Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ідеал людини — це те найкраще, що створив народ в розумінні властивостей людської особовості та її призначення”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ПАМ’ЯТІ ВЧИТЕЛЯ

Слово Просвіти, №50 за 2008 рік

Ірина ГОЛОВАЙ, учитель українознавства, аспірантка А. Погрібного Сучасне покоління молоді стомилося від надмірної декларативності, пафосності, облудливого псевдопатріотизму. Сьогодення ілюструє жахливі нав’язливі тенденції — такими святинями як “незалежність”, “Українська держава”, “демократія”, “свобода слова”, “українська нація”, “служіння українському народові”, “соборність” прикриваються і спекулюють усілякі політичні сили — від біло-блакитних до помаранчевих й біло-сердечних. Ми живемо, як зауважив у промові на ювілейному вечорі пам’яті Василя Стуса Євген Сверстюк, у добу “духовних бомжів у люксових авто”. Ми живемо в добу дефіциту любові, доброти, віри, милосердя, у добу вселенського хаосу та багатослів’я, коли дедалі складніше з’ясувати, хто справжній Українець, а хто псевдопатріот. Слава Богу, ми все ж таки маємо у наш непростий час, на початку ХХІ століття, приклади людської й національної гідності, діяльної любові до України, високої працездатності, людської щирості, мудрості й непохитності у власних поглядах і переконаннях. До такої когорти духовних подвижників української нації належить постать професора Анатолія Григоровича Погрібного — дослідника, літературознавця, публіциста, громадського діяча, одного із чільників “Просвіти”, голови Всеукраїнського педагогічного товариства імені Григорія Ващенка. Голос і Слово Анатолія Григоровича Погрібного було знайоме більшості українців, які щотижня чекали у радіоефірі Першого каналу Національного радіо на його авторську передачу “Якби ми вчились так, як треба…” Моє заочне знайомство з Анатолієм Погрібним розпочалося саме з цих щотижневих радіопередач, зі звістки про те, що Анатолій Григорович у час, коли я закінчувала середню школу, — 1993 року — обіймав посаду заступника міністра освіти. Саме тоді в системі освіти відбувалися не лише процеси українізації загальноосвітніх шкіл, але й уперше в Україні проводили експеримент зі складанням тестів до ВНЗ, завдячуючи якому я успішно вступила до Національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова. 1998 року я вступила до аспірантури Інституту українознавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, який очолював доктор філологічних наук, професор, академік АН ВШ України П. Кононенко. Саме цей крок суттєво змінив мою долю, зміцнив світоглядні позиції, визначив подальший шлях. В аспірантурі пощастило познайомитися із завідувачем відділу української літератури доктором філологічних наук, професором А. Погрібним. Суворий, щирий, енергійний, сумлінний, працелюбний, глибокий дослідник, небайдужий учитель, вимогливий керівник — таким поставав відтепер у моїх очах Анатолій Погрібний. Анатолій Григорович став науковим керівником моєї роботи, допомагав вивчати “білі плями” сучасного франкознавства, знайомив зі сторінками власного відкриття заборонених цензурою віршів Івана Франка. Анатолій Григорович так розповідав про знайомство з поезією І. Франка: “Був то передвипускний курс мого навчання в університеті, коли, через посередництво мого викладача філософії Костя Ткаченка, я був запрошений до родини видатного українського письменника Бориса Антоненка-Давидовича для консультацій його синові-школяреві Євгенкові з англійської мови. Отже, відбував я ті уроки, а по їх завершенні щоразу було найцікавіше — розмова з автором роману “За ширмою”, яким ми тоді всі захоплювалися, повісті “Смерть”, яку ми, студенти, читали потай, книги “В літературі й коло літератури” (бережу її примірник з теплим автографом автора “Милому Анатолієві Григоровичу Погрібному на добру згадку. Б. Антоненко-Давидович”)… Гадаю, письменника, що перед тим від- Галина Григорівна Погрібна на вечорі пам’яті в ліцеї був ГУЛАГ, цікавило в моїй особі, що то за молоде покоління наросло за довгі роки його відсутності в Україні. Отож одного разу він і запитав, наскільки широко ми, студенти, вивчаємо І. Франка й, зокрема, його збірку “З вершин і низин”. — О, — радо я відповів, — якраз “З вершин і низин” особливо добре вивчаємо — увесь десятий том. — Повністю? — перепитав Борис Дмитрович. А я упевнено потвердив: — Так, повністю — увесь 10-й том. І ось тоді, ніби переключаючись на іншу тему, Б. Антоненко- Давидович запитав: — А ось цю поезію знаєте? — і від початку до кінця стиха, але заклично-бадьоро напівпродекламував-напівнаспівав: Не пора, не пора, не пора Москалеві й ляхові служить! Довершилась України кривда стара, — Нам пора для України жить… — Знаєте, хто це написав? — запитав письменник і, бачачи моє незнання, відповів: — Оце і є — Іван Франко, а вміщено це було саме у збірці “З вершин і низин”. А ви кажете, що вивчаєте повністю… Зізнаюся: я був вражений, адже вперше довідався, що навіть найреволюційнішу збірку І. Франка покреслила-порізала совєтська цензура. Мелодію ж цього твору я так тієї зустрічі схопив — що то юнацька пам’ять! — що в часі нашої національної революції кінця 80-х—початку 90-х років, коли пісня повсюдно звучала як один з українських гімнів, я зустрівся з нею, як уже з давньою своєю знайомою, яку впродовж багатьох років беріг у глибинах душі”. Весь час доводилося буквально ловити Анатолія Григоровича-то у Спілці письменників, то у Будинку вчителя, то в Інституті журналістики — такий масштаб діяльності й такий небайдужий до всього, що відбувається в Україні, був цей чоловік. Просто дивуєшся: де у людини час і сили так працювати, стільки встигати, горіти і не покладати рук, не зневірюватися у боротьбі за Українське Слово, українську державницьку ідею, українознавство як філософію розбудови українського суспільства і держави. Пізніше я стала зустрічати Анатолія Григоровича в Українському гуманітарному ліцеї Київського національного університе- А. Погрібний серед членів Піклувальної ради ліцею На погребінні Бориса Грінченка хтось із учасників жалобного мітингу сказав, що “цей чоловік працював більше, ніж жив”. Про лауреата Національної премії імені Т. Шевченка, лауреата просвітницької премії ім. Б. Грінченка Анатолія Погрібного теж можемо сказати, що він був великим трудівником на ниві українського слова, носієм і пропагандистом української національної ідеї. Його пам’ять гідна вдячного пошанівку. Тож варто зібрати книгу спогадів про цю світлу, цілеспрямовану людину, не проминувши жодного з аспектів його діяльності. Надсилайте Ваші спогади на адресу редакції, зазначивши на конверті “Пам’яті А. Г. Погрібного”. Директор УГЛ Г. Сазоненко, А. Погрібний, Т. Ємець, А. Мокренко, Л. Ємець вручають іменну стипендію пам’яті О. Ємця

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин