Гаряча тема · с. 11сторінка оригіналу ↗
ЧАС «КОМІСІЇ ДЛЯ КРАСИ КИЄВА» НАСТАВ. АЛЕ ХТО ЇЇ СТВОРИТЬ?
Слово Просвіти, №50 за 2004 рік
Офісна будівля-монстр із бетону та скла, нещодавно побудована в заповіднику “Стародавній Київ” (зліва від церкви Миколи Набережного). 2003 рік
“Сучасні архітектори завдали шкоди древнім містам Європи, перевершивши будь-якого Люфтваффе”. Йосип Бродський
Наведене в епіграфі висловлювання поета Йосипа Бродського — лауреата Нобелівської премії, людини глобального світогляду, глибокого й сміливого мислення — стосується тих країн Європи, що у повному розумінні вважаються європейськими; тут культурні традиції, що формувалися віками, ще міцні й сьогодні, а громадське життя регулюється законами. А як ведеться історичним містам нашої країни, яка пережила стільки соціальних потрясінь, іде, не дивлячись на здобуття омріяної незалежності, досі панує правовий нігілізм? Вичерпну відповідь на це запитання можна отримати, спостерігаючи ставлення до істо" рико"архітектурної спадщини в багатостраждальній столиці України, найдавнішому центрі східнослов’янської цивілізації — місті Києві. Незважаючи на існування пам’яткоохоронного законодавства, такого ж суворого, як і на заході, в історичному ядрі Києва (власне, як і в ін" ших старовинних містах країни) не менш інтенсивно, ніж у сумнозвісні 1930"ті роки руйну" ють цілі історичні будівлі, в тому числі й ті, що мають статус пам’яток архітектури та історії, які знаходяться під охороною держави. На їх місцях дуже швидко зростають будівлі"чудо" виська з бетону і скла в примітивних геометричних формах, що кричуще не вписуються в навколишнє архітектурне середовище. Куди ж дивляться відповідальні державні особи, і чому за роки незалежності країни, як і за всі роки радянської влади, ніхто з винних у такому варварстві не поніс покарання, адекватного колосальним збиткам, нанесеним нашим націо" нальним духовним цінностям?
“Стихійна” автостоянка під стінами церкви Миколи Набережного. 2003 рік
Церква Св. Констянтина та Олени і дзвіниця. Загальний вигляд з південного заходу
План та західний фасад дзвіниці при церкві св. Констянтина та Олени. Фіксаційне креслення І. Кедрина. 1841 рік
РЕКОНСТРУКЦІЙНИЙ ВАНДА- ЛІЗМ
Зрозуміло, йдеться не про перетворення старовинних міст у суцільні “недоторканні” заповідники й музеї, але проблеми сучасного містобудівництва повинні вирішуватися раціональним, розумним чином... Так, як це відбувається в культурних країнах, де не меншою мірою, ніж у нас, темп життя відбивається на історичних центрах. Однак там, до прикладу, для будівництва величезних банкових, офісних, торгових, готельних і т. ін. будівель відводяться (як правило, за межами історичних районів) спеціальні ділянки, що називаються “діловими” центрами; а старовинні частини міст зберігають свою “ауру”, свій історико-архітектурний образ, що формувався віками. Це характерно для Парижа, Мадрида, Лондона, Відня, Будапешта, Кракова та багатьох інших столичних міст Європи. Тож лукаві твердження наших доморощених демагогів від архітектури про те, що розвиток столиці України прямує загальноєвропейським шляхом, не відповідає дійсності, а ті з наших земляків, хто бував за кордоном, переконуються в цьому вочевидь. Безперечно, в Європі для сучасних потреб — невеликих готелів, офісних приміщень, магазинів — успішно пристосовують і старовинні будівлі, однак при цьому вони не втрачають свого автентичного вигляду. Якщо, наприклад, банкір або комерсант бере в оренду гарний будинок — пам’ятку архітектури, то він підписує угоду з відповідними державними інстанціями про те, що зобов’язаний бережливо використовувати будівлю, нічого в ній не переробляти, а для проведення ремонтів звертатися до спеціалістів-реставраторів. Таким чином, зберігаючи культурний спадок, міста Європи відчутно поповнюють свій бюджет за рахунок залучення туристів. У нас же — “ріжуть курку, яка повинна нести золоті яйця”. Будь-який український, а часто й іноземний “орендатор” або “приватизатор”, отримавши у своє володіння гарний історичний будинок, може оточити його високим парканом, вибити скло у вікнах, зняти дах і протримати його в такому стані рік—другий, а потім привести комісію чиновників і отримати від них дозвіл на знесення будівлі як такої, що не придатна для подальшого використання. При цьому від усіляких докорів за те, що трапилося, чиновники легко відмахуються: ну не можуть же вони заглядати в кожну шпаринку в парканах! А тим часом за парканом виростає багатоповерховий новий будинок, кожний метр “корисної площі” якого (якщо він зводиться в центрі міста) буде приносити його хазяям, зрозуміло, набагато більший прибуток, ніж якби він з’явився десь на околиці, де йому й належить бути на законних підставах. Новобудівничим і реконструкційним вандалізмом у Києві вже охоплені майже всі його заповідні архітектурно-охоронні зони, де, відповідно до чинного законодавства, категорично заборонено провадити будь-які масштабні будівельні роботи, а дозволено лише відновлення втрачених архітектурних елементів. Протиправне будівництво нині все частіше відбувається на території Державного історико-архітектурного заповідника “Стародавній Київ”, до якого входить більша частина Подолу — найдревнішого торгово-ремісничого району Києва. Реальна небезпека вже загрожує на Подолі шедеврам українського бароко — культовим спорудам ХVIII ст., створеним генієм знаменитого зодчого І. Григоровича-Барського. Ці храмові будівлі по праву є пам’ятками архітектури національного значення,
охоронна зона яких, за чинним законодавством, повинна поширюватися не менш, ніж на 50 метрів навколо них по периметру. Хочу нагадати, що порівняно з досить щільно заселеними країнами Європи, в яких навколо пам’яток архітектури визначено часто 300-метрова охоронна зона, наша норма сміхотворно мізерна, але й вона постійно порушується. Прикладом такого грубого порушення законодавства є спорудження поряд із храмом Миколи Набережного на Подолі, на відстані не більше 20 метрів на схід від храму, бювету з цегляним павільйоном зверху. Цей факт активно обговорювався в ЗМІ і викликав негативну оцінку громадськості. Повідомлялося, що будівництво бювету було здійснене всупереч позиції церковної общини Миколи Набережного, фактично, на території колишньої церковної садиби. Колись на цьому місці, поряд із церквою, був цвинтар, тому під час будівельних робіт знаходили велику кількість людських кісток. Павільйон бювету, зведений у псевдоісторичних формах (що нагадують церковний ківорій), строкато розмальований, має вигляд абсолютно недоречний в історичному середовищі історико-архітектурного заповідника “Стародавній Київ”, на території якого розташований храм Миколи Набережного. Створюючи різкий контраст із шляхетно-вишуканим архітектурним обличчям старовинної сакральної будівлі, павільйон бювету нахабно відволікає увагу від пам’ятки, порушує уявлення про хронологічну послідовність і стилістичні особливості забудови заповідної території Подолу. Ще однією вкрай негативною подією в долі храму стало спорудження з північно-східного боку від нього величезної багатоповерхової офісної будівлі з бетону й скла. Ця масштабна новобудова, здійснена, до речі, без належного погодження з Управлінням охорони пам’яток іс-
Продовження на с. 12
с. 12 · сторінка оригіналу ↗
Закінчення. Початок на с. 11
торії, культури та історичного середовища Київської міської державної адміністрації, візуально позбавила храм колишньої монументальності й, фактично, зруйнувала садибне планування цілого кварталу подільського заповідника (загинув і будинок поч. XX ст. — цікава пам’ятка архітектури в стилі модерн, що стояв на цьому місці). Автотранспорт, який обслуговує цю будівлю-монстра, паркується щільним рядом прямо під стінами храму, формуючи стихійну автостоянку, що створює реальну загрозу для безцінного шедевра зодчества в разі виникнення пожежі або іншого лиха. Слід зазначити, що навіть у радянський час автостоянки поряд із пам’ятками архітектури категорично заборонялися пам’яткоохоронними інструкціями. У часи української незалежності ці інструкції, залишаючись колишніми тільки на папері, постійно порушуються там, де пахне великими грошима. До всього прилучилася ще одна біда — почалось замокання стін і склепіння будівлі внаслідок порушення циркуляції підземних джерел; до цього призвели протиправні новобудови навколо. Всі ці чинники в атмосфері викидних газів автомашин наносять непоправної шкоди унікальному ансамблю настінних розписів храму.
СПОДІВАЮЧИСЬ ЛИШЕ НА ГОСПОДНЮ ДОПОМОГУ
Церковна община Української автокефальної православної церкви, очолювана її настоятелем отцем Стефаном, докладає титанічних зусиль для збереження унікальної храмової споруди. Неодноразово вони наймали майстрів-реставраторів (за свій рахунок) для нанесення ізоляційного тиньку на стіни вівтарної частини храму, які постійно замокають із боку бювету. А на тротуарі уздовж північного фасаду храму, щоб хоч якось відокремити автостоянку, община замовила і встановила гарні керамічні вази з квітами. Уже не перший рік отець Стефан намагається отримати від київської влади дозвіл огородити хоч невеличку територію з колишньої церковної садиби, яка, за відомими історичними планами, до революції була досить значна. Однак справа чомусь ніяк не рухається з місця. Не може не викликати занепокоєння доля іще однієї храмової будівлі Григоровича-Барського, розташованої також на Подолі по вул. Щекавицька, 6/8 — Дмитріївської церкви. Культова споруда була зведена на честь святителя Дмитрія Ростовського незабаром після канонізації цього визначного церковного і громадського діяча, у 1756—1758 рр. Спочатку церква розташовувалася на другому ярусі дзвіниці при старовинній подільській церкві святих Костянтина та Олени. У середині XIX ст. Дмитріївську церкву значно розширили за рахунок прибудови до дзвіниці зі східного боку прямокутного об’єму з трьома апсидами. На початку 30-их років, коли за ініціативою чиновників-атеїстів зруйнували церкву св. Костянтина і Олени, було також розібрано верхній “дзвонарний” ярус дзвіниці з грушоподібною банею. І все ж уцілілий
Фраґмент північного фасаду Дмитріївської церкви, від якого відірвана пам’ятна дошка.
донині об’єм Дмитріївської церкви зберігає характерні для творчої манери Григоровича-Барського особливості і законно має статус пам’ятки національного значення. Без сумніву, ця храмова споруда повинна бути в державній програмі з відтворення видатних пам’яток культової архітектури України, згідно з якою уже відродилися, як фенікс із попелу, Михайлівський Золотоверхий собор, Успенський собор Києво-Печерської лаври, церква Різдва Христового на Подолі та ін. Однак Дмитріївська церква досі знаходиться на балансі сусідньої середньої школи як спортивний зал. Але найбільше тривожить факт, що, порушуючи межі охоронної зони цієї пам’ятки національного значення (котра, як уже згадувалось, повинна бути не менше 50 метрів), нині із вражаючою швидкістю зводиться велика будівля. Вона майже впритул, на відстані 6- ти метрів, стоїть біля східної (вівтарної) частини церковної споруди, заважаючи нормальному візуально-естетичному сприйняттю цього видатного зразка архітектури українського бароко. До речі, оту 6-метрову відстань господарі новобудови збираються використати для проїзду вантажних машин. Ця обставина в майбутньому (коли церковній будівлі повернуть її першопочаткову духовну функцію) буде заважати проведенню хресних ходів навколо храму. Засмучує і те, що будівництво нової споруди ведеться прямо на території, що колись, як підтверджує наявна іконографічна документація, належала церковній садибі. За свідченнями місцевих жителів, у результаті масштабних будівельних робіт, що проводяться поряд із пам’яткою, в її стінах утворились і збільшуються тріщини, обва-
Нова громіздка споруда будується перед вівтарною частиною Дмитріївської люються цінні елементи декору фасадів. Інтенсивний процес руйнування будівлі очевидний також для самого автора даної статті, який оглядав його два роки тому при написанні книги “Подільські храми Києва” (виданої в 2003 р. видавництвом “Техніка”), де цілий розділ присвячено Дмитріївській церкві. Невідомо, хто й коли відірвав охоронну дошку з північного фасаду будинку. Нині він перебуває у вкрай незадовільному технічному стані, і якщо негайно не провести протиававрійні заходи, то незабаром ми втратимо цю перлину. Зважаючи на всі наведені вище факти, заслуговують схвалення і підтримки зусилля по відродженню храму, яких докладають члени церковної общини імені святителя Дмитрія Ростовського, яка нещодавно народилася на Подолі. Вони звертаються з листами в різні інстанції, “стукають у двері” відповідних державних закладів, і хочеться сподіваюсь, що ці двері для них відкриються… Вірю, що з Господньою допомогою знайдуться і спонсори — благодійники для цієї благородної акції. На початку 1990 рр. автору цих рядків — тоді науковому співробітнику інституту “Укрпроектреставрація” — разом із відомим архітектором-реставратором В. І. Корнєевою пощастило займатися розробкою проекту реставрації Дмитріївської церкви, виконати необхідні для цього історико-архівні дослідження. У процесі копіткої тривалої роботи були виявлені історичні документи (текстові та іконографічні), що дозволили створити проект на ґрунтовному науковому рівні, цілком достатньому, щоб повернути споруді історично достовірний вигляд. Проектні матеріали зберігаються в архіві інституту й можуть бути використані для відтворення храму. Реставрація Дмитріївської церкви, безумовно, повернула б цьому важливому в культурно-історичному й архітектурно-художньому відношенні об’єкту Подолу його колишнє містобудівельне значення.
“ВІДТВОРЕННЯ” ЧИ СПОТВОРЕННЯ?
Останнім часом у ЗМІ стали з’являтися тривожні повідомлення, що на Подолі, поряд із Покровською церквою — також шедевром Григоровича-Барського, — планується “відтворення” якоїсь вірменської церкви. За історичними джерелами, вірменська церква на Подолі справді була, але згоріла під час пожежі. А в середині ХVIII ст. поряд із її колишніми фундаментами було збудовано Покровську церкву, яка дійшла до нашого часу, добре зберігши свій барочний вигляд. Щодо старовинної вірменської церкви, то про її архітектурний вигляд, матеріали, форми, конструкції ніяких відомостей не збереглося. Тому зрозуміло, що в яких би кітчево-історичних, супермодернових або інших формах вірменську церкву знову не збудували б, цей новобуд буде неприпустимою нісенітницею, схожою на згадуваний уже бювет поряд із церквою Миколи Набережного. Щоб задовольнити релігійні потреби київських вірмен, можна підшукати в місті достатньо інших майданчиків, більш придатних для цієї мети, не спекулюючи фактами віддаленої історії, які для самих вірмен на сьогоднішній день не є гостро актуальними. Багато наших співвітчизників зараз уже мають можливість виїжджати за кордон і бачити своїми очима, як у цивілізованих країнах дбайливо зберігається історикокультурний спадок, архітектурно-художній зокрема. Мимоволі виникає питання: чому такого ставлення до культурного надбання немає в нас в Україні? Адже цей спадок — невід’ємна складова частина загальнолюдської культурної скарбниці, а український уряд неодноразово підписував різні угоди міжнародного рівня (хартії, конвенції) про дбайливе ставлення до пам’яток архітектури та історії, збереження автентичного вигляду пам’яток охоронних архітектурних зон, історичних природних ландшафтів і т.д. Адже без цього нема чого й розраховувати, що нашу країну коли-небудь як рівню приймуть у світове співтовариство. Дозволю собі зазначити, що за ситуацію, яка склалась у країні, за пануюче правове свавілля, відповідальні не тільки чиновники, що запобігають перед інвесторами і замовниками різних будівельно-реконструкційних робіт, але, і не в останню чергу, амбіційні архітектори, які прагнуть слави й великих заробітків. Вони безцеремонно загарбують заповідні зони своїми новобудами, що безкарно плюндрують “реконструкціями” пам’ятки архітектури. Хтось із журналістів назвав цей процес “реконвраціями”, маючи на увазі аж надто поширену останнім часом практику поєднання реставраційних і реконструкційних робіт, що спотворюють пам’ятку до невпізнання. Саме такі горе"архітектори,
Портрет святителя Дмитрія Ростовського. XVIII ст.
котрі при нинішніх ринкових сто" сунках стали володарями при" ватних творчих майстерень, ма" ють статус чиновників різних рівнів і, отже, активно беруть участь у діяльності (а правиль" ніше — в антидіяльності) різно" манітних пам’яткоохоронних органів. Через зазначені обста" вини вважаю, що варто було б створити особливий комітет з порятунку національних худож" ніх цінностей, куди б увійшли ін" телектуали, освічені, патріотич" но спрямовані люди різних про" фесій, що не переслідують ко" мерційної мети. У дореволюцій" ні часи були, як відомо, такі ор" гани, як “Імператорське архео" логічне товариство”, “Комісія для краси міста” і т. ін. І в наш час у багатьох історичних цен" трах Європи проблеми їхньої сучасної забудови вирішують ради почесних громадян. А коли трапляються випадки порушен" ня містобудівельних норм, то відповідальність лягає на архі" текторів, котрі зобов’язані ґрун" товно знати законодавство сво" єї країни і котрих за помилки та порушення позбавляють ліцен" зій. Час уже й до нашого пам’ят" коохоронного законодавства внести відповідне доповнення про пряму відповідальність архі" текторів та інших проектуваль" ників за їхні витвори.
z
Михайло ДЕГТЯРЬОВ, мистецтвознавець, член Спілки художників України, дійсний член Нью-Йоркської академії наук
P.S. Коли цей матеріал готувався до друку, редакція газети отримала додатково від настоятеля храму Миколи Набережного о. Стефана Яремчука ще більш вражаючу інформацію: всупереч рішенню Київради (від 23 жовтня 2003 р. за № 122 (995)) про повернення у постійне користування земельної ділянки біля храму і, нехтуючи чинним пам’яткоохоронним законодавством, зараз держадміністрація Подільського району (голова Григорій Романюк) всілякими засобами сприяє фірмі “Гарантія- Набережна” у будівництві приватного готелю на невеличкій ділянці поміж перлинами національної архітектури — церквами Миколи Набережного та Іллінською. При цьому планується знищення гранітного Хреста зі дзвоном, встановленого 1993 року Київським фондом культури за проектом архітектора А. Ігнащенка та освяченого спочилим патріархом Володимиром (Романюком). “Всім тим, хто поклав життя своє на вівтар України” — репресованим священнослужителям та всім вірним Української Православної Церкви. Передбачається також руйнація поховань священнослужителів на закритому в 30-ті роки XX ст. церковному цвинтарі, розташованому на церковній території.
План садиби Дмитріївської церкви. Креслення 1863 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
