Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

АБИ МАТИ ФАЙНУ ДЕРЖАВУ

Слово Просвіти, №50 за 2005 рік

ДОБРОДІЯННЯ — Ще попередньо ми робили внески. А тепер зібрали — віходит у середньому по гривні на все населення. Якби так по Україні здавали, то ми б мали за що розпочати й закінчити будівництво і зробити усередині все необхідне. — Коли Ви збирали гроші, не було в людей сумнівів, що ті гроші підуть не за призначенням? — Було. Дехто віджартовує: а, може, ви ті гроші проп’єте-прогуляєте, інші кажуть: от якби то будувалося у нашому селі... — А у вашому селі є церква? — Дві: греко-католицька і православна. Я відвідую греко-католицьку — тільки тому, що богослужіння ведеться українською мовою, і що греко-католицькі священики все стояли за Україну. Наше греко-католицьке духівництво віслали на Соловки, Біломор-канал копати, мало хто повернувся. А православне духовенство дало згоду працювати на КДБ... А так для мене немає різниці. Бог один. — Були у вашому селі міжконфесійні суперечки? — Були сильні. То комуністи кинули поміж людей кістку, щоб розбивати нас духовно. А це гіршого нема: як духовно будем си гризти, то вже недобре. Але Бог так дав — і правда взяла своє. Уже люди стали на розум, уже знають, що наша держава одна, неподільна буде, повинна бути могутньою, найкращою у Європі. І ми того діждемо, дай Боже, аби діждали. То ще має протечи трошки води. Доки буде у нас комуністична партія — добра не буде, — щоб ви добре мене, старого, запам’ятали. Україна заслуговує на те, аби мати файну державу. Скільки полягло за неї. Лише Українська Повстанська Армія чого варта. Казали, що це банда. Яка банда? У банді осіб 20—50, 100 — найбільше. Олекса Довбуш мав до 200 опришків, і він — національний герой. А Степан Бандера мав кількасоттисячну армію! Натравили схід, що ми сякі-такі, що вчительок молодих, яких присилали зі сходу, тут у нас били, вішали. Брехня явна! — Що пам’ятаєте як свідок тих часів? — За своє село можу свідчити, бо пам’ятаю... Нікого просто так не ліквідували. Квартирували тут дві вчительки. Зайшли до них наші хлопці: “Що, дівчата, вчителюєте? Дивіться, вчіть дітей у дусі відданості нашій державі, вчіть любити Україну — і ніхто вам нічого не скаже”. Я маю виписано поіменно, хто й звідки тут учителював — ніхто їм лихого не зробив. — Що ще про УПА пам’ятаєте? — До війни у нас працювали хоровий гурток, драматичний, юнацькі організації ОУН. УПА формувалася переважно з юнаків і дівчат, які лише починали в люди йти, ніхто не мав середньої освіти (була початкова школа). Але це були великі люди, начитані, віддані ідеї українського націоналу люди. І по тому кличу: “Здобудеш українську державу, або загинеш у боротьбі за неї”, — вони піднялися. І гинули. УПА зброї своєї не склала, не капітулювала. Частина пішли напролом на захід. Решта зосталися не на життя, а на смерть. — У вашому селі… — Посудили всіх, погинуло в бою дуже багато, залишилися уже подрібнені, малі боївки, вони до останнього виконували вказівки проводу ОУН і один по одному вмирали. — Місцеві мешканці підтримували їх, чи було таке, що продавали владі? — УПА не мала допомоги ззовні. Зброю здобували в бою, а одяг і харч отримували від населення. Була широка підтримка населення. Ну, звичайно, де є організація, там є і зрадники. Було й так, що здавали, хтось полакомився на чекістські гроші. Але у чекістських управліннях були наші офіцери. І якщо хто дав згоду на співпрацю з КДБ, значить, на вечір у проводі вже знали про це. І знищували за це, аякже. То не могло бути інакше. Зрадника — тільки так. Але мирних людей, якщо він не коїв зла ніякого, не дивлячись на те, якої б нації не був, — ніхто не чіпав (вірну правду кажу). Хто посягнув на життя, той одержав по заслузі. Розкажу приклад. От наш сусід Пулюк Василь. Він служив за Уралом. Коли повернувся додому, його викликали в КГБ: “Де працюєте?” — “Та ніде”. — “Хочете працювати?” — “Хочу”. Кадебіст виймає наган, поклав перед Василем пачку грошей: “Оце, — каже — на перший раз. Нам треба ловити бандерів живцем, у в крайньому разі — дамо снотворне, як ні, то отруту кинете, знешкодите Штаєра і Муху”. (Це була боївка служби безпеки УПА). Василь каже: “Я це робити не буду. Бо вночі говорю, а ходжу до дівчат, то як з дівчинов буду спати і буду говорити, — себе продам і вас”. Той післав його матом: “Іді лєс рубіть”. Це було весною, а літом Пулюк іде по гриби. І чує (фів-фів — свист), видит — Штаєр, там ще п’ять стоїть ізбоку. “Ходи сюди, Василю. Ти чєму не брав гроші й наган?” А він каже: “Михайле, то ви дідька маєте? Що я маю, то маю”. — “Якби с був узєв, то бачиш отой величезний бук, був би с сі на нім телепав, колисав”. — То могла людина відмовитися від співпраці з КДБ? — Могла сміло. Мусіла бути згода. Як же це так мене мают заставити? Коли я напишу книжку, там буде про все це. — Ви пишете книжку? Яка назва? — “Космач у вирі визвольної боротьби”. Починаю від 1934 року. Як “Просвіта” будувала Рідну школу (в нас були дві Рідні школи), як люди добровільно давали землю на школу, ліс давали. Були в нас різні організації: “Каменярі”, “Пласт”, Клуб лещатарів... То були активні розумні люди, хоч майже неграмотні, але національна свідомість була — най си ховає той, що дехто і з вищов освітов. — А в радянський період — що сталося? Мовлять, гуцули стали гнучкі, почали стелитися перед чужим? — Деякі за Союзу робили сувеніри, заробляли великі гроші, і стали пасивні до національних питань... Як згадаю, яке було несприйняття, як ми робили перезахоронення вояків УПА... Ой, що я мав, Мати Божа! — Розкажете про це? — Ми перезахоронили 13 осіб керівників УПА, які під час бойових сутичок, у криївках загинули й були поховані так, вибачте за грубий вислів, як собаки, у корчєх. — Хтось знав, що вони там поховані? — Я знав, люди підказували... Ми збирали останки, я робив трунви... 9 листопада 1990 року, на Дмитра, ми це перезахоронення робили — ще Україна не була незалежна. — Кажуть, що гуцулів сильно залякали, аби зламати волелюбний дух... — Та усього було. Казали людьом: хто за Україну постане — тому будут гулаги, тюрми. А як буде Союз — гроші вам повернут. А що бідного селянина затуркати? — Отже, подіяв матеріальний чинник і страх? — Таке було, нема куди дітисі. Наше село, вся Західна Україна потерпіла сильно від совєтів... Але тепер уже бачут, що є що. — Нині молоді люди стають свідоміші? — Так. У мене наймолодший в організації — студент, 1982 р. н., а найстарший — учасник визвольних дій Карпюк Іван Васильович, із 1920 року. У нас в селі діють: УРП (42 члени), НРУ (39), НСНУ (17), “Батьківщина” (7), комуністичної і соціалістичної партій у нас тепер немає. Є товариство “Просвіта”, Союз Українок. Є народний дім на 350 місць. Маємо хор. — Після розкольних подій у т. зв. помаранчевому таборі люди не зневірилися? — Дуже багато працюють у торгівлі, багато у нас ремісників, підприємців. — А які промисли, що роблять? — Вишивка, сувеніри по дереву. А в основному — на будівництво їдут, у Київ, в Донецьк, в Польщу, в Італію. В Росію — дуже мало. Інші виживают, хто як може: має свою толоку, свою траву, продає худобу. — Деякі гуцульські села ще за Союзу добре заробляли на садовині. — То у Косові, у Кутах яблука такі, що не мают і плямки. Покупець вибагливий: хоче, аби яблучко було чистеньке. А в нашому селі, хоч клімат гарний, але яблука добре не ростут. — Лікарські рослини збирають?Здають заготівельникам? — Люди збирают для ліку, я сам трави збираю. Колись здавали, нині того нема. — Чула, що іноземці гриби заготовляють у горах... — Дехто з людей на цім по 4 тисячі гривень заробляют за осінь. Іде у полонини, збирає гриби — і на заготівельний пункт несе. — Що то за пункти? — Приходить заготівельник до когось із місцевих: відпускаєш хату, даєш згоду закупку робити? Пишуть оголошення, що приймають по такій то ціні. Відбирають, аби не червиві; набрали, скільки мають тари, відвезли — ізнов приїхають. Німці брали, поляки брали, в Коломию — не знаю, кому возили. Німці любили заготовляти лисички. Знаєте, які лисички? Жовтенькі, яскравий колір такий, як на Майдані. — Які гриби у вас цінують? Чула, що гуцули беруть лише щирий (білий). — Усі берут: білий, козар, голубінку, лисичку. За винятком дурнасів — мухоморів і інших. Берут і синяки, але я не беру, бо від них голова болит — я би то не їв. А голубінку файну, рижики, грузді — о-о! Маринуют, сушат... Приїдете — пригощу. Біда — ніхто з наших за заготівельну справу добре не береться. Ми знаємо пелораму відкрити, магазин з чукулядами. А таке, щоб зробити міні-завод із консервування дикоростучих плодів і ягід, міні-молочарню, аби могла людина продати молоко — це ніхто не звертає увагу. — І де люди дівають молочну продукцію? — Для себе кожен має. Або несе на базар. А дехто сусідам ділит. — Космач — велике село? — 6200 осіб — 2115 дворів. — Тепер села пустіють, молодь виїжджає... — У нас того нема, дуже рідко, аби поїхав десь на роботу і не вернувся. — У Франківській області починає розвиватися туристичний бізнес... — Турист хоче комфорту, він платить — і йому має бути все. То вже трохи є у Шешорах, До редакції “Слова Просвіти” завітав посланець із гуцульського села Космач, що на Івано-Франківщині. Прийшов із благородною місією — приніс кошти (6108 грн.), які здали його односельці на побудову Тарасової церкви в Каневі. Олекса КУШНІРЧУК очолює місцевий осередок УРП “Собор”, у минулому голова, а нині заступник голови районної організації УРП “Собор”, учасник визвольних змагань, член “Просвіти”. Розмовляючи з паном Олексою, усвідомлюєш: якби наші державні лідери так переймалися загальнонародним інтересом, як дбає про справи нації цей літній пан із гірського села, то вже давно ми мали б Україну — найкращу в Європі державу, про яку мріє наш гість. А про Тарасову церкву добродій із Карпат говорить не як сторонній, а як особисто причетний. P.S. Зберігаємо стиль мовлення нашого співрозмовника.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин