Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ПРИМИРЕННЯ, ПОРОЗУМІННЯ, ВИЗНАННЯ

Слово Просвіти, №50 за 2005 рік

Тема примирення ветеранів Великої Вітчизняної війни та воїнів УПА залишилася важкою спадщиною від минулого. Та й чи можливе взагалі примирення двох антиподів, двох ворогів у минулій боротьбі і чи потрібне воно в такому вигляді, як це пропонується? Тими методами, які для цього застосовуються, проблеми не розв’язати, тому що існують глибокі протиріччя у сприйнятті історичних подій і нашого сьогодення, і далекого минулого. ПРОДОВЖЕННЯ ТЕМИ ІСТОРИЧНІ ВИТОКИ ПРОБЛЕМИ Протиріччя закладені в самій основі нашої дійсності. Із часів розпаду Київської Русі територія України на довгі роки була поділена на окремі реґіони з часто протилежним устроєм, відмінними звичаями та традиціями, де кожна нова влада заводила свої порядки, формувала своє бачення історії. Як звести це бачення до одного знаменника? Шукаючи нині істини в питаннях взаємин між ветеранами Великої Вітчизняної війни та воїнами УПА, можливості їхнього примирення, логічно було б доручити історикам проаналізувати архівні документи й запропонувати своє бачення проблеми. Але ж уся біда втому, що ті історичні документи писані ворогуючими сторонами, і образ суперника в них чорніше чорного дьогтю. Як, якими фарбами слідчий НКВД, що народився бозна-де поза Україною і не має найменшої уяви про історію Західної України, міг змальовувати у протоколі допиту образ вояка УПА? Так само, якими епітетами міг нагороджувати цього слідчого репресований уродженець Західної України? Тому при всій повазі до архівних документів тут краще керуватися загальними історичними передумовами і простою логікою. Після розпаду Русі-України на окремі володіння практично в кожному корінному русичеві, незважаючи на окупаційну політику, жила ідея української єдності. Її так і не вдалося витравити черговим володарям, хоч у хід ішло все: від зброї до підкупу, зради й брехні. Цю практику продовжували, кожен посвоєму, нові господарі. Культивувався створений образ ворога, народ розколювали й розділяли за різними прикметами — на своїх і чужих, східняків і західняків, друзів і ворогів. Шельмування й зомбування корінного населення велося методично цілеспрямовано, лише б витравити національні почуття, любов до рідної землі, найменші думки про свою державу, національну Батьківщину. І метода спрацьовувала: знаходили ворогів стільки, скільки було треба. Ворог був потрібен як мішень для викиду енергії. Історія поділила Україну на окремі реґіони, що дісталися різним володарям. Першою обламаною гілкою з нашого спільного дерева стала Закарпатська Русь, що майже дев’ять століть була під чужим володінням. Нові володарі захопили тут найкращі благодатні землі, витіснивши корінне населення в гори, стали поводитися як законні господарі. Край піддався мадяризації, офіційною мовою стала угорська. Урядовці, школи, армія стали угорськими, українською розмовляли лише лісоруби та пастухи високо в горах. Час працював на новий режим, змінювалися покоління, йшло розшарування суспільства: одні відверто підтримували нові порядки, другим було не до того, а треті — коливалися, залежно від обставин. Так, до речі, було під час усіх перемін. Корінні русини Закарпаття, позбавлені своїх прав, були змушені виживати, але не забували свого. І коли 1939 року склалися відповідні умови, вони проголосили свою незалежну державу — Закарпатську Україну. Та з цим не могли змиритися ні хортисти, ні фашисти, ні більшовики. І потопили молоду державу в крові. Радянська Україна не заступилася за своїх єдинокровних братів, не подала руки допомоги. Звільняючи під час війни від німців Закарпаття, більшовики одночасно вели пошуки Августина Волошина — Президента Закарпатської України, якого необхідно було знищити як ворога народу. От так брат “підтримував” брата. А візьмімо інші реґіони — Галичину та Волинь, що теж упродовж століть були окуповані сусідами. Здавалося, що після насильницької полонізації та пацифікації тридцятих років тут нічого українського не залишиться. Вівся активний наступ на українські громадські організації та об’єднання, на українську школу й українську Церкву. Даремно ліво зорієнтовані сили поглядали з надією за той бік Збруча. Вони й не здогадувалися, що після Ризького мирного договору більшовицьке керівництво уклало з Пілсудським таємну угоду про боротьбу з політичними суперниками. Тим не менше, коли 1939 року згідно з договором Молотова—Ріббентропа, радянські війська ввійшли на територію Західної України, їх вітали — хто з червоними, хто із си- ЗУСТРІЧ з багатьох областей України, чільне місце серед яких займав полковник Василь Левкович (Вороний). Ішлося про розвиток патріотичного виховання сучасної молоді, історичні передумови розвитку патріотичного руху в Україні та шляхи співпраці організацій Братства вояків УПА, Конґресу Українських Націоналістів і ВМГО “Молода Просвіта”. Під дзвін бандури всі разом співали ліричні, жартівливі, козацькі та повстанські пісні. Ця зустріч дуже сподобалася як організаторам, так і гостям, і постала пропозиція організовувати частіше такі зустрічі не тільки в західних реґіонах України, а й на сході. Богдана ЗАСТАВСЬКА ньо-жовтими прапорами; а хто — придивлявся, що з того вийде. Люди очікували змін і не могли уявити, що всього за два роки тут буде репресовано 10 % населення, весь цвіт української інтелігенції виявиться в казематах, на засланні. Споконвічною мрією місцевих селян була власна земля і кожен із них спромігся за своє життя на свій, бодай невеликий, клаптик землі, а радянська влада все це забрала. Для збереження врожаю та утримання худоби в заможніших селян були добротні приміщення, великі клуні під бляхою, а тепер усе це безбожно конфіскували, а їх зробили батраками чи відправили до Сибіру. Люди жили під страхом. У багатьох з’явилася ностальгія за Австро-Угорщиною, за старими порядками. А зарубіжні радіостанції як на те підкидали запаморочливі прожекти нового порядку, і це робило свою справу. Коли ж після відступу радянських військ відчинилися двері в’язниць, і люди побачили море крові й замордовані тіла, то жахнулися. Обірвалася остання ниточка довіри до братів зі Сходу. Не випадково частина громадян зустріла німців із квітами. Певну роль тут зіграв імідж німецького порядку з часів спільного перебування в Австро-Угорській монархії. Частина галичан навчалися у Відні й Берліні. До того ж значна група членів ОУН та інших українських організацій, що 1939 року втекли від більшовиків за Сян, тепер разом із німцями повертали до Львова. Вони жі проголосили у Львові 30 червня 1941 року Українську державу. Та коли до Львова зайшли німці, особливо коли вони не визнали самопроголошеної Української держави і відправили в концтабори її керівництво, то люди зрозуміли, що між окупаційними німецькими військами і тими німцями, на яких у свій час задивлялася вся Європа, колосальна різниця. Людей вдруге обманули. Ставлення до німців категорично змінилося і переросло з часом у збройну боротьбу. Візьмімо ще один реґіон. Найбільша частина України майже 350 років була у складі Росії та СРСР. Тут проводилася політика русифікації, а в радянські часи — ще й інтернаціоналізації: батьківщиною для всіх громадян, незалежно від національної приналежності, був Радянський Союз. Не можна знехтувати тим, що за роки радянської влади, у результаті голодоморів, колективізації, індустріалізації, винищення української інтелігенції та відповідної політичної роботи тут значно змінився склад населення, його менталітет, його реагування на політичні події. Цьому сприяла також міграція населення як складова державної політики, змішування народів, втрата багатьма з них національної ідентичності. Частина з деградованих українців уже не ображалася, коли їх називали хохлами. Вони й самі себе так називали. Це також поглиблювало відмінності між східняками й західняками. НА ВОЄННИХ ПЕРЕХРЕСТЯХ Напередодні війни український народ був розшматований не лише територіально, а й за політичною орієнтацією. У кожному реґіоні здійснювалася своя політика, культивувалися свої погляди, своя громадянська позиція. І якщо у Радянській Україні молоде покоління формувалося під впливом панівних мелодій того часу “Широка страна моя родная” чи “З піснею про Сталіна починаємо ми день”, то в Західній Україні це були мотиви “Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни” і “Ще не вмерла Україна”. Саме ці панівні мелодії на сході й заході України формували поняття батьківщини, синівського обов’язку. Різними вони були в цих розділених рікою Збруч землях. Історія чітко поділила Україну на реґіони і сформувала два типи українців, кожен з яких любив свою батьківщину, але на заході України цією батьківщиною була Україна, а на сході — “необъятный Советский Союз”. Війна та часи німецької окупації були великим випробуванням для всього народу. “Підготовчі” два роки (1939—1941) не змогли за короткий період змінити ментальність західняків і об’єднати їх зі східняками в один братній народ. Навпаки, вони поглибили протистояння. Іншої відповіді на тодішню політику більшовиків не можна було очікувати. І тому реакція на німецьку окупацію, особливо на початку війни, виявилася різною. Згодом по всій Україні, розпочалася партизанська війна. Обидві сили боролися з німцями, але під різними прапорами. І великою помилкою керівництва СРСР, особливо керівництва УРСР, було те, що вони не змогли об’єднати ці два антифашистських русла в один великий потік. Місцями ситуація складалася так, що два протилежні партизанські з’єднання знаходили між собою порозуміння (похід Ковпака на Карпати через територію УПА не міг відбутися без такого порозуміння. Згадаймо, як гостро це відчував комісар Руднєв і поплатився врешті за це життям), але вище керівництво цього не розуміло. Воно не могло вчинити інакше, бо, вступаючи в переговори з УПА, треба було вибачатися за репресії 1939—1941 років у Західній Україні. Вояків УПА закликали лише здаватися. Не допомогли і декілька сот підрозділів лже-УПА, закинутих на територію Західної України, особливо здійснювані ними провокаційні акції. Було зрозуміло, що попередня політика продовжуватиметься. І це підтвердили вже перші дії радянської влади на звільненій від німців території. Тому боротьба точилася до останнього патрона. Сили були нерівними. Вояки УПА усвідомлювали, що виграти збройну боротьбу при такому нерівному співвідношенні сил неможливо. Та вони не зрадили ідеї, не зламали клятви, яку кожен пам’ятав, як “Отче наш” — здобути Українську державу або віддати за неї життя. Радянський Союз виграв і цю війну. Усі, хто залишився живим із вояків УПА чи їхніх родичів, були жорстоко покарані “За измену Родине”. Радянська пропаганда зробила з них ворогів, злочинців і цей образ ввійшов “у кров і плоть” довірливих громадян. ЩО ДАЛІ? Здавалося б, у незалежній Україні можна було б у судовому порядку переглянути справи й поновити честь і гідність борців за волю України, встановити врешті, чи зраджували вони Батьківщину. Що ж стосується державного розуміння змісту цього протистояння, то тут жодних проблем немає, бо Незалежна Україна непричетна до нього. Більше того, вона певною мірою народилася на тлі цих протистоянь. А кожен учасник протистоянь сам повинен вирішити для себе, як йому спокутувати перед Богом свої гріхи. Він Верховний Суддя і Йому судити, де правда, а де вимисел. Примирення, звичайно, тягне за собою взаємовибачення обох сторін і обіцянку, що подібне більше ніколи не повториться. Хто, за що і перед ким повинен вибачатися? Ветерани Великої Вітчизняної війни за те, що виконували військову присягу, чи вояки УПА, що також виконували військову присягу і боролися за незалежність України? Зрозуміло, що ні одна сторона не погодиться на таке примирення і таке вибачення, бо основна провина тут лежить не на них. Потрібно шукати інший шлях виходу з цієї заплутаної ситуації. Визначальним кроком досягнення злагоди в суспільстві на цьому й наступних етапах є втілення в нашій державі національної ідеї, бо лише вона може примирити і згуртувати народ навколо справи утвердження й розбудови Соборної Незалежної Української Держави. Було б добре, якби Президент, продовжуючи славні традиції українських гетьманів, спорудив у золотоверхому Києві храм Воскресіння України на честь Юрія Переможця чи Матері Божої Покрови — всіма українцями шанованих свят, як пам’ять про всіх тих, хто воював, захищав нашу державу від ворогів, хто віддав своє життя за незалежність України, і примирити таким чином суспільство. Цей храм міг би стати початком Українського Пантеону, про який мріяли світочі нації, де потрібно вшанувати усіх будівничих Української держави, починаючи з княжих часів. Проблема єдності народу давня. Усі наші біди, ще від часів Київської Русі, починалися саме з відсутності єдності, що виникала чи то спонтанно у вигляді міжусобиць, чи свідомо інспірувалася ззовні. Зрозумівши велику руйнівну силу розбрату, його з часом обрали інструментом державної політики. Дорого нам обійшлися такі розколи. Усі ми розуміємо, що проголошувана “політика братніх народів” була більше гаслом, аніж змістом життя. Бо ж звідки взялися ГУЛАГи, Биківні, Дем’янові лази й інші Марсові поля? Нині — це історія. Але історію пишуть живі люди, кожен для себе, для своїх нащадків, для їхнього світлого майбутнього. Тож прочитаймо свою історію саме під цим кутом зору і підіймімось хоча б на щабель вище від пересудів, пліток і неправди. Не заради слави. А задля добра. z Валентин ЯБЛОНСЬКИЙ, народний депутат України другого скликання, професор Якщо у Радянській Україні молоде покоління формувалося під впливом панівних мелодій того часу “Широка страна моя родная” чи “З піснею про Сталіна починаємо ми день”, то в Західній Україні це були мотиви “Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни” і “Ще не вмерла Україна”. Саме ці панівні мелодії на сході й заході України формували поняття батьківщини, синівського обов’язку.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин