Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Ми скромним словом правди тихої стозвукий галас переборем”. Григорій Кочур · с. 13сторінка оригіналу ↗

У ЧУЖІМ ТРУДІ СВОЄ ШУКАТИ

Слово Просвіти, №50 за 2008 рік

Олена ШУЛЬГА Фото автора Художній переклад у нашій літературі — особливий різновид творчості. В умовах радянської дійсності перекладач обстоював право на індивідуальну правду, міг сказати те, чого авторові оригінального тексту висловити було невільно. Перекладом займалися ті, кого влада утискувала, бо лише так можна було обминути цензуру і творити для душі. Проте навіть за таких обставин перекладачі підписувалися чужими іменами або переклади виходили без автора. Серед плеяди видатних українських перекладачів зосібна стоїть постать Григорія Кочура — поета, культуролога, історика й теоретика художнього перекладу, лауреата Державної (тепер Національної) премії імені Тараса Шевченка, літературної премії імені Максима Рильського. Протягом тривалого творчого життя він переклав з 34 мов твори близько 180 авторів світової класики художньої літератури, що охоплює в часовому вимірі 27 століть — від Давньої Греції та Риму до сучасності: Софокл, Сапфо, Овідій, Лонґфелло, Едґар По, Хуан Хіменес, Ґете, Оскар Уайлд, Байрон, Петрарка, Райніс, Янка Купала, Ян Колар, Ян Неруда, Шекспір, Рембо, Беранже, Верлен та ще десятки імен. Нащадок давнього козацього роду Григорій Порфирович Кочур народився 17 листопада 1908 року в селі Феськівка поблизу Мени на Чернігівщині. Після закінчення Менської гімназії, яку вже називали семирічною трудовою школою, став студентом Київського інституту народної освіти. Тут почався його перекладацький шлях. Учителями Григорія були Микола Зеров, Олександр Білецький, Борис Якубський, Михайло Калинович. На початку 1930-х познайомився з неокласиками — Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Юрієм Кленом, Михайлом Драй- Хмарою. За незгоду з політичними репресіями Кочуру не дають вступити до аспірантури й посилають викладати в Молдову, згодом у Вінницю. На початку Другої світової війни родина Кочурів опинилася у Полтаві, де Григорій Порфирович працював в історичному музеї та Червоному Хресті. Після окупації Григорія Кочура та його дружину Ірину Воронович звинуватили в “українському буржуазному націоналізмі” й засудили до десяти років таборів і п’яти років позбавлення прав. Ув’язнення відбували в таборах Комі АРСР. Кочурівське знання мов — від безпосередніх їхніх носіїв. Він вивчав мови, не сидячи в зручному кріслі за столом, а в таборах, спілкуючись з ув’язненими. Тут з живих уст освічених співтабірників вивчив латиську, литовську, грузинську, іспанську, переклав Донелайтіса, Бараташвілі, Табідзе. Хрущовська відлига дала змогу повернутися на Батьківщину. 1958 року Григорій Порфирович з родиною оселився в Ірпені під Києвом. Відновив зв’язки з Максимом Рильським, Павлом Тичиною, Миколою Бажаном, Борисом Теном, познайомився з Миколою Лукашем. Активно перекладав, займався літературознавством і теорією перекладу. Хоч влада не допускала Кочура до викладання, він проводив поетичні вечори й засідання секції перекладу в Спілці письменників, які збирали повні зали творчої молоді та інтелігенції, а його будинок став, за словами Михайлини Коцюбинської, “ірпінським університетом” для покоління шістдесятників. У кінці 1960-х Г. Кочур потрапив у “чорні списки”. Його виключили зі Спілки письменників, перестали друкувати, вимагали припинити листування з зарубіжжям. Так тривало до 1980-х. Лише 1988 року поновили в СПУ. 1989-го виходить друком перша його поетична збірка “Інтинський зошит”. На початку дев’яностих широко знаний за кордоном літератор отримав нарешті змогу відвідати Чехію, Польщу, США. 1991 року в серії “Майстри поетичного перекладу” вийшла друком антологія “Друге відлуння”, яку відзначили Шевченківською премією, на жаль, посмертно. У будинку в Ірпені син Андрій Григорович та його дружина Марія Леонідівна створили літературний музей, де зберігаються архіви Григорія Кочура, його епістолярна спадщина, бібліотека, яку Григорій Порфирович збирав упродовж життя і дбайливо зберігав. Спадкоємці Г. Кочура вклали в перебудову житлового приміщення під музей усю Шевченківську премію. Зараз на першому поверсі — експозиція, де відбуваються екскурсії. Другий поверх займає бібліотека. Це перший приватний літературний музей в Україні. У Музеї книги та друкарства України відкрилася виставка, присвячена 100-річчю з дня народження видатного перекладача. Її ініціатори — син Андрій Григорович і його дружина пані Марія, підтримало ідею Чернігівське земляцтво в Києві. На виставку завітали заступник міністра культури і туризму України Микола Яковина, співробітник Секретаріату Президента України Тарас Марусик, театральний режисер, письменник Лесь Танюк, артист Молодого театру Олександр Безсмертний, поет Микола Ткач, голова Менської райради Михайло Кот, представники Товариства охорони пам’яток історії та культури України, а також ті, хто знав Григорія Порфировича, шанувальники його творчості, учні й колишні студенти. Спогадами про батька поділився Андрій Григорович. Йому запам’яталося кілька епізодів з дитинства: “Під час евакуації найголовнішою була валіза із книжками. Сторонні помітили, що батько виокремлює її з-поміж інших увагою, й поцупили. Роздивившись, що у валізі, крадії покинули її. Хтось підібрав, мабуть, то були люди освічені. Вони повідомили власника (у валізі був переклад Пушкінського “Євгенія Онєгіна”, який Григорій Порфирович вважав уже втраченим і дуже побивався) і повернули речі. Так батькова праця повернулася до нього. Кочур і книжка — поняття неподільні. У його книгозбірні — майже 25 тисяч томів. Каталогу не було, але господар знав, де стоїть яка книжка, і швидко міг розшукати потрібну. Казав, що в його бібліотеці безлад, але це добре організований безлад”. Невістка Марія Леонідівна привезла з ірпінського музею Кочура “захалявні книжечки”, які на засланні робив Дмитро Паламарчук, з перекладами Григорія Порфировича. Пані Марія навіть побоялася довірити їх колегам з Музею книги

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин