Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Постать · “Традиції — це цілюще джерело порозуміння і миру між людьми”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

ІРИНА КАЛИНЕЦЬ ПРО НЕВИПАДКОВУ ВІДСУТНІСТЬ ДОСКОНАЛОСТІ

Слово Просвіти, №50 за 2010 рік

Ірина ШУТКА, м. Львів На дворі холодна мжичка проймає до кісток… — Достоту така ж, як у листо! паді 1971!го, — згадує Ірина Ка! линець. — Вдвійку з В’ячеславом Чорноволом ми йшли скупо ос! вітленою вулицею Зеленою у Львові. В’ячеслав, передчуваючи арешти, давав останні настанови: “по журналу (мається на увазі “Український Вісник” — І. Ш.) я буду йти сам, ніхто нічого не знає, ніхто нічого не говорить…”. Звіс! но, я нічого не знаю, не чула, не бачила (навіть якщо й здогадува! лася, що журнал друкує моя под! руга Людмила, дружина Яросла! ва Дашкевича). Будь!яку записа! ну на папірці інформацію про переслідування, обшуки (а після хрущовської відлиги вони става! ли все частішими) В’ячеслав тут же або переписував своєю ру! кою, або, що частіше, запам’ято! вував. Пам’ять мав феноменаль! ну, а конспіратором був унікаль! ним… “Тобі можуть інкримінува! ти хіба ст. 187, за “Комітет за! хисту Ніни Строкатої” дадуть півтора року…” — міркував він… Зі створення цього Комітету В’ячеслав планував перейти до “Комітету захисту політв’язнів України”; в той час у політтабо! рах найчисленнішими були укра! їнці. Тоді в Москві вже функціо! нував такий загальносоюзний Комітет, очолюваний А. Сахаро! вим, В. Чалідзе і А. Твердохлєбо! вим. Деякі москвичі не схвалю! вали В’ячеславової ідеї відособ! лення, адже “коли в Москві стрижуть нігті, в Україні рубають пальці”. Та Чорновіл був переко! наний, що український Комітет набуде ваги. …Проте вже через півтора місяця нас арештували. Не знайшовши найменшого факту про мою причетність до “Українського Вісника”, мене, а згодом й Ігоря Калинця заареш! тували за ст. 62 КК УРСР “Анти! радянська агітація і пропаганда” — в основу звинувачення було покладено вірші… “…Ірина першорядна поетка. До того ж — блискучий публі! цист. Есеїст. Прозаїк. Педагог. Науковець із цілком свіжим пог! лядом на українську й світову іс! торію. Деколи, може, занадто експресивна, — вона дратує мі! щухів, яким хотілося б звичного загумінку, сонного затишку. Але такою вже вона є — гострою, рі! шучою, безкомпромісною. Інко! ли навіть нагадує троянську про! рочицю Кассандру. Але хто коли в Україні прислуховувався до мудрих застережень?” — так у пе! редмові до книжки “Попід золоті ворота (шість елегій про родину Калинців)” пише Петро Шкра! б’юк про Ірину Калинець, пись! менницю, філолога!славіста, гро! мадську діячку, політв’язня ра! дянських таборів (дев’ять років у неволі — за згаданою вище стат! тею), учасницю руху за націо! нальне й релігійне відродження, депутата Верховної Ради України першого демократичного скли! кання, Героїню світу (США) і ка! валера орденів Княгині Ольги ІІІ (2000) і ІІ ступенів (2005). 70 років — а саме стільки ви! повнилося 6 грудня Ірині Онуф! ріївні — це ціла епоха, яка для молодого покоління є історією. Для покоління Ірини Калинець — це спогади, на які завжди на! кладається тінь смутку: війна, бомбосховища, шепіт дорослих про розстріляних людей, виве! зення до Сибіру, “колективіза! ційне” пограбування селянських родин… У Львові, згадує ювілян! тка, енкаведисти шукали собі гарних помешкань, навіть у ро! бітничих кварталах — наявність таких осель, обов’язково з усіма вигодами (ванна, туалет), була основним мотивом для вивезен! ня або й фізичного знищення ці! лої сім’ї. У двокімнатному по! мешканні батьків Ірини Кали! нець цих вигод не було — це й врятувало сім’ю від вивезення. На відміну від багатьох її одно! класників: майже половина з них у другий клас уже не прийшла… — Біля 87!ї середньої школи у Львові, де я вчилася, була пере! сильна тюрма: на її подвір’ї в хо! лод, під дощем і снігом сиділи сотні людей, чекали етапу (нині там меморіальна таблиця з імена! ми закатованих). А в школі з тен! дітних дитячих шийок грубо зри! вали хрестики, від старшокласни! ків вимагали топтати ікони і бого! хулити… Категорично забороня! лося колядувати, святити Паску, водити гагілки (а вони продовжу! валися і… чисельно маліли на очах, бо на місце дійства тут же прибував “чорний воронок”)… Ірина Онуфріївна згадує факт за фактом, і хоча вони вже не та! ємниця, все ж у розмові набувають особливої гостроти і, зрештою, до! помагають збагнути, чому такою потужною хвилею ринуло україн! ське відродження вкінці 1980!х ро! ків, коли молоде “Товариство Ле! ва”, фактично “діти війни і біль! шовицько!гебістської окупації”, відновили і різдвяні колядки та вертепи, і велич Великодня з пи! санками і гагілками, а потім — за безпосередньої участі Ірини Кали! нець — і свято св. Миколая, яке нині відзначають в усій Україні. — Допоки живі наші віковічні традиції (а вони не переривалися навіть у найлютіші часи) — жива Україна, — каже Ірина Онуфріїв! на. — Традиції — це цілюще дже! рело порозуміння і миру між людьми. У жіночому політично! му таборі в Мордовії у 1970!і ро! ки, крім нас, українок (а це Дарія Гусяк, Марія Пальчак, Оксана Попович, Ірина Сеник, Стефанія Шабатура, Ніна Строката, Надія Світлична) перебували Сільва Залмансон (з Латвії, нині в Ізраї! лі), Нійолє Садунайте (Литва), Галина Силивончик (Білорусь), Наташа Лаврентьєва (Росія, Свердловськ). Вони були нам як посестри. Про кожну можна роз! повідати без кінця. Мабуть!таки, слід написати спогади (якщо на! мовлю до допомоги Стефу Шаба! туру), адже всі ці жінки — непе! ресічні особистості. Згадую також групку право! славних віруючих жінок із Росії. Декотрі з них відбували другий або й третій термін тільки за те, що не визнавали тодішньої ієрар! хії РПЦ — називали її сатанин! Зустріч з Іриною Калинець 25 червня 2010 року сько!гебістською. Для них останнім Патріар! хом РПЦ (і цілком слушно) був закатова! ний більшовиками Патріарх Тихон… Та основне: у задротова! ному колі між усіма нами ніколи не було жодних конфесійних непорозумінь. У пер! ший день посту всі ми взаємно складали пок! лін миру і прощення, а вечорами ці російські жінки, завершивши довгу молитву, охоче слухали мої розповіді про українські тради! ції: святкування Різ! два, Спаса, Зелених свят, Великодня… Якось кажу їм: “Але ж я розповідаю про тра! диції, які сягають дох! ристиянських часів!”. А вони докірливо похитали голо! вами: “Ира, но Бог то всегда был!”. Та чи є ще нині в Росії такі, як ці вірні християнки? Чи хоча б котрась із них визнана там муче! ницею за віру? Вочевидь, старших із них уже давно немає серед жи! вих. А одну з наймолодших — не! забутню Раю Іванову — гебісти свого часу перевели з табору в психіатричну лікарню (поперед! ньо намовивши її родину дати на це дозвіл, мовляв, таким чином її випустять на волю). Ми розуміли, що це обман, хотіли оголосити голодівку протесту — Рая зраділа, але раптом після молитви сказа! ла: “Це випробування. Не голо! дуйте. Хай буде Божа Воля!”. Во! на загинула в тюремній лікарні... — Чи стикалися ви, політв’язні, з побутовцями? — Якщо стикалися, то хіба в карцерах (хоча тримали нас окре! мо), у лікарні, на етапах.. Прига! дую етап у пересильній тюрмі в Харкові: довжелезні колони в’яз! нів, усі у сірих робах, із опущени! ми головами і закладеними назад руками… Я знала, що свого часу через харківську пересилку пе! рейшов і Патріарх Йосип Сліпий, який був і є для нас усіх символом протистояння сатанинській ко! муністичній системі. А нині в Харкові зняли меморіальну дош! ку Йосипу Сліпому… Чи ж це не знак, що система повертається?.. Після Хрущова політичні зо! ни були вже порівняно невели! кими островами на тлі величез! них побутових таборів, якими була обсаджена вся імперія. На пересилках, у карцерах ми бачи! ли як над побутовцями дико зну! щалися наглядачі. Постійно п’яні, вони виладовували свої атавістичні інстинкти на найбез! захисніших: половинили в не! щасних скупі посилки, вислані такими ж нещасними матерями, збували побутовцям самогон, а потім нещадно їх били. Особли! во жорстоко поводилися з жінка! ми, які народжували дитину в ув’язненні (через два тижні не! мовля забирали в тюремний при! тулок, а маму — якщо бунтувала — запроторювали в карцер)… Коли, “озброївшись фактами”, я запротестувала проти такого по! водження, начальник колонії у Барашево (Мордовія) Байков сказав: “Ви їх не бачили зблизь! ка! Це ж справжні злочинці — злодії, бандити, їм не потрібне ваше співчуття, вони вас тут же здадуть”. Без сумніву, у побуто! вих тюрмах були вбивці, грабіж! ники, ґвалтівники, наркомани, та основна маса — дрібні поруш! ники, нещасні, донищувані ду! ховно люди. Я співчувала їм. …З проголошенням незалеж! ності віруючі Української Цер! кви — УГКЦ — заопікувалися малолітніми (фактично дітьми), ув’язненими у т. зв. “закритих ін!

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин