Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Якби в Україні був такий лад, як у цьому хорі, це була б перша держава у світі”. З відгуків голландської преси про капелу Кошиця · с. 14сторінка оригіналу ↗

У СУЗІР’Ї ВЕЛИКИХ

Слово Просвіти, №50 за 2007 рік

віту на Київщині поруч з Кирилівкою, батьківщиною Шевченка, з родичами якого ми приятелювали весь час. Отже, Тарасівка є фактично моя батьківщина, бо я з нею поєднаний і життям, і душею, і спогадами”. Навчався в бурсі у Богуславі. “Співав у хорі спершу сопрано, а потім тенором. Уперше в житті почув Бортнянського концерти, і вони зостались в душі навіки, як і богуславська чудова природа. Почав тихенько компонувати”. Потім закінчив Київську духовну семінарію. “Можна було поступити в Томський університет на медицину або у Варшавський університет на філологію, але нікуди мене не тягнуло. Тягнуло вчитися в Києві і власне в Академії… бо там був чудовий церковний хор, яким управляли студенти, тож колись і я міг попасти в хор і взяти його в руки свої… Покуштувавши вчительства в селі та спробувавши організувати там хор, я кинув усе і взявся за те, чого ще ніхто не доконував серед семінаристів: перетримати при семінарії всі предмети, за всі шість років науки, дістати право на вступ до Академії, а потім тримати конкурс в Академію. Справді, коли припече, то чоловік може перескочити через самого себе. Я перетримав усі предмети за шість років, іноді приходилось два іспити вдень, а потім витримав і конкурс в Академію. За рік роботи я так знесилився, що перша хвороба тифу поклала мене в ліжко. Пролежав півроку. Але вже на другий рік мав у руках академічний хор!” Прозріваймо, сліпорожденні. Розгляньмося. Новоявлені здрібнілі валуєви, кагановичі сіють на наші щедротні рівнини, долини й верховини, міста й села отруту расизму, ксенофобії, розбрату, роздирають єдиної духовної сутності країну на шматки. Накидаються, мов хижі звірі, аби урвати собі якбільше та ласіше. Їм не до важких трудів задля загального добра. На яку ж доброчинність від них сподіватися? Сидіти на чужій шиї та впиватися чужою кров’ю — така сутність їхнього нутра. І хіба ж їхньому крутійству правити світом? Задихнеться в прокляттях підступне людиноненависницьке. Самознищиться, огидне, на сонці правди. А високому покликанню людини панувати на планеті. Світлий розум прагне життєтворчого, а не згубного, руйнівного. І взірці того — в сузір’ї великих. Олександр Антонович усю до краплі кров віддав примноженню і звеличенню музичної культури рідного народу. За моїм розумінням, його саможертовна діяльність такої ж природи, як і в Марусі Чурай, Марії Приймаченко, а особливо ж Катерини Білокур. В обох такої глибини образна народна мова, що дивуєшся та й годі — як же щедро обдаровує доля своїх обранців. Змагаючись за самоутвердження й самореалізацію, О. Кошиць дедалі більше поринав у стихію українського народного мелосу. Знайшов прийнятну роботу на Кубані. І тут його зачарували сивочолі пісні й думи нащадків українських козаків, що не з власної волі мусили розпрощатися з предківщиною, материзною, дідизною, але берегли свою духовну сутність усупереч нестерпним обставинам. Олександр Антонович записав з голосу талановитих виконавців сотні мелодій на слова невідомих авторів. І такою значущою була ця праця, що навіть за тих умов дістав за неї винагороду. І вже здобувшись на гучне ім’я, мав можливість заявити про свої диригентські здібності в Києві. А головне — зблизився тут із Миколою Лисенком. Працювали пліч-о-пліч, безмежно віддані своєму високому покликанню. Шлях відомий — через терни до зірок. Що не рік, то складніше й скрутніше. “На аудієнції (2 січня 1919 р. — Авт.) Петлюра, звертаючись до мене, сказав: “За тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі капела, а то, — добавив, жартуючи, — розстріляю!..” Підганяло нас непевне становище не тільки справи з капелою, а висіння в повітрі самого уряду… Над цим усім носилась чорним вороном думка, що ще один непевний день… і усе полетить до чорта: і капела, і уряд, і ми самі…” Українській державі не судилося тоді самоствердитися. Головний отаман останню надію покладав на повпредів української пісні: нехай заявлять у світі про один з найбільших у Європі народів, його самобутню культуру. І те відрядження хору розтяглося на десятилітя. Обмежуючись у побуті мінімальним, переїздили від одного міста до другого. Виступали на сценах столиць Європи, а потім перетнули океан і співали зі сцен Північної та Південної Америки, представляючи на далеких континентах свій невмирущий народ. Більшовицька влада позбавила їх Батьківщини. Шукали пристановиська по чужих світах. Хто де міг О. Кошиць, М. Лисенко, К. Стеценко зачепитися, там і залишався. А Кошиць попри всі незгоди поновлював хори, привертав до мистецтва колективів, якими керував, увагу не лише вихідців з України, а й слухачів інших національностей, здобув високий авторитету професійних музичних колах світу. “Співай же, чаруюча Україно, співай, щебетушко! Розсипай по світу пісні своїх синів, — прийде колись і до тебе весна, якої ти чекаєш!” Це відгук Квелю Нетто, члена Бразильської Академії Безсмертних, опублікований 23 вересня 1923 р. у “Jurnal de Brazil”. Перед кончиною 24 вересня 1944 р. Кошиць заповів: “Як умру, то поховайте мене у вашому Вінніпезі, де знайшов я любов і теплоту наших людей. А коли Україна стане вільною і незалежною, перевезіть мій прах на рідну землю і поховайте у золотоверхому Києві”. І це має збутися. На глум і приниження наше карликові людці пускають “усобиць лютую змію”. Затіяли казна-що. Спокушають довірливих словоблуддям. Кличуть визначати огульно “великих українців”. Та чи коротким рукам безбатченків за це хапатися? Не хитромудрі заміри торбохватів, а вічність формує сузір’я великих у духовному небі людства. Тільки вона, і ніхто інший. Час — судія, а не сповідники антинародної політики, не своєкорисливі прислужники глобалізації. Хто вони і які вони — великі українці? Без лапок. І не вовки в овечих шкурах. І хто вони загалом — українці? Нехай відкриває невидющим очі й ось це болюче, що вколює у серце, коли читаєш спомини О. Кошиця: “Смерть Миколи Віталійовича сталася несподівано. В Театрі Садовського готували якусь виставу. Увечері, під час вистави, як грім, розійшлася чутка про наглу смерть Лисенка… Я, пригноблений, вдивлявся в лице небіжчика. До мене підійшов Остап Миколайович, син, і сказав мені таке, від чого усього мене струсило, — сказав, що перед смертю Микола Віталійович кілька разів повторював: “Покличте Кошиця…” Спогади про М. Лисенка такі

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин