“Тиск на українську мову був страшенний, лише я та ще Музичка наважувались читати лекції українською”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
ПОВЕРНЕННЯ З ЧУЖИНИ
Слово Просвіти, №50 за 2007 рік
В. БУЗЕЙЧУК, м. Одеса Дослідження діяльності наукових та освітніх закладів краю стало невід’ємною частиною історичного краєзнавства Одещини і приваблює своєю перспективністю багатьох істориків. Водночас життя та наукова праця окремих фахівців, так чи інакше пов’язаних з Одесою та її науковими установами, складають у комплексі історію не лише цих установ. Так, колектив історичного факультету Одеського національного університету ім. І. Мечникова плідно досліджує біографії та творчу спадщину викладачів Новоросійського (Одеського) університету. У цій царині вже досягнуто неабияких успіхів. Дещо випадає з загальної картини історичного дослідження період, коли Новоросійський університет було реформовано в Одеський інститут народної освіти, тобто 1920- ті—початок 1930-х років. Саме в цей час в ІНО працював викладачем, а згодом професором Андрій Васильович Музичка. Нечисленні згадки про нього в радянських виданнях не дають змоги хоч певною мірою скласти уявлення про життєвий шлях та наукову діяльність визначного літературознавця. Нам вдалося знайти лише кілька згадок про Андрія Васильовича, датованих радянськими часами, а саме: біографічну довідку в “Українській Радянській Енциклопедії”, посилання на дослідження А. Музички творчості Лесі Українки в праці О. Білецького “Українське літературознавство за сорок років (1917— 1957)”, і, як це не сумно, некролог, опублікований у журналі “Радянське літературознавство”. 1990 року статтю про А. Музичку було також надруковано в журналі “Україна”. Проте згадана стаття висвітлює лише останні роки життя та діяльності Андрія Васильовича, зовсім не торкаючись одеського періоду. Тим часом, лише в одеських бібліотеках можемо знайти кілька наукових робіт професора Музички: книги “Леся Українка: її життя, громадська діяльність і поетична творчість” (Одеса, 1925), “Марко Черемшина (Іван Семанюк)” (Одеса, 1928), статтю у журналі “Червоний Шлях” під назвою “Марко Черемшина”, кілька рецензій на книжки та статті інших авторів, опубліковані в періодичних виданнях. Таким чином, професор Одеського ІНО А. В. Музичка зробив значний внесок у розвиток науки історії літератури та українського літературознавства, проте ім’я його нині незаслужено забуте як в Одесі, так і загалом в Україні. Тому вважаємо необхідним нагадати небайдужим до рідної історії та культури людям про життєвий шлях одного із зачинателів українського наукового літературознавства. Андрій Васильович Музичка народився 6 грудня 1886 року в с. Доброводи Збаразького повіту на Тернопільщині в селянській сім’ї. Навчався у сільській школі, потім у гімназії в Тернополі. 1911 року закінчив Львівський університет, вчителював на Львівщині та Тернопільщині. Початок Першої світової війни та посиленличині, і місцеві активісти отримали завдання здійснити кроки для протидії полякам. Наприкінці жовтня вчителі гімназії Андрій Музичка та Семен Сидоряк розіслали своїх старших учнів по селах, щоб вони організували озброєних хлопців і йшли на Тернопіль. Захід був вдалим, і в ніч з 31 жовтня на 1 листопада 1918 року Музичка зі своїми учнями та сільським ополченням роззброїв частину тернопільської жандармерії, в той час, як інша група учнів розвішувала по місту українські національні прапори. Таким чином, Андрій Васильович брав дієву участь у проголошенні Західно-Української Народної Республіки. М. Веркалець у журналі “Україна” опублікував уривок одного з листів А. Музички до вдови свого товариша, письменника Марка Черемшини (Івана Семанюка). У цьому листі Андрій Васильович згадує події 1918 року, зокрема, роззброєння жандармів. М. Веркалець зробив з цього помилковий висновок, що йдеться про встановлення Радянської влади в Західній Україні. Проте і листи самого Музички, і спогади учасників листопадових подій 1918 року доводять, що Андрій Музичка брав участь саме в Листопадовому чині. Більше того, разом зі своїм колегою Семеном Сидоряком Андрій Музичка був делегатом Української Національної Ради від Тернопільського повіту. Після цих подій Східна Галичина стала ареною збройної боротьби польських та українїни. З 1920 року Андрій Музичка починає викладати українську літературу в Одеському інституті народної освіти. Одночасно проводить дослідницьку роботу, вивчає творчість Лесі Українки, Івана Франка, Григорія Сковороди, Марка Черемшини. Вже 1925 року виходить друком перша велика робота Музички — монографія “Леся Українка: її життя, громадська діяльність та поетична творчість”. Рецензії на неї були схвальними навіть з боку опонентів. Цього ж 1925 року Андрієві Васильовичу присвоєно звання професора. Наскільки важко тоді було працювати в Одесі, свідчать спогади професора М. Слабченка, який писав, що “тиск на українську мову був страшенний, лише я та ще Музичка наважувались читати лекції українською”. І це в часи здійснення державної політики українізації! 1927 року вчений надрукував у “Червоному Шляху” статтю про Марка Черемшину, а наступного року побачила світ монографія, присвячена цьому письменникові. Як вказано у некролозі професора, А. В. Музичка продовжував кращі традиції дореволюційного галицького літературознавства і став автором перших справді наукових розвідок з історії української літератури XIX ст. Перелом у долі професора Музички стався у середині 1930-х років. “Енциклопедія Українознавства” вказує, що в цей час Андрія Васильовича було репресовано і вивезено з
“Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова, ота жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає і своє давнє життя, і свої сподівання, розум, досвід, почування”, — писав Панас Мирний. Маємо знати і берегти пам’ять про тих, хто був оборонцем рідного слова, ніс людям високе світло мудрості і краси, жив Україною і для України.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
