“Важливо, щоб прості закарпатці були мудрими й не піддавалися на провокації, які для них влаштовують вороги держави”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
НОВІТНЄ ПОЛІТИЧНЕ РУСИНСТВО ЯК ЗАСІБ РОЗ’ЄДНАННЯ УКРАЇНИ
Слово Просвіти, №50 за 2008 рік
7 березня 2007 р. Закарпатська обласна рада ухвалила рішення про визнання національності “русин”. Це отримало широкий резонанс, позаяк свідчило, що в області з’явилися сили, які не проти вдруге за останнє двадцятиріччя розіграти “карту” політичного русинства. 7 червня і 25 жовтня цього року на Закарпатті відбулися так звані “Європейські конґреси подкарпатських русинів”. Під час другого учасники проголосили акт відновлення русинської державності. Допомогти з’ясувати істину в сучасних подіях на Закарпатті зголосився голова Закарпатського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка, депутат обласної ради, науковий співробітник Інституту україністики ім. Михайла Мольнара Ужгородського національного університету Володимир Піпаш.
— Володимире Васильовичу, які історичні особливості краю провокують подібні рішення? — Історико-культурні особливості краю час від часу прагнуть використати певні політичні сили, тобто Закарпаття впродовж багатьох століть було ізольоване державними кордонами від решти українських земель, входило до складу Угорщини. Панівні кола цієї держави здійснювали політику, спрямовану на асиміляцію місцевого руського (українського) населення. Для протиборства з цією політкою важливу роль відігравало збереження руської етнічної самоідентифікації корінного населення Закарпаття з усвідомленням, що за Карпатами живе той самий народ. Друга половина XVIIІ та початок XIX ст. відзначалися на Закарпатті активізацією духовно-політичного і культурно-освітнього життя. За свою патріотичну діяльність громадсько-культурні діячі цього періоду отримали шанобливе найменування: будителі. Величезний внесок у становлення національної самосвідомості предків закарпатських українців зробили перший закарпатський історик Іоаникій Базилович (1742—1821), мовознавець Арсеній (Олексій) Коцак (1737—1800), Іван Пастелій (1741—1799) та Михайло Лучкай. Ідея спільності з братами за Карпатами передбачала існування єдиного східнослов’янського руського етносу, частиною якого є руське населення Закарпаття. Після того, як в Галичині розпочинається процес розуміння, що українська мова — не діалект спільної для східних (а то й усіх) слов’ян мови, а самостійна, і українці — не один із субетносів поруч із великоросами та білорусами, а окрема нація, закарпатські культурно-освітні діячі вступають у дискусію на дану тему. Залежно від позиції щодо відповіді на питання, “чи це так?”, відбувається їхній поділ на дві течії, які отримали назву “народовецької” та “москвофільської”. Народовецтво було першим етапом усвідомлення української національної самобутності в Закарпатті. Народовці й надалі називали себе русинами, а згодом русинами-українцями, а свою мову — руською. Натомість ідеологи москвофільства орієнтувалися на царську Росію, вважали, що існує єдиний “русский” народ, намагалися прийняти російську літературну мову, а насправді — “язичіє”: суміш російської, церковнослов’янської з діалектизмами та мадяризмами. Поступово, наполягаючи на існуванні “русского” народу, москвофільство стає реакційною силою, яка не лише гальмувала процес українського націєтворення, а й почала сприяти асиміляції. Тому його підтримали угорські панівні кола. — Як виникли сепаратистські настрої на Закарпатті в незалежній Україні? — Москвофільство наприкінці ХІХ ст. стало базою для виникнення русофільської, угро-руської й карпаторусинської (підкарпаторусинської, русинсько-тутешняцької) течій. Прихильники останньої, зокрема всупереч позиції будителів про беззаперечну етнічну спільність населення з обох боків Карпат, стверджували, що закарпатські русини — окремий слов’янський народ. Сучасні прихильники течії зараховують до карпаторусинської “нації” в Європі також лемків Польщі та Пряшівщини (Словаччина), українців румунської Мараморощини, жителів двох сіл в Угорщині та нащадків переселенців із Закарпаття та Пряшівщини ХVІІІ — ХІХ ст. на територію, яка нині входить до країн, утворених після розпаду Югославії. Проте до кінця 30-х років ХХ ст. перемогу в ідеологічній боротьбі на Закарпатті здобув український народовецький напрям. Це яскраво виявилося в 1938— 1939 рр. Невдовзі після того, як Закарпаттю надали автономний статус, відбувався надзвичайно інтенсивний державотворчий процес. Підкарпатська Русь стала Карпатською Україною, було започаткова-
Фото Ксенії Гладишевої-но створення збройних сил — Карпатської Січі. Швидко відбувалася українізація державного апарату. За утворену єдину партію — Українське національне об’єднання — на виборах до Сойму автономії 12 лютого 1939 р. проголосувало понад 92 відсотки громадян. Величним, хоч значною мірою символічним актом, стало проголошення 14—15 березня 1939 р. державної незалежності Карпатської України. Наприкінці 1980-х в Закарпатті відбувається активізація українського національно-визвольного руху, яка призводить до утворення у вересні 1989 р. Закарпатської крайової організації Народного руху України (НРУ). З метою поборювання НРУ обком Компартії та управління КДБ за вказівкою союзних органів вирішили утворити у Закарпатті “інтерфронт” під назвою Товариство карпатських русинів, реанімувавши для цього довоєнні русинські ідеї про неналежність закарпатських українців до українського народу. Для цього КДБ ще восени 1989 р. започаткував проведення в Ужгороді “русинських семінарів”. Підтвердженням того, що Товариство карпатських русинів було створене за підтримки влади, є і те, що на відміну від НРУ, інших українських організацій воно було зареєстроване блискавично. 17 лютого 1990 р. відбулася його установча конференція, а 20 лютого — реєстрація. Хоч, згідно зі статутом, прийнятим на конференції, воно могло займатися лише культурно-освітніми заходами, враз залунали вимоги політичного характеру — заявки на “відновлення” автономії, а то і відокремлення Закарпаття від України. Так народилося так зване політичне русинство. — Хто був зацікавлений у такому розвиткові подій? — 6 лютого 1990 р. Інститут етнографії Академії наук СРСР заявив, що русини — окремий східнослов’янський народ. Адже Москві було надзвичайно вигідне утворення антиукраїнських за суттю сепаратистських рухів у Криму, “Новоросії” та Закарпатті. Стимулюючи сепаратистські настрої, 30 травня 1990 р. обласна рада ухвалила рішення про перехід Закарпаття на середньоєвропейський час, було ініційовано утворення в області “вільної економічної зони”. 29 вересня 1990 р. прийнято “Декларацію Товариства карпатських русинів про повернення Закарпатській області статусу автономної республіки”. Цю ідею схвально зустріла місцева партійна й радянська еліта.
Зацікавленість у політичному русинстві виявили й інші сили. Це реваншистські сили в Угорщині (вони мріяли про відновлення “Великої Угорщини”), Чехословаччині, а також організації нащадків трудової еміграції ХІХ—початку ХХ ст. із Закарпаття, Пряшівщини та Лемківщини у США (Карпатський Союз, Лемко-союз). Із Україною вони себе не ототожнювали, бо пам’ятали, що їхні предки були русинами, тож забажали, щоб хтось “відшукав” країну “Русинію”. — Як відомо, акції за автономію Закарпаття на початку 90-х зазнали поразки. Хто очолив рух опору сепаратистам? — Табір опонентів складався з українських державницьких організацій, об’єднаних навколо НРУ (обласний блок “Демократична Україна”). Він спирався на підтримку частини депутатів Ужгородської міської ради, актив студентства Ужгородського державного університету, деякі трудові колективи, зокрема асоціації “Закарпатліс”, частину керівництва та вірян Мукачівської Греко-Католицької єпархії. На таких позиціях перебувало 10—12 депутатів облради (група “Демократична платформа”). Із 7 вересня регулярно — раз на два тижні — виходила рухівська газета “Карпатська Україна”. Підтримку надавала і газета “Карпатський край”. 1 грудня 1991 р. все-таки провели обласний референдум, де було питання про статус Закарпаття як “самоврядної території”. Такий статус підтримала більшість населення області. Проте це не означало створення автономії, й політико-сепаратистські амбіції місцевої влади зійшли нанівець. Не вдалося перетворити Закарпаття на зону напруги, “гарячу точку”, засіб для дезінтеграції Української держави. Без сумніву, це стало можливим лише завдяки рішучому спротиву національно-державницьких організацій області. Але, на жаль, питання відсічі спробам певних сил розіграти “сепаратистську карту” в Закарпатті залишилося актуальним. — Хто ж такі русини сьогодні? — Русини зараз — етнографічна група українців. За рішенням Закарпатської обласної ради від 1992 року, кожен мешканець Закарпатської області має право вільно визначатися, українець він чи русин. За результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року, лише 10 183 мешканці Закарпатської області (0,8 % населення) заявили про належність до русинів. Проте, за припущеннями одного з ідеологів політичного русинства Пола Магочі, теоретична чисельність русинів може складати до 1,2 мільйона осіб. У це число він зараховує 977 000 у Закарпатській області України, тобто все українське населення краю. В енциклопедії “Народи Росії” (1999) за редакцією директора московського інституту етнології й антропології сказано, що русини — це етнічна група росіян, розшифровується як “сини Русі”. — Що відбувається на Закарпатті сьогодні?
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
