Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Абетка відомих імен · с. 12сторінка оригіналу ↗

МИТЕЦЬ ² ПРОВІНЦІЯ: ХТО ВИНЕН?

Слово Просвіти, №50 за 2005 рік

— Попри те, що сьогодні видати книжку — не проблема, і дехто вважає, що це навіть легко, підсумком Вашої 30-річної діяльності на літературній ниві стало лише четверте видання Ваших поезій. Що, на Ваш погляд, необхідно для того, аби видаватися? — Не таємниця, що для того, аби видати бодай невеличку збірку поезій із тисячним накладом, потрібні значні кошти. Моє прізвище, наприклад, жодного разу не потрапляло до списку чи програм, які за сприяння влади гарантували вихід у світ книжок наших буковинських авторів. Щоправда, одного разу обласна влада таки виділила мені 800 гривень на видання збірки, але гроші зникли на рівні обласного управління культури. Для мене й досі залишається таємницею їхнє зникнення. Шляхи ж здобуття коштів на видання книжок сьогодні можуть бути різними. Можна успішно “сісти на хвіст” будь-якій партії або виїхати з провінційних міст і сіл. Ну, ще можна виїхати на заробітки до Італії чи Іспанії. Можливо, самотужки комусь і пощастить видати одну книжку, але у провінції з цією однією книжкою початківець може й загинути як письменник. Бо в пресі не пролунає жодного відгуку про його доробок. — У нас зникли літературні критики? — Сьогодні надрукувати повідомлення, відгук, статтю чи рецензію про нову книжку — також коштує грошей. І це неабияка проблема, бо в реґіонах сьогодні ніхто не відстежує літературного процесу. Цілий пласт сучасної літератури залишається поза увагою критики, а отже, — й широкого загалу, і може бути втраченим. — То що тоді для письменника у провінції вихід нової книжки? — Констатація факту, що він щось зробив за певний проміжок часу, і що він у творчому розумінні ще живий. Не йдеться ні про фінансовий зиск (бо на тисячному накладі не заробиш), ні про творчий, оскільки рецензії чи відгуки пишуться переважно за гроші. — Хто допоміг Вам у виданні цієї збірки? — Минулого року облдержадміністрація виділила на книговидання 120 тисяч гривень. До цього часу в області виділялося, як правило, у межах 20 тисяч гривень. Це єдиний рік за моєї пам’яті, коли така велика сума була виділена на книговидання. І, на щастя, я потрапила до цієї програми. Книжка побачила світ завдяки колишньому губернаторові Михайлу Романіву та мерові Чернівців Миколі Федоруку. Цьогоріч виділено лише 24 тисячі на видання книг сучасників, класиків і для дітей. Знову стоять у черзі на видання Ю. Федькович, О. Кобилянська... Щоправда, днями при уточненні бюджету обласна рада ухвалила рішення виділити 40 тис. грн. із бюджету краю на книговидання. У буковинських авторів з’явилася надія… — Незважаючи на значну кількість видавництв, не кращою є й ситуація у видавничій царині? — Якщо за радянських часів письменники західних областей роками стояли у черзі на видання книжок у єдиному реґіональному видавництві “Карпати” в Ужгороді, то сьогодні лише в Чернівцях маємо понад 10 видавництв із високим технічним рівнем і гарною поліграфією. Але, незважаючи на значну кількість видавництв, що з’явилися за роки незалежності в Україні, Віктор Ющенко констатував, що сьогодні в Україні виходить на одного українського читача 0,8 української книжки, тоді як у Росії — 8 книжок, у Польщі — 20. Що дає підстави говорити про нормальний як літературний, так і видавничий процес у наших сусідів. З огляду на наші реалії, ми маємо підстави говорити про те, що ситуація не тільки значно погіршилася, а й про те, що в нас досі немає державної політики щодо книговидання. — Сьогодні в українському суспільстві спостерігається прогнозований політологами ще під час революції відкат, загальне невдоволення новою владою і її діями в царині культури. Ви також відчуваєте щось подібне? — Мабуть, ні, бо в мене щодо цього не було особливих ілюзій. Їх розвіяла своєю блискучою промовою у Верховній Раді майбутній прем’єр-міністр Юлія Тимошенко. Згадайте, тоді ми не почули змістовної програми щодо гуманітарної політики… За 15 років незалежності в жодної владної команди не було розуміння, що це таке! А нова владна команда — це професіонали в політичній та економічній сфері, але культури це не стосується. — Чому? — Бо наша українська влада досі не знає, що робити з власною культурною політикою. Розуміння, що таке національна культура, національне інформаційне поле, яке його стратегічне значення для розвитку країни, як держава має його захищати, як узагалі з ним працювати, — у наших чиновників ніколи не було. Тому люди, які прийшли до влади майже рік тому, багато в чому діяли навпомацки. І, на мій погляд, вони чомусь бояться творчих людей. Можливо, тому культура ще й сьогодні фінансується за залишковим принципом, а творчі спілки успішно припиняють своє існування. Вони сьогодні не виконують навіть соціальних функцій. А про обстоювання інтересів спілчан, встановлення правил гри, наприклад, на книговидавничому ринку чи ринку реалізації української книжки мова взагалі не йде. Одне слово: якщо інші держави вже мають великий капітал саме з інтелекту, то ми й сьогодні шукаємо чомусь зиску торгівлі, до того ж чужим товаром. І це чи не основна причина нашого падіння вниз, чим далі, тим більше. Навіть радянські чиновники добре розуміли, що еліту треба зберегти. — Що, на Ваш погляд, стоїть за людським невдоволенням і за таким падінням у гуманітарній сфері? — Відсутність національної політики в державі. Сьогодні від неї відмовляються на всіх рівнях. Якщо в 90-х роках, про які ми говорили, Рух, слова “національний”, “патріотичний” звучали як гімн нації, як ода нашим очікуванням, то сьогодні політичні партії бояться у своїй назві використовувати слово “національний”... Рух нині десь на задвірках української політики. А це ж люди, які цю національну ідею провадили ще задовго до нашої незалежності та обстоювали від перших її днів. Чорновола знищили, національно-патріотичні партії розкололи. Нинішні ж політики сьогодні зосереджені, як правило, на економіці, на переділах власності. І вони впевнені, що державу можна збудувати лише за допомогою економічних важелів і впливів. І це одна з причин, чому в нас і досі немає національної політики в державі, а сучасні новоспечені політичні партії не мають ідеологічних засад. Хочеться процитувати слова Богдана Ступки з його інтерв’ю: “Нещасний той народ, який на шпальтах газет читає лише про політиків, а не про митців”. — Які позитивні досягнення нової владної команди? — Мені подобається відкритість цієї влади і те, що стало більше свободи слова. — Буковину залишають таланти. Що це? Традиція чи необхідність, аби відбутися? — Міграція та перерозподіл інтелектуальних продуктивних сил у напрямку адміністративних центрів і великих міст відбуваються безперервно і скрізь. Лише за останні десять років Київ поповнився майже на чверть мільйона інтелектуалами, які в українських провінціях, як правило, існували на правах ізгоїв. Один за одним свого часу покинули Буковину Дмитро Гнатюк, Михайло Ткач, Степан Сабадаш, Іван Миколайчук, Софія Ротару, Микола Мозговий, Софія Майданська, Тарас Унгурян, Лілія Сандулеса, Іво Бобул, Ауріка Ротару, Кароліна Куєк (Ані Лорак), Катерина Бужинська, Василь Вовкун, Лідія Жук, Марія Матіос, Петро Мага, Михайло Войчук, Галина Тарасюк, Дмитро та Назарій Яремчуки, кілька десятків науковців, політиків. Тоді, п’ять років тому, коли Василь Вовкун сказав, що “Чернівці — це акваріум без води”, його зізнання мене не тільки подивувало, а й шокувало. Проте сьогодні я переконалася: Василь тричі мав рацію. — І це переконання народило такі рядки? Сей цвіт, що ще лишився в Чернівцях, Його лиш горстка — цвіту з черемшини. Гряде мороз і б’є у серце цвях — Тонкий і довгий — як нічні години. Це вістря б’ється там, углибині, Де, може, є душі тичинки рання, Де льодом побирається на дні Весни в криштальних прожилках чекання. Сей цвіт, що ще лишився в Чернівцях, Його відносить вітром за ограду, Де ходять білі тіні в рудниках, Де чорні руки вікового саду... Куди нам прихилити сей колаж — Черемху у морозяній вуалі? Тут дише він — безцеремонний страж Поетової пісні на кинджалі. — Скоріше від усвідомлення тієї атмосфери акваріуму, в якому ми тут живемо. Адже митці — це люди з оголеним нервом, які завжди боляче реагують на свою професійну незатребуваність. А в Чернівцях і досі свято зберігається тендеція до визначення “не дуже бажаних імен”. І природно, що митці її постійно відчувають і відповідно вивільняють територію. Адже для них важливо бути почутими, прочитаними, зрозумілими, тому вони їдуть туди, де їх і почують, і прочитають, і зрозуміють. Сьогодні від нас до Києва поїхав Павло Дворський. Тому душа й народжує такі вірші: ПРОЩАННЯ З БУКОВИНОЮ Складають цінники усім, Хто є ще в місті. А на майдані голоснім Пісні троїсті. Шкварчать цимбали, як в огні Ведмеже сало. Ми тут у натовпі одні — Нас крайньо мало. Як добре бути поміж цим Різьбленим листом, Сердечком чистим, золотим, Дрібним намистом... Там, де не пишуть цінників Два супостати, Де не приписують гріхів Три марнотрати. Де нас так мало, як косиць, І тих зривають. Над тихим присмерком ялиць Цимбали грають. — Сьогодні українська столиця перехопила ініціативу Москви. Якою буде за таких реалій майбутня доля реґіональних центрів і малих міст? — Столиця поглинає весь провінційний інтелектуальний потенціал. Вона зосереджує у себе все найкраще і за рахунок цього розвивається економічно, науково, а також збагачується на рівні культури й мистецтва. У столиці велике майбутнє. Але страшне майбутнє в української провінції. Уже сьогодні ми маємо сумну статистику, яка свідчить: щороку на Буковині зникає одне село. Якщо ж провінція ще втратить реґіональну інтелігенцію, яка здатна формувати національну ідею та морально-етичні норми у суспільстві, то вона перетвориться ще й на духовну пустелю. Розмовляла Марія ВИШНЕВСЬКА, м. Чернівці z * * * Беріть сю зброю. Я її віддам, Я — не вояк, я — скіфська кобзарівна, Я хочу з полем бути сам на сам, Я хочу з небом бути птасі рівна. Крилом торкнути хмару до чола, Крилом гортати промені і води І впасти в чорнобривці край села Або на перехилені городи. І мить набутись. І вдихнути мить. Беріть сю зброю, я її не пара, За мною ліс верхів’ям цебенить, Зі мною дві доби голосить хмара. РОМАНУ ШУХЕВИЧУ Ці герої вже стали травою, Сухожиллям осінніх грибниць, Лише дятел стукоче: “До бою!” Під смеречим сукном плащаниць. Відпливає історія честі, Відлітає нескорення клин: І стримить на гірськім перехресті Сивий сотник. То — берест один. У землянок запались легені, У криївок — зотліли кістки. Де ви, діти гуцульські, зелені, Де прудких провідниць кісники? Крадькома хтось згадає вас тихо, У запічку, в забитім селі, І затужить у стрихові вихор, І заскніє сльоза у золі. Хто ще плаче — той душу не згубить. Хто сумує — той пам’ять не стне. Той без зиску Україну любить, Той без неї ні раз не дихне. 06.09.05. Чернівці * * * Втікати, втікати, втікати, Від сірих мурів і суєт, Та як залишити Карпати, Ти ж ніби Карпатський поет. І ніби з чорниць твоя крівця, І мова твоя від отав, Де в жовтні паруються вівці, Де місяць зірок поковтав. Втікати, втікати, втікати! За море, за гори, за ліс І хмару за гриву впіймати, І впасти із нею в заміс. Де бовтає глиною жаба, Де мокнуть сніпки череди, Де коник з вершин Перкалаби Напитися хоче води. Втікати і сховку шукати, Заритися в землю, як кріт, І там, між корінням пізнати, Як добре влаштований світ. Віра КИТАЙГОРОДСЬКА “Чернівці — це акваріум без води”, — саме так ще п’ять років тому охарактеризував атмосферу міста в інтерв’ю обласній газеті “Буковинське віче” нині заслужений діяч мистецтв України Василь Вовкун. Про це і не тільки ведемо розмову з головним редактором газети, членом Національної спілки журналістів України та Національної спілки письменників України, поетесою Вірою КИТАЙГОРОДСЬКОЮ. А приводом для зустрічі стала презентація її нової поетичної збірки “Ловіння вітру”, яка відбулася під завісу осені у столичному Будинку письменників.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин