Світла пам’ять · “Достойного вшанування його пам’яті насамперед потребуємо ми — живі”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
З ТЕРНІВ ПИСЬМЕНСЬКИХ — У ВІЧНІСТЬ
Слово Просвіти, №50 за 2010 рік
У таборах Микола Руденко продовжу! вав писати, попри нестерпні умови для творчості. За кордоном продовжували друкувати його книги, які свідчили про велику силу таланту митця і його віру в майбутнє України: Моїх чуттів розвіяна руїна Нагадує в пісках померлу річку. Та є ще Бог… І є ще Україна… Для них я збережу у грудях свічку. Рідна Вітчизна постає для поета в різ! них часових вимірах, адже не рідко він звертається до історичного, як, напри! клад, у поемі “Цар Буж”. Більші поетичні можливості для цього Микола Руденко знаходить у поемах. Його ліро!епічні тво! ри не такі вже й великі за обсягом. Адже це теж ознака індивідуального творчого стилю: в кількох віршованих строфах від! творити і характери, й сюжетну канву, і, що найголовніше, врешті!решт висловити головну ідею: І усі, хто став уже корінням (Сотні тисяч — Бужеві сини), Мов перед новітнім сотворінням, З8під землі виходять на лани.
А над ними котиться у полі Голос із далекої доби: — Без держави нам не мати волі. Без держави — ми навік раби. Український літературознавець із Мюнхена Ігор Качуровський наголошує, що багато віршів Миколи Руденка мають характер поетичного документа: “Якою мірою постать ліричного героя цієї книги збігається з особою самого поета? Не зна! ючи особисто автора, тяжко було б відпо! вісти на це питання, але задокументована й припечатана судовим вироком його ді! яльність на користь України й Людства свідчить, що між цими двома постатями, мабуть, узагалі немає розбіжності…” Після ув’язнення в концтаборі та зас! лання Микола Руденко разом із дружи! ною Раїсою (вона теж відбувала неспра! ведливе покарання) були позбавлені гро! мадянства і виїхали до США. Повернення письменника на рідну землю змогло від! бутися тільки в оновленій Україні. Влітку 1992 року Микола Руденко побував у рід! ному з дитинства краї, на Луганщині. В обласній бібліотеці відбувся літературний вечір. Незабутніми залишилися зустрічі з рідними та знайомими. 1993 року за роман “Орлова балка” та поетичну збірку “Поезії” Микола Руденко був відзначений Державною премією Ук! раїни імені Тараса Шевченка. Коли на Лу! ганщині 1998 року проходило Міжнарод! не Шевченківське свято “В сім’ї вольній, новій”, наш славний земляк був його по! чесним гостем. Микола Руденко свідомо обрав свій нелегкий, але чесний життєвий шлях, ко! ли виступив проти тодішньої державної та ідеологічної системи. Що ж чекало воїна! фронтовика, інваліда війни, успішного письменника, колишнього секретаря парт! кому письменницької організації? 1974 року Миколу Руденка виключа! ють із КПРС, спочатку одноголосно на за! сіданні бюро парторганізації журналу “Вітчизна”, де він був на обліку. На засі! данні парткому Київської організації СПУ проти виключення голосував тільки Юрій Збанацький. Як писав у спогадах Микола Руденко “Найбільше диво — життя”, від! разу після війни разом із Дмитром Біло! усом і Олесем Гончарем він допоміг моло! дому письменникові, який у роки війни командував партизанським загоном, вря! туватися від переслідувань високого ком! партійного керівника та ще й колишнього секретаря підпільного обкому партії… Як! раз у журналі “Дніпро”, коли редактором був Микола Руденко, друкувався перший роман Юрія Збанацького “Таємниця Со! колиного бору”. Однак уже через рік, коли, пересліду! ваного органами КДБ, Миколу Руденка, за їх же вказівкою виключали зі Спілки письменників, навіть Герой Радянського Союзу став слухняним ґвинтиком у то! дішній репресивній системі. Для доку! ментального підтвердження наводимо частину протоколу засідання правління Київської організації СПУ, при цьому прізвищ письменників, які брали участь в обговоренні не називаємо, а для більш за! цікавлених скажемо, що цей документ зберігається в Центральному державному
Раптова, як блискавка, зупинка серця Віктора Юхимовича приголомшила мене, бо ж нещодавно, 12 листопада, ми з ним провели разом півдня. Я був тоді приємно вражений його оптимістичним настроєм, фізичною бадьорістю, бо подолати дорогу з Тетерева до Кончі!Озерної — непроста справа для 81!літньої людини. Це близько трьох годин подорожування. А Віктор Юхимович був веселим, активним, нетер! пеливо жадібним до розмов про літерату! ру, політику, історію… …Переді мною на столі лежать книги незабутнього Віктора Лупейка — “На кру! тих роздоріжжях”, “Світочі і лжепроро! ки”, “У світі українських інтелектуалів”, “Витязі української духовності”, його листи, статті в газетах “Народна армія”, “Слово Просвіти”, “Нація і держава”… Дивовижна творча продуктивність, га! ряча пристрасть переживань за долю укра! їнської мови, культури і держави, глибо! кий аналітичний аналіз історичних явищ, подій — усе це вражає. Віктор Юхимович вивершив свої твор! чі задуми в цих книгах, по суті, за останнє десятиріччя. І ось останній приїзд Віктора Юхимо! вича до мене додому в п’ятницю 12 листо! пада 2010 року. Як завжди, в капелюсі, бі! ла сорочка, краватка, в руках чорна сумка! портфель, а там… А там книги. Як і раніше, Віктор Юхи! мович привозив книги з власної бібліоте! ки, із бібліотеки передчасно померлого си! на Олександра — формував невеличкий фонд у Відділі рукописів Інституту літера! тури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Цьо! го разу привіз три річники “Шевченко” (№6, 1957 р., №8—9, 1961 р. і №10, 1964 р.), що їх видавала Українська Вільна Академія Наук у Нью!Йорку, книги “Си! мон Петлюра. Державний муж” (Нью! Йорк, 1957 р.), “Симон Петлюра та євреї” Тараса Гунчака, а головне — рукопис нової книжки “Межи тернів письменських”. Са! ме про цей рукопис ми вели не раз по теле! фону мову. Я зголосився написати до нової книги Віктора Юхимовича переднє слово, тому ми продовжили обговорення змісту майбутньої книги, її, так би мовити, “архі! тектуру”, композицію чи що. Я радив дода! ти до двох розділів ще й третій, бо мав під руками надіслані раніше (чи привезені ним особисто — не пам’ятаю) його статті “Ма! зепа і Толстой — обом анафема! До приїзду Патріарха Кіріла в Україну”, “Ізюмські по! боїща. Розповідь про напівзабуті битви”, “Погром за звитягу. Сумна дилогія”, “Под! виг наказного гетьмана”, “Незгасні барви його чарівного слова”, “Будитель Срібної землі”, “Розстріляний за вірність”, “Робо! тяща і невсипуща Пчілка”… Але Віктор Юхимович делікатно пере! конував мене, що в новій книзі тематич! ною домінантою має бути літературознав! ча складова, хоча й погоджувався подума! ти над третім розділом. Я ще раніше пере! читав його, по суті, наукові розвідки про похід князя Ігоря 1185 року, про Пушкін! ську “Полтаву та навколо неї”, ознайо! мився з його цікавими знахідками та спос! тереженнями про життя і творчість Мико! ли Гоголя, про Шевченка і Лермонтова, вчитався у виявлені ним архівні матеріали про останні тижні життя Григорія Косин! ки… У майбутній книзі Віктор Лупейко зобов’язався відтворити спогади про своїх колег і друзів — Петра Жура, Анатолія Погрібного, Володимира П’янова, Василя Юхимовича, про маловідомих поетів!ди! сидентів, засланців, братів Адольфа та Во! лодимира Романенків… Віктор Лупейко був визначним публі! цистом, есеїстом, майстром творення на! рисів!роздумів, надзвичайно відповідаль! ним перед істиною письменником. Тому за кожним його нарисом стоїть тривала науково!дослідна праця, виважування на терезах історичної правди кожного факту, кожної події, про яку письменник згадував і писав, ретельне відшліфовування стилю — він завжди орієнтував своє письмо на читача. Віктор Лупейко в цьому плані — класичний просвітянин, письменник!пуб! ліцист, письменник!популяризатор. І вчи! тель, який усвідомлював свій громадян! ський обов’язок доносити до української людини правду про історію, культуру, літе! ратуру, мову, традиції рідного народу.
…Врешті!решт, Віктор Юхимович по! годився підготувати ще й третій розділ до книги “Межи тернів письменських” і ска! зав: “Не будемо поспішати. Я протягом одного!двох зимових місяців щось ще на! пишу. Маю на думці уважніше пригляну! тись до подій в Україні відразу після по! разки Української Народної Республіки”. Тоді, в п’ятницю, 12 листопада ми з Вік! тором Юхимовичем вийшли на подвір’я, зустріли директора Ботанічного саду імені академіка О. В. Фоміна Василя Капустяна, який разом із літератором Володимиром Гаптарем вирішили трішки окультурити ек! зотичними деревами мою садибу. Хіба я міг тоді бодай на мить уявити, що посаджені Віктором Юхимовичем і мною дві магнолії та два дволопатевих гінкго бу! дуть тепер скорботно нагадувати про цього скромного, навдивовижу інтелігентного витязя українського Відродження кінця XX — початку XXI століття, який так діяльно переживав долю незалежної України. Ще добрих години дві сиділи ми за обіднім столом. Віктор Юхимович навіть посмакував кількома ковточками настоя! ної на зубрівці самогонки, вигнаної на Поділлі років десять тому. Знову ж — роз! мови про політичну ситуацію в Україні, про рукопис нової книжки і знову ж за! прошення відвідати його в Тетереві. Домо! вилися, що цього разу 7 лютого ми від! святкуємо в Тетереві його 82!річчя. Минуло кілька днів і я отримую від Віктора Юхимовича листа. Письменник надрукує 17 листопада на своїй старенькій друкарській машинці одну сторіночку, на якій я прочитаю: “…Зроблю кілька зусиль, щоб “зафактувати” визначені нами для написання два матеріали: про життя і чин Миколи Руденка та есей про українське повстанство 20—30!х років. Останнє я об! рав уже сам. Ми було обмовились про на! рис!роздум “Чи об’єднаються українці?” Але я вже писав!публікував на цю тяжку тему. Краще й оригінальніше все!трохи пороздумувати (хоча ескізами) про пов! стання в Україні відразу після так званої громадянської бійні. Сподіваюсь, що впо! раюсь із цим пластом, хоча б частково проливши світло на все ще мало знану на! ми трагедію”. І на закінчення, як і в кожному із по! передніх листів, вітання від дружини Ніни Порфирівни. Знаю, усвідомлюю, що серце Віктора Юхимовича було трагічно травмоване пе! редчасною смертю Вашого талановитого сина Олександра. Я, пам’ятаю, відвідував Віктора Юхимовича минулого року в лі! карні, перемовився кількома словами з його лікарем. Почув, що серце вже важко долає навантаження, просить тривалих перепочинків і лікувальних “підбадьорю! вань”. Та наш неспокійний, діяльний ко! лега і побратим не міг довго всидіти вдома — поривався то в редакції газет, то в Спіл! ку письменників, то в “Слово Просвіти”, то до педагогічного університету ім. М. Драгоманова, з якого і пішов у вічність його син Олександр. Там і полишила тіло душа Віктора Юхимовича. …Перечитую статті Олександра Вікто! ровича — історика, дослідника життя і творчості видатного українського держав! ного діяча, соціолога, літературознавця, ви! давця Микити Шаповала, які зібрав разом із скорботними словами матері, батька, друзів, колег незабутній Віктор Юхимовичу рукотворну книжку “З Україною в серці”. Печалюся над Вашими, дорога Ніно Пор! фирівно, і Віктора Юхимовича “Словом до рідного сина Олександра” і втішаюся хіба що тим, що чиста і щира душа батька тепер витає десь там, у безмежжі блакитнім, серед тривожних сузір’їв, разом із душею Вашого сина. Там їм, у Царстві небеснім, буде лег! ше переносити розлуку з рідними. Дорога Ніно Порфирівно! Мені гірко на душі, тому боляче писа! ти слова співчуття з приводу відходу за ме! жі земного буття дорогого Віктора Юхи! мовича — слова безпорадні висловити мої сумні переживання. Та ще важче Вам їх читати. Горе Ваше безмежне. Пам’ять про Віктора Юхимовича Лу! пейка завжди буде світлою, а наша скор! бота невтишимою. Вічна пам’ять!
Ваш Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
