“Якби в Україні був такий лад, як у цьому хорі, це була б перша держава у світі”. З відгуків голландської преси про капелу Кошиця · с. 14сторінка оригіналу ↗
МУЗИКА
Слово Просвіти, №50 за 2007 рік
Вадим ПЕПА, м. Київ
Не передати сповна ті відчуття, які накочуються, коли піднімаєш очі в духовне небо України. У сузір’ї великих сяють імена, з якими один із найбільших народів Європи утверджується у світовій цивілізації. Чи то в юдолі земній. Самовираження кожного роду людського на Земній кулі — через обраних особистостей, наділених від природи винятковими здібностями. Вони вивищують перед очима всього світу гідні наслідувань ідеали, облагороджують людство, не дають йому скотитися до ницості. Мовлю про це, натхненний з’явою воістину фундаментальної праці відомого українського музикознавця Михайла Головащенка “Феномен Олександра Кошиця” (К.: Музична Україна. — 2007). Автор — доброї пам’яті подвижник, який передчасно пішов із життя, віддавши всі сили збагаченню національної музичної культури. Незважаючи на утиски, він зробив усе, що міг, аби воскресити із забуття, в буквальному значенні цих слів повернути в Україну цілковито замовчувані протягом десятиліть, викорінювані радянською цензурою імена світової слави співаків Модеста Менцинського, Олександра Мишуги, Соломії Крушельницької. А на схилі нелегких літ воздвигнув величний пам’ятник геніальному Олександрові Кошицю — рідкісного таланту диригентові, видатному композиторові, вченому-фольклористу, історику-етнографу, музикознавцеві-теоретику. Як наголошує в передньому слові редактор видання Тетяна Моргун, книга — “ексклюзивна, дорогоцінна й насправді неперевершена… За багатством поданого тут матеріалу, за якістю ретельного й тактовного його опрацювання вона не знає собі рівних… Михайло Іванович поклав понад п’ятнадцять років на глибоке й усебічне вивчення життя, творчої, наукової та громадської діяльності геніального Олександра Кошиця, на збирання, систематизацію, літературне опрацювання та упорядкування матеріалів, документів, ілюстрацій…” Фоліант обсягом понад тридцять шість друкованих аркушів. Промовисті документи. На мій розсуд, надзвичайно цікаві для розуміння української духовної сутності. Скажімо, рідкісним винятком, як для наших реалій, є те, що покоління Кошиців зберегли пам’ять свого роду — тільки уявити — за ціле тисячоліття. Їхній предок рицарського звання 929 року знайшов осідок у Литві. Його герб — біла рожа з п’ятьма листками — визнавали в Речі Посполитій, у Російській імперії. Найкращі представники поколінь заявили про себе в різних сферах життєдіяльності. Син Олександра Кошиця від першої дружини Дмитро 1902 року народження — льотчик-випробувач, підполковник, загинув у червні 1943 р., піднявши в небо нову машину та перевіряючи, на що вона здатна. Імена багатьох попередників-чоловіків збереглися на сторінках литовської, польської, російської історії. Усі — на високих щаблях. Вельможні на службі чужих Україні держав. Відомості про найближчих черпаємо з власноруч написаного — “Моя коротка біографія”: “Батько — священик Антоній Ігнатович Кошиць, мати — Євдокія Михайлівна з роду Маяковських. В році 1877 батько переїхав на іншу парафію вс. Тарасівку Звенигородського по-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
