“Зі славної минувшини слова-діаманти ні за гріш дісталися теперішній злиденній Україні”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
ПОСТАТІ
Слово Просвіти, №50 за 2007 рік
Володимир ВОЙТЕНКО, професор, м. Київ
Закінчення. Початок у ч. 49 за 2007 р. Не знаємо достеменно, які саме документи та фольклорні записи мав на той час Лукашевич. Невдовзі після від’їзду Шевченка писав у Прагу: “Літопис Львовская хорониться у мене, як зіниця ока, а що ще не тиснена, то тим нічого не потеряно, дасть Бог вийдеть, і, може, в луччу годину, я ще [додам] до неї другую і сукупно із-дам. Через Шевченка в ноябрі отправлю її в Петербург в цензуру”. План цей не було реалізовано. Стосунки господаря й гостя під час їхньої першої зустрічі були безхмарними. Лукашевич розповідав про свій козацький родовід, про те, що батько його був знайомий зі Сковородою; посилання на це читаємо в повісті Шевченка “Близнецы”. В Березані Тарас Григорович уперше взяв до рук альманах “Русалка Дністровая” (1837), виданий гуртком М. Шашкевича, а також популярну на той час у слов’янофільських колах поему Вагилевича “Мадей”. Усе, що мало празькі корені (згадаймо про Гуса і Жижку в його творах), Шевченко сприймав трепетно, і поему напереміну то сам читав уголос, то слухав, як читає Лукашевич. Читав Кобзар і своє — вірші, “Гайдамаків”. Важко сказати, чи так було насправді, але невдовзі Лукашевич писав у листі до Срезнєвського, що начебто обіцяно йому “Гайдамаків” переробити, бо ґрунтується поема на хибних свідченнях польських історичних джерел. Усе лишилося, як було. Навіть Куліша не послухався Тарас Григорович, хоча й той хотів у “Гайдамаках” чогось м’якішого… Не різав Гонта своїх покатоличених синів, бо була в нього донька, але ж поема — не протокол. 1843 роком датовано намальований Шевченком жіночий портрет, відомий як “Портрет Маєвської”. Жодних відомостей про цю жінку не збереглося. Жодних, крім однієї — листа, в якому Лукашевич просить передати вітання від Терезії Олександрівни Маєвської її родичам у Львові; датований лист тим же 1843 роком. Ризикну висловити припущення, що пані Терезія була Платонові Якимовичу не чужою; що потрапила в Березань зі Львова якраз тоді, коли він повернувся додому з Галичини; що теплі (навіть пристрасні) слова цього сухого, педантичного і відлюдькуватого книгоїда (погляньмо на його зображення) були адресовані галичанам і навіть — нечувана на той час справа! — уніатським священикам хоча й з українськопатріотичних міркувань, але не без особистої ноти. Можна позаздрити! Удруге того року Шевченко потрапив у Березань з рідної Кирилівки, де в другій половині вересня в свого брата Йосипа хрестив малого Трохима. Через кілька днів Йосип найнятою підводою віз поета в Яготин, де той мав замовлення на малярську роботу від батька Варвари Рєпніної. З Березані Йосип погнав коней назад, а Тарас трохи погостював у Лукашевича. 9 жовтня написав вірш “Розрита могила”; існує легенда, що тоді “копали” поблизу Березані. “Дніпро, брат мій, висихає, // Мене покидає, // І могили мої милі // Москаль розриває… // Нехай риє, розкопує, // Не своє шукає. // А тим часом перевертні // Нехай підростають // Та поможуть москалеві // Господарювати, // Та з матері полатану // Сорочку знімати”. І була зима. З Березані в Яготин — пішки, в мороз — прийшов до Шевченка посланець (у справі, про яку не знаємо). Мав наказ того ж дня повернутися назад, а це, в обидва кінці, 60 верст. Шевченко передав обуреного листа, Лукашевич зневажливо відповів: “У мене таких, як той, що привіз тебе до мене, триста”. Той, що привіз — Йосип, кріпак і брат колишнього кріпака. Поета постійно гризла думка про долю рідні; плекав надію заробити грошей і викупити всіх на волю, але зумів це зробити нескоро, вже після заслання. Отримавши цидулку від Лукашевича, плакав. Княжна Варвара “притисла його голову до себе, обійняла його, поцілувала його руку, поцілувала б і ноги” (слова з її листа) — звісно, закохана дівчина — не те, що березанський поміщик, який любить свій народ не таким, яким той є, а таким, яким був, коли ходив у жупанах і не знав кріпацтва. Мало не все, що знаємо про Березань і Лукашевича, пов’язане з Шевченком. При цьому лишаються осторонь події, під час яких невеличке містечко короткий час пере-
Платон Лукашевич
с. 11 · сторінка оригіналу ↗
України. З цілком зрозумілих причин радянські видання не згадують про це, як і про діяльність Музички в Галичині. Звістку про засудження А. В. Музички до п’яти років заслання за матеріалами архівних фондів Управління СБУ в Одеській області опубліковано в книжці “Одеський Мартиролог”, але без вказання причин та часу такого рішення. Враховуючи, що радянські органи мали відомості про участь Музички в Листопадовому чині, цього було досить для заслання вченого. У своїх роботах А. В. Музичка часто посилався на дослідження М. Грушевського, С. Єфремова, Д. Донцова та інших “буржуазних націоналістів”, що теж могло бути підставою для репресій. З середини 1930-х років до початку 1960-х професор Музичка викладає російську літературу та літературу народів СРСР у Кзил-Ординському, а згодом — Семипалатинському педагогічних інститутах. Ніяких документів про цей період ми поки що не маємо. Треба до того ж відзначити, що всі наукові ступені та вчені звання з Андрія Васильовича було знято постановою “трійки” НКВС. Ярлик “ворога народу” Музичка носив до 1955 року, коли рішенням Верховного Суду всі звинувачення з нього було знято як безпідставні. І вже 1958 року Андрій Васильович захистив дисертацію на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук. Проте, незважаючи на всі намагання повернутися до Одеси, дозволу проживати і працювати в Україні органи радянської влади йому так і не дали. Маючи палке бажання повернутися до Одеси, А.В. Музичка кілька разів приїжджав до Києва та нашого міста, зустрічався з міністром народної освіти УРСР, головою Президії Академії наук УРСР, проректором Одеського університету, іншими посадовцями. Скрізь йому обіцяли з’ясувати, та це були лише слова. Заслання продовжувалося. Так і не повернувшись в Україну, Андрій Васильович Музичка 1966 року помер. Поховано його в Семипалатинську. Журнал “Радянське літературознавство”, вшановуючи пам’ять професора, спромігся визнати праці Музички такими, що “становлять помітну цінність в українському радянському літературознавстві”, проте цим визнання заслуг і закінчилося. У подальшому дослідження життя та наукової діяльності професора А. В. Музички вимагає ретельного розшуку та вивчення архівних документів, спогадів колег та учнів і введення цих нових джерел у науковий обіг. Зокрема, особливої уваги потребує розв’язання питання про час та офіційну причину застосування репресій до Андрія Музички. Не менш цікавим аспектом є й участь професора в громадському, культурному та політичному житті суспільства, особливо під час проживання та роботи в Одесі. 6 грудня 2007 року виповнився 121 рік від народження Андрія Васильовича Музички. Необхідно вшанувати пам’ять одного із визначних діячів науки, патріота, дослідника життя і творчості класиків української літератури.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
