“Настав час піднятися в оцінці постаті Бодянського до того високого щабля, який визначив йому Шевченко”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Слово Просвіти, №50 за 2008 рік
Слово Просвіти, №50 за 2008 рік
нальну свідомість і духовність трьох зламних періодів української історії — за Богдана Хмельницького, Івана Мазепи та царювання Катерини II — злилися з професорською душею й назавжди оселилися в ній. Мені доводилося чути пуританські голоси тих, хто звинувачував Бодянського в тому, що насправді він і не збирався нести хрест, який узяв на свої плечі наш національний геній. Але у кожного — власний хрест. І не судіть, то й не судимі будете. На моє переконання, ніким досі не акцентоване переписування рядків із Шевченкового “Великого льоху” було тихим і високим духовним подвигом підданого Російської імперії, українця Осипа Максимовича Бодянського, бо наодинці з Тарасом Григоровичем Шевченком він грішною душею своєю все-таки приєднався до поетової незламної віри в те, що Встане Україна. І розвіє тьму неволі, Світ правди засвітить, І помоляться на волі Невольничі діти!.. Пам’ятатимемо, що рукою Бодянського було переписано невидані в ті часи поему “Кавказ”, послання “І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…”, вірші “Гоголю”, “Холодний яр”, “Як умру, то поховайте…” та інші поетові твори. Тарас Григорович пам’ятав про величезну видавничу діяльність Бодянського в Москві на користь української справи, і перше його прохання з неволі про висилку літератури стосувалося саме “Чтений” (лист до Варвари Рєпніної від 24 жовтня 1847 року). Поет оцінив мужність ученого, який передав йому на заслання “Історію Русів”, “Літопис Самовидця”, інші літописи та праці, опубліковані в редагованих ним “Чтениях”: “Спасибі тобі, друже мій милостивий, за літописи…” (1 травня 1854 року); “Спасибі тобі ще раз за літописи, я їх уже напам’ять читаю. Оживає моя мила душа, читаючи їх!” На мою думку, ці поетові зізнання слід сприймати буквально. Він таки напам’ять знав літописи, які прислав Бодянський із Москви. Більш того, саме завдяки зануренню в історичні праці Шевченко справді зберігав і примножував інтелектуальний потенціал, оживлював душу, накопичував знання з історії України. Настав час піднятися в оцінці постаті Бодянського до того високого щабля, який визначив йому Шевченко. Поки що ми сприймаємо Бодянського в унісон з Михайлом Драгомановим, який невдовзі після його смерті написав: “Всетаки, будучи з природи далеко не посліднім чоловіком і в Москві, і на Україні, він не став в ряду перших ні там, ні там”. Звісно, що так, якщо говорити про справді перший ряд великих українців, у якому стоять Тарас Шевченко і Микола Гоголь. Але серед видатних українців, які жили й працювали в Росії, де твердо числяться Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Максимович, наш герой — Осип Бодянський — має посісти належне місце. Цей акт історичної справедливості має бути гласним і відображеним в енциклопедичних виданнях, підручниках, у спеціальній біографічній праці про Бодянського. В Україні така книжка мала б вийти, скажімо, в серії “Особистість і доба”, а в Росії — в серії “Жизнь замечательных людей”. Зробимо це, бо Драгоманов справедливо вважав, що, згадуючи Бодянського, “ми нічого другого не робимо, як тільки признаємо, що то за багата нива наша козацька, слов’янська, федеральна, демократична, твердодуха Україна!” Певно, нове слово про Бодянського, за Шевченка, “порадує запорозьку душу” ювіляра.
ПОСТАТІ
Продовження статті з попередньої сторінки — фрагмент сторінки
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
