Мова єдина · с. 4сторінка оригіналу ↗
МОВНЕ БЕЗКУЛЬТУР’Я ОФІЦІЙНИХ ДОКУМЕНТІВ
Слово Просвіти, №50 за 2005 рік
ПРОБЛЕМА агато проблем, таких, як проблеми наукової термінології, проблеми транслітерування українського письма, проблеми правопису української мови, проблеми створення підручників українського слововживання, інші проблеми соціального й економічного характеру можна об’єднати в одну групу: проблеми розвитку української національної культури. До певної міри ці проблеми висвітлюються в офіційних документах — нормативно-правових актах органів законодавчої й виконавчої влади. Оскільки мова — найголовніша, визначальна ознака нації та її національної культури, то зупинімося докладніше на мовній характеристиці офіційних документів. Нещодавно одному з авторів цієї нотатки довелося брати участь у готуванні до друку збірників технічних регламентів, зареєстрованих Міністерством юстиції і опублікованих в Офіційному віснику України, які гармонізовано (узгоджено) з Директивами Європейського Союзу. Враження гнітюче: в офіційних документах, що мають статус нормативно-правових актів органів виконавчої влади, обов’язкових для виконання, допущено безліч граматичних, стилістичних і термінологічних помилок, що можуть спричинити неправильне тлумачення окремих положень. Те саме можна сказати про офіційні документи інших категорій: Укази Президента України, Закони України, Постанови Верховної Ради України, Постанови й Декрети Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти інших органів виконавчої влади тощо. Якщо мовні недоліки можна пробачити авторам чи розробникам офіційного документа, то редакторам ці недоліки (за невеликими винятками) не пробачають. Отже, або офіційних документів взагалі не редагують, або редагують дуже погано. В обох випадках це не окраса українського суспільства загалом і його адміністративно-політичної еліти зокрема. Офіційні документи (який менше, який більше) насичені суржиковою термінологією та суржиковими виразами. Напевно, не знайдеться іншого прикладу в світі, щоб чільники нації в офіційних документах так глумилися над національною мовою. Щоб не втомлювати читачів, тут подано лише дещицю суржикових прикладів з офіційних документів. Приклади: Повірка (Закон України “Про метрологію і метрологічну діяль7 ність” і низка державних стандар7 тів). Має бути “вивіряння” (див. Словник української мови в 11 то7 мах (СУМ, т. 1, с. 365), оскільки “повірка” — це “перелік осіб з ме7 тою перевірки присутніх” (СУМ, т. 6, с. 674). Але зросійщені метро7 логи колишнього СРСР навідріз відмовилися від національного терміна. Постановка на виробництво (має бути “запровадження у ви7 робництво”). Енергозбереження (має бути “енергоощадність”). Єдність вимірювань (має бути “однаковість вимірів”). А чого вартий вираз “...коло посудини повинно вимірюватися із граничною погрішністю...” (див. “Офіційний вісник України”, №15. — 2004, с. 177). Офіційні документи — обличчя нації: у них, як у дзеркалі, відображені всі досягнення й усі біди суспільства. А в житті часто трапляється, як в анекдоті: мовою керують не закони мови, а мова законів. І вжитий в офіційному документі суржиковий вираз, навіть якщо він один, тиражується тисячами й мільйонами примірників. Так що, в Україні немає висококваліфікованих редакторів, аби редагувати офіційні документи? Якщо так, то, вочевидь, не працює (не розвивається, а отже, деградує) вища школа. Чи, може, цих редакторів ніхто й не шукав, просякнутий байдужістю до національної культури? Можливо, редактори офіційних видань та офіційних органів влади переважно “свої” люди, російськомовні в побуті, які не знають, що “не вправі” — не український вираз (див. “Офіційний вісник України”, № 17. — 2004, с. 208), а повідомляють не кого, а кому (там само, с. 217). Але коли з радіорепродуктора чи з екрана телевізора з уст високоавторитетних журналістів чи дикторів злітають вирази на кшталт “складає 10 %” чи “згідно закону”, жахаєшся від усвідомлення: мови не знають керівники, мови не знають журналісти, мови не знають редактори. Або кожний на своєму місці збайдужів до національної культури, зрештою до своєї Батьківщини, яка його народила. А знання мови — їхній професійний обов’язок! А що вже говорити про такі тонкощі науково-технічних текстів, як “деформівний”, “деформований”, “деформовний”, “деформувальний”, “здеформований”, “здеформовний”, які виражають різноманітні властивості матеріалів і роботи з цими матеріалами й виробами з них, і які не завжди можна відшукати в чинних тлумачних чи орфографічних словниках, і, тим паче, не відшукати рекомендацій щодо вживання цих слів. Редактори й деякі спеціалісти-мовознавці, виховані за радянських часів, бояться, як вогню, таких слів і текстів із цими словами. Для них звичніші проросійські форми “деформуючий” (суржикова калька від рос. “деформирующий”) і “деформований” (від “деформируемый”), які вони використовують скрізь незалежно від контексту. І від таких “нормативних” виразів (згідно з усталеною серед офіційних мовників термінологією та традиціями) губиться глибинна структура й особливості української мови та її виражальних засобів. Працівники — редактори й експерти Інституту стандартизації
(ІС) Держспоживстандарту України (ДССУ) часто звертаються до Інституту української мови НАНУ (ІУМ) щодо підтвердження правомірності чи спростування тих чи тих мовних “новацій” — незвичних для широкого загалу слів або виразів, використовуваних у національних стандартах. Але останнім часом керівники наукових закладів ДССУ та й керівники самого ДССУ стали припиняти адміністративними методами використання в національних стандартах лексики, яка хоч трохи не вписується в норми політики “злиття мов” колишнього СРСР. І висувається вельми “поважна” з їхнього погляду підстава: мова і її розвиток — не завдання закладів ДССУ; ми — не Інститут української мови. Але ж і ІУМ не заклад, який має творити чи хоча б якось регулювати українську наукову мову. І ми потрапили в зачароване коло. Хто ж тоді має дбати про наукову мову — мову наукових документів, мову офіційних документів? Хіба що Інститут української наукової мови (ІУНМ), зліквідований ще в 30-х роках ХХ століття. Ще одна проблема української культури: відображення українського письма іншими абетками, абетками інших світових письмен. Ось уже 10 років точаться суперечки навколо створення національного стандарту транслітерації українського письма латинською абеткою. Дві транслітераційні школи — слов’янська (орієнтована на абетки латинописемних слов’янських мов) і англійська (орієнтована на англійський варіант латинської абетки) — пов’язли в нескінченних суперечках, як відображати латиницею слова на кшталт “Київ”: Kiev, Kiew, Kyiv, Kyiw, Kyjiv, Kyjiw, Kyїv чи, нарешті, Kyїw — варіант, згідно з думкою визнаних українських фонетистів, найближчий до української фонетики, який можна передати латинською абеткою. (Для довідки: в деяких латинописемних мовах, наприклад англійській, французькій, літеру “ї” використовують для точного відтворення на письмі слів іншомовного походження; крім того, літера “ї” є й у латинській абетці згідно з міжнародним стандартом ISO 9 на транслітерацію кирилиці літерами латинської абетки). А поки вчені мужі б’ються між собою лобами, Міністерство юстиції України прийняло вольове рішення писати “Kyiv”. Та це рішення залишилося лише рішенням, тобто, наміром розв’язати проблему, а не вирішити її. Електронна пошта через павутиння міжнародних електронних мереж повідомляє всьому світові, що в Києві мешкають “кієвлянє” (від електроннопоштової адреси Kiev). Довести справу до кінця Мін’юсту або не вдалося, або не вистачило терпіння, інтелекту й коштів. Але кошти знаходять! Знаходять, бо плодять відомчі стандарти. На сьогодні чинними є відомчі нормативні документи з транслітерації Мін’юсту, Держкомзв’язку, МВС, Мінтрансу, не кажучи вже про офіційні стандарти (міждержавні ГОСТ 16876, ГОСТ 7.79 та міжнародний ISO 9). І всі ці стандарти встановлюють щодо української мови різні норми. А в офіційних документах панує безлад! Хто в Україні займатиметься розвитком української національної культури? Адже відомо: розвиток і занепад (англійською — deg- radation, деградація) — це дві протилежності, які визначають історичну долю кожної нації: або нація живе і розвивається у віках, або вона занепадає (деградує) до повного зникнення. Зовсім недавно з уст заступника директора науково-дослідного закладу ДССУ з наукової роботи довелося почути: “А зачєм Інстітуту стандартізаціі тєрмінологія? Пусть нєю занімаются разработчікі стандартов, а Інстітуту стандартізаціі она нє нужна”. Отак відверто чужою мовою керівник з українським прізвищем окреслив недалеке майбутнє термінології як одного з елементів мови, мови як одного з елементів культури і культури як майбутнього нації: українській нації та її адміністративно7політичній еліті українська культура взагалі й українська мова зокрема не потрібні. І він, можливо, має рацію: українській державі українська культура не потрібна, у неї для цього немає коштів. В Україні, виявляється, немає коштів на утримання не те що закладів на кшталт Інституту української наукової мови, а й на утримання відділів наукової термінології в Інституті української мови та Інституті стандартизації: проблемами наукової термінології займаються за сумісництвом з іншими проблемами лише невеликі групи в цих закладах, а проблемами української (державної!) наукової мови — взагалі ніхто ні в якому закладі. Можна зробити висновок: якщо не розвивається наукова мова — не розвивається наука в цілому.
А суспільство без розвитку науки приречене на занепад. Хто в Україні зобов’язаний розв’язувати проблеми розвитку української культури? Виявляється, ніхто. Виявляється, в Україні для цього немає коштів. Чи не парадоксально: в Україні немає коштів для розвитку української культури, тобто, мови, економіки та інших складників національної культури! Адміністративно-політична еліта ніяк не може зрозуміти, що розвій економіки можливий лише тоді, коли розвиваються всі інші складники національної культури. Держава має встановити мовне законодавство й пильно слідкувати за його дотриманням. Держава має віднайти кошти на утримання відділів наукової термінології в ІУМ, ІС та в інших наукових центрах. Держава має віднайти кошти на відновлення Інституту української наукової мови. Держава має піклуватися одночасно розвитком усіх складників національної культури: мовою, її правописом, її відображенням іншими абетками; всіма видами мистецтва; спортом (до речі, повністю зденаціоналізованим, тобто, не українським!); економікою тощо. Невже не можна припинити доступ до керування державою, її установами, закладами, підприємствами національно вироджених людей? Ще ніколи діяльність національно вироджених людей не призводила до розквіту нації, її культури та її економіки як одного зі складників національної культури. Саме тому найпершим кроком будь-якої національної країни світу має бути встановлення національного мовного законодавства і відповідальності за його недотримання. За приклад візьмімо Чехію, Польщу, Францію, Швецію, Росію і навіть пострадянський Казахстан. До речі, до виборів Президента Казахстану з 18 кандидатів допущено до участі у виборах лише 5 осіб, оскільки решта не склали іспиту з державної казахської мови! У Франції, державній мові якої ніщо й ніколи не загрожувало, прийнято аж три закони про захист французької мови. У Російській Федерації на зборах Російської академії освіти, що відбулися нещодавно, розглядалося одне-єдине питання: “Про роль російської мови в житті держави і суспільства”. А в Україні мовного законодавства, спрямованого на захист і розвиток української мови, можна вважати, немає: не виконується рішення Конституційного Суду щодо державної української мови, органами влади, їхніми засобами масової інформації, навчальними закладами ігнорується десята стаття Конституції України. Як наголосив Президент України В. Ющенко, з 59 опублікованих в Україні книг лише одна — українською мовою! А тими куцими бюджетними коштами, які мали б спрямовуватися на захист і розвиток української мови, Міністерство культури не знає, яку дірку залатати. І на цьому тлі є багато політиків, які заявляють про якісь утиски російської нацменшини і російської мови. Україна — геометричний центр Європи, і без України Європа немислима. Але світу потрібна не сьогоднішня Україна, а міцна держава з яскраво вираженою національною культурою, основа якої — національна мова. Держава, в якій панує чужа мова, а отже, чужа економіка, чужа культура Європі не потрібна!
z
Євген КОЗИР, Георгій ФІЛІПЧУК
Офіційні документи — обличчя нації: у них, як у дзеркалі, відображені всі досягнення й усі біди суспільства. А в житті часто трапляється, як в анекдоті: мовою керують не закони мови, а мова законів. І вжитий в офіційному документі суржиковий вираз, навіть якщо він один, тиражується тисячами й мільйонами примірників.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
