Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЧЕСНІСТЬ ІЗ СОБОЮ НАВІТЬ

Слово Просвіти, №50 за 2004 рік

1. Я впевнена, що декого обурить моє провокаційне питання: чи потрібний підручник із народознавства? Однак нікого не здивує інше, більш толерантне: яким повинен бути підручник із народознавства? На це завжди знайдеться що сказати. Можливо, я теж висловлю власну думку, але не зараз. Маю перед собою підручник “Українське народознавство”, видавництво “Знання” 2004 року, друге видання. Розрив між обома виданнями аж десять років. То чи так уже потрібний цей підручник? Щирий патріот мене не зрозуміє, для нього це — святе, і він може перелічити на пальцях обох рук усі національні святині, вшанування яких багатьох дратує і часто-густо висміюється менш свідомою українською молоддю та затятими українофобами. Не хотілося б зашкодити цій книзі, по якій я не вчилася і не буду вчитися, але прочитала й вирішила висловити думки з приводу її появи. Якщо пригадати саму історію етнографічної науки, то вона наражалася на значно більший опір із боку влади, аніж цілком заборонена українська історична наука. В усі часи це було підозріле і, за словами Івана Франка, “небезпечне заняття”. Варто знати чому. 2. ХХ століття фіксує процес занепаду та поступового відмирання народних звичаїв, обрядів, мистецтва, і етнограф схожий на збирача колосків після жнив на полі, яке незабаром вкриється снігом. Хто зібрав збіжжя раніше і де зберігає врожай? Знання, наші українські Веди, переходять із рук у руки, з уст в уста, але ланка часом рветься, немає кому передати, жодна рука не тягнеться назустріч... Знання повинні передаватися. Це — основний принцип культури. Що зникає зі свідомості, залишається незбагненним чином на підсвідомому рівні, в генетичній пам’яті наступних поколінь. Найстійкішими перед забуттям виявляються типи облич і характери, звідки, можливо, походить міф про попередні життя й нові втілення. Найкращими словами втіхи для того, хто оплакує, будуть: “Він ще повернеться”. Характерно, що разючі повторення зовнішності, вдачі, знаків на тілі відбувається поза волею людини та без її участі. Звідси віра в Долю. На якомусь рівні інтелектуального розвитку це починає непокоїти людину, і вона виходить збирати колоски на полі, над яким панують не періодичні зміни пір року чи дня, а годинник, що відлічує роки життя. Якщо вона не встигне закінчити роботи, на зміну прийде хтось інший. Це — могутній інстинкт самозбереження роду. Набагато гірше людині, котра вирвана з рідного середовища і не має в кого спитати, до того ж живе далеко, у місті. Це дуже її збіднює, передусім, як творця. Їй доводиться говорити лише про себе, вона не здатна знайти опори. Саме це відбувається нині з українською культурою, зокрема з літературою, врешті відбувається у світі, що глобалізується. Тотальна комерціалізація не залишає місця для безкорисливого служіння мертвим і ненародженим землякам. Хоча Гійом де Боплан і писав колись, що українці живуть сьогоднішнім днем, це не НАСОЛОДА КНИГОЮ Пауль МААР. Що не день, то субота. — Вінниця: Тезич, Соняшник, 2004. — 160 с. (п). Про те, що кожне добре бажання (навіть найбезглуздіше) може реалізуватися, мріють не лише дітлахи, а й дорослі. А таки може. Якось у ваші двері постукає маленьке плямисте потворисько (чи почварисько?) та без вашої згоди почне виконувати ваші ж захцянки. Головне — повірити, а для цього треба прочитати книжку. Впевнена, що вона сподобається всім. Богдан БОЙЧУК. Три романи. — К.: Факт, 2004. — 376 с. (п). А ось цю книгу дітям краще не давати. Нехай підростуть. А трьома новими романами Богдана Бойчука, члена Нью-йоркської групи, насолоджуйтесь самі. Відверті “Краєвиди підглядника”, де еротика й цинізм переплітаються з дотепністю, романтичний “Аліпій II і його наречена” та ностальгійно-філософське “Життя з Алісою поза дзеркалом”. Когось це шоозначало, що вони не працювали на майбутнє. Бо звідки ж тоді з’явилися ми? 3. Практично всі сучасні підручники з історії та народознавства висувають лише одну загальноприйняту теорію походження українського народу — слов’янську, культивуючи Трипілля. Така одностайність не свідчить про свободу думки, а радше — про домовленість. Слов’яни поглинули чимало племен, а в V столітті після Христа на територію майбутньої України прийшло чимало люду з Балкан, а також кельтські племена, що залишили по собі топонімію та звичаї і перекази, які злились із власне слов’янськими. Не існує монолітного народу, хіба що він дуже маленький і живе в географічній та політичній ізоляції віддавна. Можливо, протиріччя між Сходом і Заходом має ось таке генетичне підґрунтя, але це аж ніяк не підстава для сепаратизму, і знати чи повідомляти подібні речі не означає загрози національній безпеці. Для мене зразком наукового та філософського підходу до етнографії є стаття професора Федора Вовка (1847—1918) “Сани в похоронному ритуалі на Україні”. Саме такий конкретний підхід у контексті досліджень світової науки здатний довести спільність походження різних етнографічних груп. У підручнику, над яким я розмірковую, дуже багато порівняльних характеристик різних реґіонів України. Я сама — носій народної культури, бо виросла на Бойківщині і можу додати чогось свого. Наприклад, щодо святкування Петра й Павла чи Івана Купала в моєму селі. Там навіть маять хати не таким зіллям, як у сусідньому селі Нагуєвичах. Що ж я можу твердити про побут іншого народу, що, напевне, так само неоднорідний? Отже, насамперед, треба шукати в усьому цьому розмаїтті якихось особливих рис, застосовуючи сучасні методи дослідження. Власне, я веду до того, що створення підручника з народознавства — дуже важка справа. Цей підручник написав цілий колектив авторів під керівництвом Степана Павлюка. Вчені домовилися між собою, яким він має бути. Цікаво було б, якби такий сучасний підручник написала одна людина. Він був би більш концептуальним і менш енциклопедичним. На мою думку, не варто було обмежуватись архетипами, пов’язаними з християнством, а більш орієнтуватись на архетипи, окреслені авторитетним К.-Г. Юнгом. Я особисто не згідна з міфом, що християнство органічно вросло в свідомість українців. Паралельно розвивалась язичницька культура, кує, комусь сподобається, хтось буде впізнавати себе в героях. “Ніхто не в силі протистояти коханню молодої дівчини”, — стверджує автор (чи герой). Оборона й напад, штурм омріяних замків і… алкоголь. Хочете — сприймайте, не хочете — ні, адже читання — це дуже інтимно. Назар ФЕДОРАК. Сад божественних комах. — Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2004. — 180 с. (п). Вибрані поезії Назара Федорака, видані “Лілеєю- НВ”, можуть бути чудовим дарунком для ваших друзів завдяки оформленню та малюнкам Юрка Коха. Але краще — подаруйте самому собі. Тут — усе, що ви знаєте, але в образності сприймете по-новому. “Коли відходять друзі жартома / Годинники спиняються, і важко / Блукати світом білим, люба пташко, / У гнізда повертаючись хитьма”. Поезія відчаю й кохання — щемка і звабна. Її треба дозувати, як добре вино, перейнятися й пройнятися, змокнути наскрізь під дощем почуттів, щоб якось десь комусь — словами ліричного Героя — прошепотіти молитвою: “Спинитися хоч раз перед тобою, / Вхопити іскру з вічного вогню. / Таких ночей собі на смерть насню, / В чотири боки ляжу головою!..” Володимир ПАНЧЕН- КО. Володимир Винниченко: парадокси долі і творчості. — К.: Твім інтер, 2004. — 288 с. (п). Історія життя і творчості талановитого письменника й Вождя, який не відбувся. Намагання об’єктивно проаналізувати всі суперечливі факти біографії й заповнити прогалини. Епістолярна спадщина й розповідь про Винниченка-людину. Розбиті жіночі серця й чесність із

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин