Незабутні · “Світе,світе!.. Де в тобі кордон?..” · с. 6сторінка оригіналу ↗
ЗЕМНА МІСІЯ МИКОЛИ РУДЕНКА Д Доо 9900--лліітт ттяя ввіідд дднняя ннааррооддж ж жеенннняя
Слово Просвіти, №50 за 2010 рік
Про нашого земляка!луганця правозахисника й письменника, Героя України Миколу Руденка знають у багатьох країнах світу. На Луганщині є його літературний музей, а точніше невеличка кімна! та в Білівській гімназії, що з грудня 2005 носить його ім’я. Сели! ще Біле Лутугінського району розташоване неподалік села Юр’ївки, де Микола Данилович Руденко й народився 19 грудня 1920 року. Більше ніяких пам’ятних і меморіальних місць, пов’язаних з ім’ям Миколи Руденка, на Луганщині не засвідчено.
Олексій НЕЖИВИЙ, м. Луганськ
Хочеться нагадати, що Луганщина є рідною землею для українських письмен! ників Володимира Сосюри, Івана й Надії Світличних, того ж Миколи Руденка, творчість яких відзначена Національною премією України імені Тараса Шевченка, однак їхні ювілейні дати в останні роки чо! мусь не супроводжувалися встановленням величних пам’ятників і виданням розкіш! них книг за кошти обласного бюджету. Думається, що саме в незалежній Ук! раїні мав би зростати інтерес до творчої спадщини Миколи Руденка, варто згадати хоча б його дослідження “Енергія прогре! су”, “Економічні монологи”. Викликає захоплення його тверда й несхитна грома! дянська позиція правозахисника, а філо! софська поезія ввійшла до найкращих надбань української літератури. Невелике село Юр’ївка. До обласного центру, як мовиться, рукою подати: якісь десять хвилин їзди на автомобілі. Звичай! ний, чи по!літературному, типовий крає! вид. Видніються нові і вже давні терико! ни. Попідгір’ю тут і там туляться хатки. Тай село це розташувалося в якійсь улогови! ні, чи точніше, в балці. А терикони й па! горби і близько й поодалік немов би не тільки вічні вартові того, що споконвіку відбувається на землі, а ще — вони трима! ють постійний зв’язок Землі й Космосу. Його дитинство зіткнулося з нещас! тям; коли хлопчикові було шість років, за! гинув у шахті батько. Отож навчання в школі хлопець змушений був поєднувати з нелегкою працею. 1939 року закінчив у сусідньому селищі Сутоган десятирічку. Не одного дня доводилося ходити пішки до школи, і якийсь безликий, незмінний для когось, краєвид ставав усе ріднішим, щоб запам’ятатися на все життя, а потім стати частиною поетичного й наукового світобачення. Можливо, тут уперше заду! мався над величчю й вічністю природи, яка знаходить у собі сили змінюватися щодень та щороку, обдаровувати людей плодами земними. Вона ж, тобто природа, стала справ! жньою рятівницею й у той страхітливий рік, коли нелюди відбирали життя в міль! йонів українців. Це згадується найжорсто! кіший у XX столітті 1933 рік — рік органі! зованого тоталітарним режимом голодо! мору. Тоді найбільше потерпало, а точні! ше вигибало, українське село. Цього поет не може забути ніколи, і поезія “Акація” стала його голосом правди: На схилі кам’янистому Росла вона, стара. Її цвітінню чистому Раділа дітвора. В голодний рік, приречений, У смерті на межі, Ковтали ми напечені З її суцвіть коржі. Стверджують, що кожний поет почи! нається з дитинства. Отож Микола Руден! ко на все життя зберіг надзвичайно глибо! ке відчуття Правди в усіх виявах людської діяльності. А тоді, в його далекій юності, на особистість мало звертали увагу. Адже достатньо було, за висловом одного з “вождів”, відчувати себе “коліщатком і ґвинтиком єдиного механізму”. Усе!таки здібний юнак після здобуття середньої освіти вступає на філологічний факультет Київського університету. Та довго вчитися йому не довелося, бо при! звали в армію і довірили, зваживши на шахтарсько!бідняцьке походження, охо! роняти Кремль. У роки війни вже політрук Микола Ру! денко воював у блокадному Ленінграді, і був тяжкопоранений. Майже рік лікував! ся, а потім знову повернувся на фронт. Про особисту відвагу свідчили бойові на! городи та звання капітана. Уже наступного після демобілізації ро! ку — 1947 — виходить його перша поетич! на збірка “З походу”. Невдовзі Микола
Руденко стає головним редактором жур! налу “Дніпро” та секретарем партійної організації Спілки письменників України. Звісно, запорукою була довіра до колиш! нього пораненого фронтовика, молодого талановитого поета шахтарського поход! ження. Отож виходять одна по одній збір! ки поезій, а також два романи: “Вітер в обличчя” (1955) й “Остання шабля” (1959), збірка оповідань і нарисів “Біла акація” (1969). Цікаво, що найвиваженішу рецензію на роман “Остання шабля” ми знаходимо в літературно!критичній статті теж нашого земляка, Івана Олексійовича Світличного, “Людина приїздить на село…”, що вийшла друком у журналі “Вітчизна” (1961. — №4). Аналізуючи подібні за тематикою твори, тобто прозу, присвячену післявоєн! ному селу, критик доходить висновку, що більшість авторів, і Микола Руденко в пер! шу чергу, відтворюють справді реалістичну картину зубожілого колгоспного села. От тільки вихід із затяжної катастрофи надто простий: приїздить у село комуніст, як правило, колишній фронтовик, і все змі! нюється на краще… Що тут сказати? Тільки те, що всі письменники в п’ятдесяті роки були особ! ливо здавлені лещатами соціалістичного реалізму і будь!які відступи були просто неможливі. Однак із початком шістдеся! тих років у творчості Миколи Руденка від! буваються істотні зміни. Потім дехто з лі! тературних критиків назве це зміною в світогляді. До цього слід додати, що світо! бачення будь!якої людини, а тим більше письменника, не може змінитися за рік чи два. А в період соціалістичного реалізму, декларованого панівною ідеологією як провідний творчий метод, просто особис! тісне світовідчуття не могло виражатися повною мірою, бо в офіційному мистецтві існував штучний “колективний світо! гляд”, підпорядкований зверхності ідеї в житті людини. Однак на початку шістдесятих років після відомих змін у суспільному житті, також змінюється й творче обличчя де! яких українських письменників. Думаєть! ся, що й народження такої літературно! естетичної течії, яка потім дістала назву “шістдесятництво”, було б просто немож!
ливе без участі талановитих письменників старшого покоління, які гостро відчували необхідність правди й у житті, і в мистец! тві. До таких належав і Микола Руденко. Вже в його статті “Поезія і полярність”, яка була опублікована “Літературною Ук! раїною” 30 січня 1962 року, говорилося про обов’язок поета перед суспільством. Однак найяскравіші рушійні зміни стали відчутні в поезії. У триптиху “Мати” (1963), цьому своєрідному звертанні не тільки до жінки!матері, що трудиться по! всякчас, а й до матері!Вітчизни, читаємо: Десь вимахують крани високих споруд, Ти ж заснеш восени при нетопленій печі. І стотисячний хор оспіває твій труд, — Та ніхто не піддасть тобі клунок на плечі. Така глибинна правдивість нагадує по! езії молодого Василя Симоненка, одного з найяскравіших постатей шістдесятництва. І як своєрідне кредо — творчий заповіт — звучали поетичні рядки Миколи Руденка: Україно!.. З твоєї легкої руки Не боронь мені стати твоїм перегноєм. Хай вростають у череп шорсткі корінці, Вибираючи з мене земне і небесне. Прийде віщий туман, і в його молоці Невгасима зоря над землею воскресне. Сонце зніме утому з натомлених рук, Всесвіт кине на плечі блакитну кирею… Кизякова, солом’яна, чорна від мук, — Станеш ти, Україно, тією зорею. Здавалося, що вже не зупинити голос правди в оновленій літературі шістдесятих років, яка продовжила традиції україн! ської класичної літератури. Одне з голов! них це гуманізм у мистецтві, за яким жит! тя людини має стати вищим будь!якої по! літичної ідеї, якими б гучними гаслами та не прикривалася. Точніше кажучи, най! кращі надбання вітчизняної літератури відстоювали еволюційний характер роз! витку суспільства, цим самим зближуючи його з правічними законами природи й Космосу. В іншому разі — зламлення жит! тів, людські трагедії… Прагнення осмислити вселюдські проблеми надавали віршам Миколи Ру!
денка дедалі більшої філософічності, що теж єднало його з шістдесятництвом. Такі поезії, як правило, вступали в пряме про! тиріччя із прикрашеною дійсністю. Світе, світе!.. Де в тобі кордон?.. То навіщо ж люди наплели Тих дротів і сотні мегатонн Загатили в атомні стволи?..
Тут, крім влади Сонця і зірок, Ані меж, ні повелінь нема. Там за слово чи за вільний крок — Куля в спину, табір чи тюрма. Зрозуміло, що недовга “ідеологічна відлига” швидко закінчилася і пробитися до читача справжній поезії ставало все важче. 1968 року опублікована поетична книга з промовистою й символічною наз! вою “Всесвіт у тобі”, 1971!го — збірка лі! рики “Оновлення” та повість!феєрія “На! роджений блискавкою”. Потім книги Ми! коли Руденка не друкували в Україні довгі роки. Болісне шукання талановитої особис! тості відображено в романі “Орлова бал! ка”. Разом із тим, цей твір тяжіє до вічної проблеми: екології духовності, яку можна вирішити тільки осмисливши призначен! ня людини на землі та невідворотний зв’язок життя поколінь із всесвітом. До речі, події, відображені в романі, відбува! ються в шахтарському краї, майже денаціо! налізованому, з сплюндрованою приро! дою. Але все!таки певний оптимізм і віру в завтрашній день викликає художнє по! лотно молодого митця… І хоча в першу чергу Микола Руденко надсилав свої твори на адресу ЦК КПРС, його виключили з партії, а 27 травня 1975 року — зі Спілки письменників України. Репресивні сили арештовують його. На початку лютого 1976 року примусово за! проторюють до психоневрологічної кліні! ки. Однак бажання боротися за справед! ливість у Миколи Руденка дедалі нарос! тає. Разом зі своїми однодумцями він у листопаді 1976 року повідомляє про ство! рення Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінкських Угод. (Досить детально про це говориться у виданнях: Український правозахисний рух. — Торонто: Смолоскип, 1978; Україн! ська Гельсінкська група. Документи й ма! теріали, — Торонто: Смолоскип, 1983.) Подальша доля талановитого пись! менника та вченого!дослідника була ще трагічнішою: у липні 1977 року М. Д. Ру! денка було засуджено на сім років ув’яз! нення та на п’ять років заслання. Один із його найближчих побратимів, відомий правозахисник Петро Григоренко, писав, що, хвилюючись за Миколу Руденка, рів! но через місяць прочитав його вірш і зро! зумів, що він ніколи не зрадить ні діла, ні друзів… Вірш той називався “Так просто все: напишеш каяття”. Тепер він уже зву! чить не тільки як художнє відтворення зовсім недалекої дійсності, а як своєрідне життєве й творче кредо митця.
Микола Руденко зі студентами Луганського державного педагогічного інституту імені Тараса Шевченка. Фото 1955 року
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
