Кіно · с. 13сторінка оригіналу ↗
ФЕНОМЕН ВАСИЛЯ ІЛЛЯШЕНКА
Слово Просвіти, №50 за 2005 рік
ОСОБИСТІСТЬ е тепер ота щаслива пора навчання у Всесоюзному державному інституті кінематографії — ВДІКу?! Вже відлетіла на поетичний Олімп і в Ноосферу — Світ Духа, Мудрості й Любові — високопоетична Душа незабутньо-буремного Миколи Вінграновського — однодумця, друга й побратима Василя Ілляшенка. Були вони, свідомі українці, у навчанні в різних славетних майстрів. Вінграновський в Олександра Довженка, а Ілляшенко — у Сергія Герасимова. Для дипломної роботи Василь Ілляшенко уподобав сценарій Ліни Костенко “Перевірте свої годинники”, який переміг у республіканському конкурсі на кращий сценарій. Такого фільму немає, але він був. Найточніше про це свідчить сам Ілляшенко: “Був відзнятий і змонтований матеріал — 2000 метрів. Потім було 1966 року Політбюро ЦК КПУ. Після чого вже нічого не було. Матеріал фільму — 25000 метрів — було спалено кеґебістами на території студії Довженка у спеціальних бочках на очах у режисера, а 2000 метрів змонтованого фільму більше ніхто не бачив. Загадково зник і відомий триптих А. Фуженка — “Голгофа”, який скульптурно зображував трьох розіп’ятих українських поетів: Володимира Булаєнка, Федора Швіндіна та Леоніда Левицького. Із усім було покінчено водночас: зі сценарієм відомої поетеси, з режисером і фільмом. Щоправда, Леонід Осика, рятуючи виробничу одиницю, зняв на тому матеріалі фільм “Хто повернеться — долюбить”, але Ліна Костенко не визнала його своїм, а Іван Миколайчук відмовився там зніматися, позаяк стилістика фільму була не його… Сергій Герасимов, який приїздив на студію дивитися матеріал свого учня, спочатку добре сприйняв матеріал, та після поїздки в супроводі заступника голови Комітету з кінематографії О. Левади в ЦК КПУ, зі сльозами на очах сказав своєму учневі, що вже нічого не можна врятувати, фільм загинув… Сценарій був поетичний. Була у фільмі надзвичайно цікава “одіссея духу” про поетів, які пішли на війну і не повернулися. Про долю поезії в Україні. Про війну. Про любов. Про знущання влади над поетами. Сценарій містив у своїй тканині і поезію, і містику, і цікаві вигини форми, і незвичайний сюжет: адже після війни мертві поети повернулися до Києва живими, прийшли до Спілки письменників із проханням прийняти їх до Спілки. Були там і новаторські пошуки, особливо у сцені “Тренделенбург”, де фашисти виточували кров із військовополонених у спеціальний посуд через шпирици. У сцені “Голгофа” кожен поет, убитий на війні, приходив і ставав на свій хрест. Березові шибениці з повішеними пливли повз Київ, і ті повішені були ще живими. У сцені “Читання віршів” поет Володимир Булаєнко — його грав Іван Миколайчук — читав поезії про вічність на цвинтарі біля могил М. Грушевського і січових стрільців. А в “Домі божевільних” поети з криком “Хай живе Сталін!” викидалися через вікно вниз на бруківку. Незвичайними були також персонажі фільму: “Людина, яка підмітає Земну кулю”; “Людина, яка за ту владу, котра при владі”; “Ярема Яскажук. Мірошник. Із того козацького роду, чий прадід іще, коли турки саджали його на палю, прокричав: “А я таки скажу!” І його жінка, яка зарізала півня”. І був у сценарії рівний, безсторонній голос об’єктивного часу: “Товариші, перевірте свої годинники. Ви бачили людей, причетних до історії народу...”
ЦІКАВО ЗНАТИ леський замок, що на Львівщині, — визначна пам’ятка архітектури XIV— XVII століть, що височить на стрімкому пагорбі, приваблюючи не лише туристів і
Стилістика поетичного, новаторського, доволі складного і в слові, і в драматургійній побудові сценарію давала можливість режисеру для мистецьких з’яв, для реальних пошуків у формі та експериментів, для створення фільму-реквієму, фільму-поеми. Чим режисер і скористався сповна. За що й поплатився. Не треба думати, що Політбюро захотіло розправитися над бунтарським фільмом просто так, знічев’я, що нічого крамольного, недозволеного методом соціалістичного реалізму там не було, і рішення прийнято поспіхом, необдумано, даремно. Усе там було. І форма, що переважала над змістом, і зміст, який не був дозволений у ті часи. І пошуки, експерименти. І вишуканість кіномови. І поетичні зашифровки: метафори, символи, тропи. То на що ж сподівалися автори фільму? На те, що такий фільм ніхто вже заборонити не зможе, що мистецтво саме проб’є собі дорогу. Що переможців не судять. Адже не було здорового глузду в тому, щоби знищити таку роботу, спалити вогнем і пустити за димом… Таке враження, ніби все забрав сам диявол! Хотіли назавжди закопати режисера, вчинити всеукраїнське посміховисько, помститися видатній поетесі за неприйнятний для них світогляд, що фільм не характерний для України і для студії. Автори нічого не боялися, сподіваючись, що фільм себе захистить, постоїть за себе — не буває інакше… Буває! Ще й як буває! В ім’я тоталітарної ідеології, в ім’я ідеологічної стабільності й надійності керівництва мистецтвом можна пожертвувати і незвичайним фільмом, і людськими долями. Ліна Костенко назавжди, на жаль, пішла з кіно. Як не тяжко в поезії, та в кіно ще важче. Втрата для нового українського кіномистецтва, яке тільки зачиналося в 60-ті роки, величезна. Адже саме сценарій “Перевірте свої годинники” був найпоетичніший для “поетичного кінематографа”, що саме відроджувався. Режисер після тієї катастрофи так і не звівся на ноги… Була ще одна втрата:
роль Володимира Булаєнка, не зіграна Іваном Миколайчуком. Роль, яка йому була по душі і серцю, по духу дуже близькою. Що творилося в душі Василя Ілляшенка в той час, та й пізніше, мало хто може збагнути. Тільки випадок, а швидше Божий Промисел урятував його від самогубства… Не від ущемленого самолюбства, а від творчої вдачі, зціпивши зуби, він написав кілька книжок добротної художньої прози, — на тих книжках мені поталанило бути редактором, — і став членом Спілки письменників. Потім у вічний полон узяла його Поезія. Адже, по суті, й поетичне кіно він починав із поетичного сценарію “Годинників”. Кіно, яке нібито йне відбулося, бо знищене. Це пізніше з’явився Параджанов із “Тінями забутих предків” за повістю нашого сонцелюба Михайла Коцюбинського, через що й жорстоко поплатився, хоча фільм здобув найвищі міжнародні нагороди. Іще в часі — неперебутня творчість Юрія Іллєнка, Івана Миколайчука… Далі Ілляшенку також, вважай, Божим Промислом довелося бути вже толерантним секретарем парткому і головним редактором студії Довженка і, що винятково важливо, викладачем і завідувачем кафедри кіномистецтва в Театральному інституті імені Карпенка-Карого. У щойно виданій поетичній книжці “Сльози сонця” Ілляшенко сам свідчить про себе: “За вусатою диктатурою послідував феодалізм Хрущова і Брежнєва, коли піддані любили країну перемігшого соціалізму, як свою власну хату, і працювали в колгоспах державними кріпаками, а ми, малюки, збирали колоски, здавали в державу, голодували і раділи. Аж до перемоги “демократії”… Таке існування в світі витесало із мене феномен дивний: зліпок з раба і бунтаря, суміш покори й непокори, що, між іншим, напевне, одне й те саме.
Кадр із фільму “Перевірте свої годинники” (Володимир Булаєнко — І. Миколайчук, наречена — Т. Королюк)
Феномен виявився трагічно смішним. І неповторним, бо в такий придуркуватий відрізок історії навряд чи випаде жити іще якійсь істоті. А тому я все життя відчував, що існую в якомусь дивному, примарному світі і в якійсь неправдоподібній країні. Усе життя чогось допитувався й шукав, бунтував і стояв на колінах, намагався знайти істину й пізнати світ, затулений від мене то залізною завісою, то вусами вождя… Тільки добрий мій учитель Сергій Герасимов та іще кілька духовних людей —
z
М. Вінграновський, Г. Шпаліков, Клара Лучко — вселили в мене віру і відчуття митця. Решта переконували, що я просто випадковий у мистецтві селюк, який дивно відірвався від своїх курей і корів та зайнявся не своєю справою… Тому-то і мої найхимерніші і дивовижні пошуки та знахідки у фільмах завше сприймалися як випадковість, зі злісним подивом і роздратуванням. На мої картини мало хто звертав увагу, — їх більше краяли, шматували, знущалися, як із беззахисного каліки… Я не ображаюсь, я орю свою ниву, бо так у мене виходить, без цього я не можу, а що здається зі сторони — Бог його святий знає…” Голубчику Василю Васильовичу! Така вже нива Вами зорана, що я клякну на колінах! Адже все, що Ви зробили дотепер, — це неосяжна мистецька вага надлюдської сили! Величезний інститут мав би творити об’єктивну й патріотичну “Історію українського кіномистецтва”, “Теорію смислів світового кіно” в семи томах, а Ви зробили це самі! А ще ж — художні фільми, книжки прози, поезії… Феномен творчої натури й полягає в тому, що її не знищити, не закопати, не заткнути рота. Мотиви із “Годинників” повторилися через багато років у фільмі “Обітниця”, але не було вже поруч Ліни Костенко… Творчі сили Ілляшенка вибухнули в іншому. Вперше вийшла “Історія українського кіномистецтва”, що охоплює весь період (1893— 2003 років) українського кіно. Книга має свою оригінальну концепцію, трактування подій, відкриває багато невідомих досі документів, посилається на істотні джерела, що робить розповідь, підсумки та узагальнення науково історичними, пізнавально необхідними, суспільно назрілими. Автор украй відповідально системно охоплює й осмислює складний процес розвитку кіномистецтва в Україні, розповідає про долі окремих людей і фільмів, веде читача по складному, часом драматичному шляху, що його пройшов наш кінематограф за свій столітній період… А що вже казати про семитомну “Теорію смислів світового кіно”! Цього не має жодна кінематографія світу! Могла б пишатися таким набутком кожна країна, якби мала його. Бо де ще зустрінете під одною обкладинкою весь модернізм XX століття і його теоретиків, естетику і філософію кіно, а ще й те, як воно робиться (том “Книга режисури”). Назви томів говорять самі за себе: “Кінематографічний авангард”; “Філософія світових суспільств та кінематографій”; “Естетика кіно та складових мистецтв кіно: живопису, музики, літератури”; “Вершинні досягнення світового кіно” (аналіз кращих фільмів світового кіномистецтва); “Практика кіно: “Книга режисури”; “Практика кіно: “Філософія та естетика екранних мистецтв”... Не буду тут говорити про поезію і прозу Василя Ілляшенка, кілька його книжок “Етюдів про кіно”, тому що й так видно феноменальність цієї мистецької особистості в нашій Україні…
Микола СТЕБЛИНА, м. Київ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
