що ж, інакше й бути не могло в тих перипетіях нашої історичної долі, яка у нас складалася… Ментальність пересічного українського громадянина нічим не гірша й не краща від ментальностей громадян сусідніх країн. Можна поставити якісь “плюси” полякам, молдаванам, білорусам чи росіянам, але українець такий, який він є. Це той тип представника нашої нації, який зберіг себе — бездержавного — за рахунок не лише української пісні й вишитого рушника, а й за рахунок українського борщу, українських страв, українського побуту, українських крокв на хаті і так далі… І якщо він себе аж так зберіг, то це — супернація, що змогла себе в бездержавній ситуації зберегти! І зараз існує, і відповідно чується. Мені здається, що варто пошанувати самих себе. — Влада не окреслювала чітко своєї ідеології, але вона була — пострадянська ідеологія, що притлумлювала все національне. Як Ви думаєте, які нові стереотипи потрібно напрацювати нашому суспільству? — Національна держава мусить мати національну ідеологію. Це перш за все. Відколи існуємо державно, ми намагалися мати якісь національні маяки. Національна мова, національна культура — у вигляді якихось конкретних справ. Чи завжди це вдавалося? Ось, скажімо (ви ж це дуже добре знаєте), ми намагалися бодай раду з мовної політики мати при Президентові! Двічі її засновували, Юрию Афанасьеву, Сергею Ковалё" ву, Евгению Евтушенко, Валентину Ос" коцкому, Римме Казаковой, Елене Бо" нэр, Андрею Вознесенскому, Юнне Мориц, Даниилу Гранину, Евгении Дейч, Светлане Князевой Русским друзьям Украинская демократия отделяет российскую демократию от московского империализма Путина и Грызлова, Лужкова и Рушайло. Украинская демократия жаждет услышать Ваше слово в защиту нашей Оранжевой революции. Поддержите нас — и вы поддержите российскую демократию, которая в последнее десятилетие лежит на уровне асфальта. Это расплата за Чечню и за все грехи России, которые не перечислить. Приезжайте к нам, и вы увидите то, что бывает один раз за целое столетие. Вы увидите молодую и древнюю украинскую нацию, исполненную любви и уважения ко всем народам мира, в том числе к русскому народу и российской демократии. Но отнюдь не к московским империалистам, которые и у вас стоят костью в горле. Русские друзья, я верю, что Вы меня услышите. Выступайте, пишите, а лучше всего приезжайте к нам. Именно здесь — Правда, Истина, Молодость. С уважением к вам и надеждой Председатель Конгресса украинской интеллигенции Иван ДРАЧ 28 ноября 2004 года, воскресенье, Киев, Крещатик, палаточный городок міністерства освіти, культури… Коли вдумаєшся, то це — просто ганебно по суті своїй… — Це, мабуть, і є розшифровкою колись сказаної загадкової фрази про те, що “національна ідея не спрацювала”. — Це — політика ставлення до громадських організацій. Тобто, не задіяна основна, вирішальна структура нашого народу, наша духовна течія не задіяна. Справжня демократична влада мусить “підняти” цей основний масив! Орати його і збирати плоди. А нині все — в той чи інший спосіб — перекручується, аби виростити манкуртів, яким байдуже до минулого й майбутнього. Ось це — справжня небезпека для народу. — Ви бачили і знаєте в обличчя сотні, тисячі людей. Що скажете про тих, які всупереч усьому продовжують займатися національною справою в Україні? — Я їх шаную. Пробачаю якісь вади характерів, бо розумію, що інакшими вони не могли бути. Ці люди зберігають тенденції, які мусять ожити, буйним квітом розцвісти тоді, коли будуть нормальні умови. А поки все це, — як шкілки деревець у саду — часто погнуті, без живлення, але — збережені. Слава Богу, що вони є. Але розумієте… Коли не було повнокровного, нормального життя багатьох поколінь, то утворився такий… покруч. І хочемо ми цього чи ні, ми повинні реально дивитися на все те. Я це відчуваю й на своїй долі. І треба не боятися дивитися на себе впритул. А хто ворог наш найбільший? То я кажу: це — не кацап, не лях, не жид — дивіться в дзеркало! Оце основний ворог. Бо коли ми самі собі ради не дамо, не навчимося поважати і любити себе за те, що є в нас Дорогой Иван Драч! Я полностью поддерживаю Ваше письмо. К сожалению, из-за возраста и состояния здоровья я не могу быть с Вами на Майдане, но считаю всех участников Оранжевой революции борцами против государственной лжи, сегодня равно свойственной и украинской, и российской государственности. Когда-то Андрей Сахаров говорил: “Ложь должна исчезнуть из нашей общей жизни”. Борьба за честные выборы — важнейшая борьба за общественную правду. Елена БОНЭР, 29 ноября 2004 года Примітка від редакції. Як стало відомо, Євген Євтушенко та Римма Казакова підтримати Помаранчеву революцію відмовилися. Такі ось демократи… кращого й доброго, — то завжди будемо шукати ворога десь збоку, а не думати, що він у нас сидить. «ЛИСЕНКО ДОПОМІГ МЕНІ СЕБЕ ЗРОЗУМІТИ» — Українці утвердили свої імена справою свого життя: Сковорода, Лисенко, Леся Українка, Заньковецька… Це й поезії, й сценарії, й роздуми Ваші про них. Мене вразила колись Ваша оповідь по дорозі в Полтаву, до пам’ятника Котляревському: Ви були повністю в матеріалі, переживали його, розповідаючи про події сторічної давності, називали цифри, цитували листи… І так само мала нагоду переконатися, як глибоко засягаєте в матеріали — біографічні, літературні, — говорячи про Сковороду, Лесю Українку, Марію Заньковецьку… Що дає Вам ось це спілкування з великими світами наших великих українців? — Свідомо йшов на ці контакти з нашими найвидатнішими іменами, бо я хотів розібратися, — які вони, що вони значать у своєму часі, в своїй епосі. Потім хотів зрозуміти, з чого я сам складаюся. Бо, як і кожен із нас, ми частково складаємося з тих духовних попередників і дуже багато взяли від них. Коли ви згадали про Миколу Віталійовича Лисенка, то цей чоловік геніального обдарування був побитий ще геніальнішою іпостассю (це моя версія) — українською народною піснею. Пісня його заламала — тобто, його Лейпцизьку консерваторію, його європейську освіченість… Українська народна пісня настільки велика, настільки геніальна, що вона не дала вповні розвинутися його великому європейському таланту як такому. Сто два роки тому в Полтаві, працюючи на відкриття пам’ятника Котляревському, Лисенко займався тим, чим займається нині “Просвіта”, Спілка письменників, Міністерство культури (мусили б займатися!). Він ходив до начальника залізниці домовлятися про вагони, він дбав про те, скільки сотень народних костюмів має бути, аби одягти хористів, він продумував оркестр, перевіряв, чи є партитура, шукав музикантів і співаків, писав листи до своїх знайомих — десятки листів! Він переймався конкретикою страшної буденщини. Життя людське складається з буденщини, з рутини, але коли ти цю буденщину не просвітиш пекельним вогнем свого національного існування, — тоді воно теж нічого не значить. Лисенко був для мене тією людиною, яка допомогла мені це зрозуміти. Той Лисенко, який у 1912 році, стрибнувши з трамвая, впав і помер — серце не витримало, йому було сімдесят років. Цей чоловік міг жити довго, в славі та багатим. Але він залюбився у свій народ, через пісню народну віддався весь своєму народові. Ось лише на прикладі цього чоловіка, Миколи Лисенка, я вам розповідаю про життя і долю людини, яка не кричить, не бігає і не б’є себе в груди, а щодня, щогодини робить велику, конкретну буденну справу. — Іване Федоровичу, дозволю собі нагадати дуже давній епізод: в Ірпені з Іваном Васильовичем Миколайчуком Ви писали кіносценарій про Миколу Віталійовича Лисенка, його оточення. І кожній героїні Ви придумали символ-квітку… — Так, Лесі Українці ми призначили шипшину — дику троянду, яка була матір’ю всіх пишних троянд. — Мене тоді це дуже вразило, і я спів-ставила це з Вашими поезіями. Очевидно, Ви маєте ці символи постійно в своїй уяві… — Так, — квіти, звірі… — … Подібні до квітів і звірів Марії Приймаченко… — Згадую вірш: “Я не вродився хижим звіром і в цьому вся моя біда...” Мені здається, що в цьому вірші я щось додаю до характеристики нашої української ментальності. Дуже вже треба його розізлити, цей менталітет, щоб він став або гайдамакою, або бандерівцем. Розумієте?! Але — не дай Боже отим усім, які думають, що у нас погасили і гайда-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин