“Історія нашого, українського Донбасу загадкова й загониста, часто по-гайдамацькому непередбачувана й алогічна”. · с. 4сторінка оригіналу ↗
ГЕОПОЛІТИКА
Слово Просвіти, №50 за 2007 рік
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ
ЗАБОБОНИ І РЕАЛІЇ
Згадайте бурхливий 89-й. Літо. Шахтарі Донбасу в шахтарському одязі сідають на майдані перед обкомом партії і розпочинають перший могутній багатоденний страйк проти тодішньої компартійної влади. Це був нечуваний за своєю сміливістю виклик прогнилій, всуціль корумпованій системі. Як народні депутати СРСР ми з Володимиром Черняком приїздили до них, спускалися в шахту імені Засядька, де нещодавно сталася велетенська трагедія, спілкувалися із членами страйкому, що діяв чітко, системно і непохитно ставив свої вимоги до влади. І хто б міг передбачити, що ці одчайдухи, сміливці, які задля свободи готові були йти до радянської в’язниці в разі поразки шахтарського повстання, — через п’ять років будуть лише “пішаками” в організованому “червоними директорами” пішому поході на Київ, щоб вижебрати в уряду свою законно зароблену платню, заграбастану шахтним та обласним начальством. Вони йшли вже, як принижені прохачі, йшли до українського уряду, який деякий час очолював їхній, донецький, директор шахти Юхим Зв’ягільський. Місцева влада вже зросталася з місцевими бандитами, вони разом обдирали шахтарів, в усьому звинувачуючи українську Незалежність, налаштовуючи проти неї донецький простолюд... Знайомтесь: японець Гіроакі Куромія. Закінчив Токійський та Принстонський університети, написав книгу “Свобода і терору Донбасі”: “Цікаво, що навіть у розпалі сталінізму Донбас зберігав деякі елементи вільного степу, надаючи притулок людям, позбавленим громадянських прав, вигнанцям, утікачам, злочинцям та іншим. Деякі зних були такими потрібними для забезпечення функціонування промисловості Донбасу, що коли політично неблагонадійних осіб виселяли з міст і сіл Донбасу та всієї країни, їм дозволяли працювати на донбаських шахтах. Коли внаслідок війни та інших лих з’явилося безліч злидарів і безпритульних, Москва знову ж таки скеровувала їх у Донбас або ж спроваджувала їх туди як небажаних і небезпечних, на погляд влади, елементів. Тому в очах Москви Донбас був політично підозрілим. Коли Сталін вирішив винищити своїх політичних ворогів (реальних і потенційних), Донбас неминуче став об’єктом масового терору. Справді, є докази, що Донбас був серед реґіонів країни, які найбільше постраждали від сталінського кривавого терору. Ті, хто шукав анонімності, віддавали перевагу Донбасові. У цьому аспекті Сибір, який також утілював свободу, міг би бути не менш привабливий, ніж Донбас, проте Сибір символізував і рай, і пекло. І хоч до революції в Сибір їхало багато переселенців
(зокрема українців), після революції він став радше символом вигнання, каторжної праці і смерті, надто для українців, які охочіше шукали щастя в значно ближчому Донбасі. Упродовж усієї своєї історії Донбас був політично некерованим. Сили політичних метрополій, які намагалися заволодіти серцями й думками Донбасу, щоразу зазнавали поразок. Найвиразніше це виявлялося під час кризових періодів — революції і громадянської війни, в роки Другої світової війни і тоді, коли розпався Радянський Союз. На відміну, скажімо, від сусіднього Дону, який 1917 року висунув свої політичні ідеї (такі як “козацька республіка” і “радянська республіка”), Донбас відкидав будь-які політичні угруповання. Політичну атмосферу Донбасу вважали отруйною і небезпечною всі партії. Лев Троцький, смертельний ворог Сталіна, найкраще описав політичну історію реґіону: “В Донбас можна їхати тільки з (політичним) протигазом”. В уяві Москви Донбас був переповнений “ворогами”. І сприйняття Москви, цілком імовірно, було слушним, що й доводить ця книжка. Проте політичній владі вдавалося найталановитішим політикам від дня обживання Дикого поля. Історію Донбасу писали, як правило, ідеологічні найманці, писали, як диктант, — навіть не як переказ, не як самостійний твір. І тому в одних працях Донбас поставав як шматок російської землі, випадково приписаної до Малоросії. В інших — це денаціоналізована громада без власного коріння, без націов комуністичному мороці? Звідки всесвітньо відомі правозахисники Микола Руденко та Олекса Тихий? Звідки великі українські поети сучасності Леонід Талалай, Василь Голобородько, Олег Орач, Світлана Заготова, яка утвердивши себе як російськомовна поетеса, впевнено і талановито перейшла на українську і ніби рівніше запрацювала, задихала її поетич-
Україна в XVI—XVII ст. Взято з видання: Аркас М. М. Історія України-Русі. — СПб., 1908
с. 5 · сторінка оригіналу ↗
Шахтарське селище в Горлівці наприкінці XIX ст. Взято з видання: Очерки истории Донецкой областной комсомольской организации. Київ— Донецьк, 1987
* * * …Суворий клімат робили ще гіршим похмурі соціальні умови. Російський інженер, який на початку 1890-х pp. отримав призначення в Рутченкове, поряд з Юзівкою, залишив таке враження про Донбас: “А нудьга, одноманітність украй сірого життя були нестерпні. Навколо рівний, як дошка, степ, навіть без жодного яру, взимку сліпучо-білий, ранньою весною чорний зі сніговими проталинами, чудовий тільки на початку літа, коли “воронець” (дика півонія) заливає його червоним, а спів сотень жай-
Бєдновка, Собачеєвка, Кабиздоховка. Похмурий гумор цих назв якнайкраще визначав їхній безрадісний вигляд”. Художник Н. Касаткін, який жив в Олександрівську-Грушевському 1894 p., так описав свої враження від міста: “Туди й сюди між чорним містом і чорними шахтами снують чорні чоловіки, жінки й діти”. Вся картина була чорною. Схоже враження залишилося 1917 р. і в гостя з недалекого Каменська: “Тоді, як і тепер, повітря було таке забруднене, що люди через це часто хворіли. Небо палахкотіло вночі різними кольо-
Безпритульні діти в Донбасі, 1921 р. Донецький краєзнавчий музей рор 1937-го, німецька окупація. Однак давню, дореволюційну історію, історію заселення Дикого степу — Донбасу Куромія подає об’ємно, детально й неупереджено.
* * * “На політичний розвиток Донбасу вплинуло його географічне розміщення в Дикому полі, принаймні в уяві Москви. Цей вплив був помітний у трьох аспектах. Поперше, ще живі були бойові традиції козаків. По-друге, Донбас (і степ загалом) був притулком для багатьох утікачів від політичних і економічних утисків. По-третє, в багатонаціональному степу були неминучими міжетнічні конфлікти. Козаки створили в Дикому полі військові громади, які складалися з тих, хто втік від польсько-литовського і московського гноблення, мріючи про вільне, незалежне і краще життя на новій землі. У вільному степу життя примусило їх стати “вільними воїнами”, вони боролися і проти своїх ворогів на півночі, і проти татар і турків у степу. Бути вільними воїнами на практиці часто означало воювати як найманці, об’єднуючись із тим чи іншим табором залежно від політичних, воєнних, економічних та інших вимог. Окрім участі у воєнних діях, козаки жили з рибальства, полювання, торгівлі, хліборобства і грабунків. Саме життя було водночас брутальним, диким, безжальним і героїчним. Хоч якою була міфологія козаків, вони, врешті, цілком увійшли до складу Російської імперії упродовж XVII—XIX ст., коли Москва поширила свою владу на степ. У цьому довгому і складному процесі треба було і давати, і брати (і в матеріальному, і в символічному розуміннях). Що стосується запорозьких козаків, 1775 р. їхнє військо остаточно скасувала Катерина II. (Дехто втік на південь, в Оттоманську імперію, проте багато запорозьких козаків було переселено, щоб стати Чорноморським військом на Кубані у Північному Кавказі). На початку XIX ст. донське козацтво, найбільше військо в Російській імперії, цілковито відійшло, як і інші козацькі формування, під царський контроль. В обмін на вірність і військові послуги воно отримало певний ступінь самоврядування під юрисдикцією військового міністерства, і навіть після того, як у більшості міст і сіл європейської частини Росії внаслідок скасування кріпацтва запровадили громадське самоврядування (земства), донське козацтво було звільнене від цієї експансії цивільної влади аж до 1917 р.”
Далі буде.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
