Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ВЕЛИКИЙ ЧЮРЛЬОНІС: ВІД ЛИТВИ ДО УКРАЇНИ

Слово Просвіти, №50 за 2005 рік

ОСОБИСТІСТЬ Справжнім великим святом для киян і гостей столиці було відкриття в Національному художньому музеї України виставки “Фантастичний світ символів, світла і гармонії Мікалоюса Костантінаса Чюрльоніса”. Дві великі зали факсимільних відбитків робіт художника (оригінали майже не експонуються поза межами Національного художнього музею імені М. К. Чюрльоніса в Каунасі, бо виконані вони незафіксованою пастеллю та темперними фарбами на папері) просто-таки зачарували присутніх. І подивували, що ці факсимільні відбитки не лише своїми розмірами, як говорив директор Дому Чюрльоніса у Вільнюсі Стасіс Урбоніс, алей тонкощами колірної гами максимально наближені до оригіналів. Він також зазначив, що виставка орієнтована на широку аудиторію, на людей, які прагнуть краще зрозуміти феномен цього визначного художника, композитора, мислителя, у творчості якого так яскраво виявляється синтез мистецтв: образотворчості й музики, а також його глибоке філософське мислення, виражене мовою символів. А я в основі усіх жанрів його творчості бачу поезію. Тож і видав іще 1996 року його поезію в своєму перекладі (“Чюрльонісів шлях”, видавництво “Етнос”). І от на виставці в Києві знову побачив геніальну казку “Замок”, “Сонату весни”, “Сонату моря”, а також трепетних “Діву”, “Стрільця” (із “Знаків Зодіака”), грандіозний “Rex”, знамениту казку “Королі”, що тримають у своїх руках цілу Литву, і сам уже мрію, щоб наші королі втримали в руках Україну. Воістину великий Поет він у всіх мистецтвах (тут ми дізналися, що і в фотомистецтві). ЦІКАВО ЗНАТИ ...Тепер часто згадують цю постать, коли у світлі останніх наукових досліджень говорять про біоенергетичні можливості людини, про її всеосяжну здатність розуміння та бачення світу. Так, він бачив кольори звуків, він чув мелодії барв, він прочитував поезію всього сущого — живого й неживого, він міг зчитати інформацію з календаря аури країни... Він бачив те, чого не бачили інші (і в матеріальному, й у духовному сенсі), він чув музику, якої не чули інші, він відчував те, чого не відчували інші. Він творив симфонічні живописні картини, колоритні музичні полотна, поезії, повні чарівних барв і звуків, і все оповивав щемкими роздумами про свій литовський народ. Цю могутню легенду, якій ім’я Чюрльоніс, бережу я в душі і сповідую все життя. Уже й не пригадую, коли доторкнувся вперше до її чарівної глибини і глибинної чарівності. Але знаменними для мене були дні (27 і 30 грудня 1970 р.), коли віч-на-віч зустрівся з цим незрівнянним дивом — спочатку в Вільнюсі, потім у Каунасі. Через п’ять літ — у Друскінінкаї. Виходжу я з Галереї Чюрльоніса, і світ мені перемінився: він зовсім не такий, яким був досі. Тепер він багатший, щедріший, мудріший і розважливіший. Він спону- Вершник кає захоплюватися й міркувати, думати і прагнути. Є ось і натхненники — М. К. Чюрльоніс і К. Шімоніс. Кажуть, що другий із них — живий і мешкає в Каунасі. О, яка то насолода була розмовляти зі стареньким мудрим маестро, котрий зараз же пригадав пам’ятні місця Києва, де відбував на початку століття військову повинність. Навіть малювати його вчив художник на прізвище Шевченко.... А про Чюрльоніса Казіс Петрович говорив водночас і як про свого бога, і як про побратима. Адже не раз і виставка їхніх творів була спільна. Мав я щастя зустріти в житті такого милого співрозмовника, який був до глибини душі залюблений у Чюрльоніса і сам був великим художником і поетом. Він і відкрив якоюсь мірою мені ключик до тої великої й чарівної легенди, якій ім’я Чюрльоніс. Це я чіткіше уявив, коли побачив його ж, Шімонісову, чудову картину “Іду в казку”. Казіс Петрович казав: “Чюрльоніс розумів казку, він у ній жив”. А я ще додав би: “Чюрльоніс розумів казку й сповідував притчу, пророчу притчу”. В цьому я переконався, коли в години туги й зневіри приходив до нього на роздуми й пораду. До нього, бо саме він міг зрозуміти мою ностальгію, журбу й розпуку, що й сам пережив іще на білому світі, бо саме він промовляв до мене і звуками, й барвами, й словом. У нас кажуть: до всього він мав хист. А мені думається: він був поетом у всіх виявах, тому й синтезував своєю особистістю, своєю творчістю і музику, й живопис, і поезію. Він промовляв як поет і своїми полотнами, й сонатами, й літературними творами, навіть дослідженнями й листами. Вільно почуваючись у всіх мистецтвах, він так само вільно користувався інструментарієм цих мистецтв, але ж енергетичною силою всіх його творінь була його душа — душа великого Литовця, який знав чого прийшов у світ. У його казці-притчі “Замок” нас вражає сміливий погляд у майбутнє свого народу. Митець бачить замок (читаймо: місто, Литву) у повені променів Сонця, волі. Хоча крута дорога до цих вершин і лежить через тяжкі випробування. Освітлені цією вірою, линуть над морем до рідного краю кораблі-хмари, кораблі-мрії. І ось від мрійливих сонячних кораблів автор переходить до яскравого образу сонячного вершника (старовинний і — нарешті — сучасний герб Литви!), що над давнім містом мчить у майбутнє. Динаміку поступу підкреслює багатоплановість картини (“Вершник”), гіперболізований образ коня й вершника з мечем. Коли хтось дорікав за будинки на деревах у казці-притчі “Королі”, художник сказав: якщо на гілці вміщається ціле місто, яке ж то дерево, який ліс, що з таких дерев? Певно ж, тоді й королі не звичайні, а велетні, і в них у руках не виграшка, а ціле село, цілий литовський усесвіт. У триптихові картин М. К. Чюрльоніса “Мій шлях” читаємо: виростав на казках, легендах, потім — рідні краєвиди, архітектура Європи, намогливі пошуки себе самого, і дві його зірки (зірка художника й композитора; третя — поета — не зайнялася) зійшли на небо з отчої землі, багатої чарівним світом мистецтва, неповторною красою і чистотою душевного сумління. І тепер він творить мистецький пам’ятник, у якому поєдналося історичне минуле й виборене майбутнє. Постать великого литовського митця завжди привертала увагу ук- z Соната моря. Andante раїнських письменників, художників, педагогів. До нього зверталися як до сміливого першотворця в царині синтезу мистецтв, як до відважного оборонця національної ідеї і творця підвалин литовського мистецтва, як до доброго натхненника й щирого співрозмовника. І сам Чюрльоніс знав, що Україна цікавиться ним. Навесні 1910 року його твори “Казка” та “Балада” експонувалися в Києві. Того ж року дружина Зося Чюрльонєне писала до Мстислава Добужинського: “Останнього Вашого листа, посланого 28 березня, отримала. Ви там писали про послання картин до Парижа й Києва і про продаж “Єгипетської брами” за 100 рублів...” Тепер дізнаємося з Друскінінкай, що одна з тих картин, які експонувалися в Києві, — “Балада (або Чорне Сонце”)... На жаль, невідомо, де вона. Чюрльоніс бував в Україні (Крим). І його мистецькі шедеври були тут, ось у Києві. Бог його знає, може, вони десь тут і досі. Прийшла в Україну і його поезія. Чюрльоніс близький українцям і як митець, і як охорончий духовного коду нації. Україна шанує литовського класика, проникає в таємниці його багатогранного світу, дошукується його ще не відкритих сторінок. Поети, художники й композитори присвячують йому свої твори, актори читають його українською, студенти їдуть до Друскінінкая чи до Каунаса збагнути, надихнутися, збагатитися Чюрльонісом. А мудрі королі вчаться у нього, як тримати в руках свою Батьківщину. Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО z Зоя ЖУК його на вході до шлюбних покоїв. Проте інший міф — про яблуко розбрату, яке спричинило Троянську війну, — поволі змінив символічне навантаження цього плоду. І вже в пізній античності гілка з яблуками була атрибутом Немезиди, богині помсти. Так само з пізньої античності прийшло до нас “державне яблуко”: золота куля, на якій стояла богиня Вікторія, від часу Августа була відзнакою римських імператорів. Потім, коли християнство вийшло з катакомб, постать Ніке-Перемоги замінив хрест, і така “держава” разом зі скіпетром символізувала владу монарха. Отак два латинські пароніми та європейські міфи наклалися на Біблійну оповідь: і яблуко стало символом гріха. Таким воно ввійшло навіть в іконографію: Дитя Ісус тримає в долонях яблуко, як символ, що Він бере на себе гріх світу. А в добу бароко набув поширення такий образ Смерті: скелет, що простягає яблуко, мовляв, “заплата за гріх — смерть”. Саме в час козацького бароко, з появою шкільництва та ширшого застосування латини, цей символ прийшов і в Україну, й так само міцно вріс у нашу культуру, як і по всій Європі. Можливо, звідси православний звичай не їсти влітку яблук аж до Спаса? Ось така правдива історія про те, як пара паронімів й одна випадкова описка вплинула на розвиток культури. Кожен, кому доводилося бачити ілюстрації до Біблійної історії про гріхопадіння, обов’язково зауважував, що на тих картинах змій-спокусник зазвичай пропонує праматері Єві покуштувати яблуко. Це відображено й у фразеології, вислови “гріховне яблуко”, “яблуко гріха” звичні для нашого вуха. Проте якщо розгорнути Святе Письмо, то в Книзі Буття ми не знайдемо жодної згадки про яблуко. В оповіді про перший гріх ідеться просто про “плід”. І взагалі, в Біблії немає жодних згадок про яблука чи яблуню. Це не дивно, бо, на думку вчених, на Близькому Сході у час написання Священної Історії яблука просто були не відомі. Символічними плодами в тому культурному реґіоні вважалися гранат (ось він якраз часто фігурує на сторінках Старого Заповіту), айва та інжир (фігове дерево та його плоди неодноразово згадано в Новому Заповіті). Як же сталося, що яблуко, цей смачний і корисний фрукт, стало символом зла та смерті? Відбулося це в середньовічній Європі десь у VІІІ—ІХ ст. Одного разу якийсь чернець, переписуючи латиною Святе Письмо, зробив описку: замість malum (лихий, злий, гріховний) написав malus (яблуня). Хтозна, чому помилився скриптор: може, був утомлений, може, чомусь відволікся від праці… Коли ж помилку помітили, співзвучність слів malum- malus стала приводом до глибоких роздумів.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин