Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Поезію 2010'х років чекають яскраві сполучення культурних панорам, нові означення царин нез’ясовного та експерименти з мовою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

ВОРОЖІННЯ НА ТРИЛИСНИКУ

Слово Просвіти, №50 за 2010 рік

В’ячеслав ЛЕВИЦЬКИЙ ПОЕТИКА ПРИПЛИВУ САВКА Мар’яна. Тінь риби. — Львів: Вид-во Старого Лева, 2010. — 64 с. Мариністика завжди прино" сила в українську літературу щось досі не відоме. Книжка М. Савки — не виняток, починаючи вже з наскрізного символу. За плюско" том плавців і розсуванням зябер авторка не вбачає суцільні міфо" логічні начала, але й не віддає фі" гури підводних мешканців на від" куп описовості. Риба в цих віршах провіщає кількарівневу вразливу та невловну світобудову. Бо, влас" не, на саму таку світобудову ски" дається “тінь риби”. Хоч як парадоксально зву" чить, утім ліричний суб’єкт Сав" ки не занадто скутий людською натурою. “Зроби наяду схожою на мене, — просить героїня од" ного з творів, осікаючись: — …Але чи хто наяду запитав, // ко" го вона лишила поміж трав… // і що вона таке чи хто вона? // Со" лодкий хміль. Озерна таїна…”. В інших віршах “я”"поет зачинає перлину (“Втрата мови”), а зго" дом опиняється біля патолого" анатома. Причому з"під леза “ви" порскує чорна перлина” (“Сон осінньої ночі”). Також належність людини до видів норовливої риби зрозуміла з хрестоматійного посилання: “Що Тобі, Господи, треба? Ти ж маєш усе… // І тримаєш… цей світ, як старий Гемінгвея…”. Нурт водних припливів та роздуми про свободу вже майже приречені на ототож" нення, особливо після “Ефіопії” С. Жадана. Проте в аналізованій книжці таке зіставлення сповню" ється передчуттям драматизму. Ав" торка невимушено легко й пестли" во переплітає екзотичні краєвиди з натяками на близьку загрозу. Хоч і йдеться про те, що “понад морем туман, ніби збиті вершки”, анту" раж не стає вповні милостивим. Вільність оцінюється тут через “відчуття, коли ти на гаку”, яке “додає нам ваги, бо якщо хтось на тебе полює, // Отже, ти ще жи" веш”. Змальовані курортні базари забивають дух не розпродажами з печери Алладіна чи багдадськими злодіями, а тим, що “цікаві очі” “висновують сіті // для тих хто невпійманий”. Духовна самоствердженість, напіврозгадана й часто затемнена для сторонніх, і є “тінню риби”. Дивний зоровий ефект — при" марне ковзання течіями — це символ невловної мови. У розіг" раному “курортному романі”, що так личить пейзажам, ліричний суб’єкт стає Мефістофелем, “дар" ма… жодного Фауста // якого б могла приручити // або ж навчити твоєї // до біса красивої мови”. За любові неінсценізованої герої оніміли, коли “цілувались уран" ці // ротами солоної тиші… — // доказу близькості моря”. Як стане відомо, без серенад узагалі “по" шерхне мова”. Зате розпливчата пляма під хвилями поглинає світло. Цьому невидимий світ звитяг і сподівань завдячує своєю привабливістю. З облямівки ефемерної тіні острови поетеси проростають, ніби кри" хітна Країна Чудес. Там видно “обрій, // Куди заховано… рай” і куди падають “сизі дні, // Як афе" ни з тендітних стебел”. Чудер" нацькі ландшафти уособлюють мірило для правдивого впізнаван" ня всіх адресатів присвят. Не опа" нувавши моторику з заклеюван" ням “неба усередину конверта”, либонь, не збагнеш, що В. Гера" сим’юк ховає “за пазуху міста… мокрі Карпати”. Назагал море — це вправно дібрана метафора чутливості. У нарощуванні відповідної гостроти М. Савці майже немає рівних. По" дібно до А. Ахматової, письменни" ця розвиває свою “поетику речі”. Завдяки опредмеченості складна тема утриманого душевного тепла не скочується до трюїзмів. Усе, чим лірична героїня “напивається досита”, вона носить, “мов кни" гу”. Через таке ж балансування між задумом та розкриттям ідеї по" етка сміливо експериментує зі строфами, мелодикою та риму" ванням. Трепетний голос у меди" тації, наприклад, може збитися на говірний вірш. Але після цього чи" тач звикає не довіряти неточним співзвуччям. Те, що в рясно цито" ваній “Втраті мови”, римуються слова “мова” та “моря”, “світ” і “вітер”, “встигла” — “перлину”, хочеться доводити, наче теорему… … Зрештою, хіба не сама ав" торка натякала: якщо мова шер" хне, її освіжать припливи?.. КНИГА П’ЯТДЕСЯТИ ПЕРЕХРЕСТЬ ВОЛЬВАЧ Павло. Вірші на розі. — К.: Ярославів Вал, 2010. — 64 с. Як і М. Савка, П. Вольвач у новій збірці експериментує з па" лімпсестами просторів та героїв. П’ять десятків уміщених віршів стають п’ятдесятьма мальовничи" ми перехрестями. Причому тепер поет, схоже, підкресленіше, ніж раніше, прописує “звукову ма" пу”, не відкидаючи слова, “так по"розбійницьки узброєні”. Попередня книга письменни" ка “Триб” значною мірою вибудо" вувала вертикаль, якою пересу" вався ліричний суб’єкт. Тепер мо" виться про дедалі сміливіше роз" сування меж. За іронічною фра" зою літератора, “я і той що в по" вітрі // Й той що в дзеркалі хтось”. Вияскравленим виявляється чіт" кий поземний рух. У творах на зміну історичним ремінісценціям виникають по"атласному зриміші батальні образи (“… Підходжу до Києва // Із Тютюнником // Ю”; “… Таке готується жевріть // — Та" ке живе — немов Зимового // По" ходу люди неживі”). Спокуса “не" бом іти” зостається насамперед щодо заповітного Південного Сходу. Річ не в особливій геомет" рії, а радше в лицарському боргу: “… Тут — півночі й Стамбул, // Всотали пам’ять хмарки”. Імовірно, поезія Вольвача" урбаніста на тлі всіх авторів, про яких ідеться, найближча до ат" мосфери столітньої давнини з прикметної причини. Київ, про" никливо обжитий його ліричним героєм, змальовується буквально в дусі виступів М. Бойчука, В. Петрова та ін. Це місто роз" кривається в ореолі химерної гі" перкультури, сповнюючись яки" мись іще візантійськими відлун" нями. Столиця в жовтні — то “немов // зранку килим хтось перський повісив”. Тутешні па" норами не надаються розгадці, як “тінь риби” у М. Савки: “Мо" же не горби, може піраміди // Розібрати важко. Ти" ша. Узвіз”. Не дивно, що лейтмотивною городянкою серед та" ких пірамід стає “донька фараонова”, з якою читач зустрі" чається в кількох “віршах на розі”. (Між іншим, через оригінальну багато" значність згаданого символу в ньому про" читується навіть пам’ятник Батьків" щині"Матері). Гра з розмикан" ням сенсів досягаєть" ся ліриком і у звуко" вій сфері. Так, тери" торією, що нерідко “переселяється” пое" тами в царину аліте" рацій, є Буковина. Пам’ятним у цьому плані, безперечно, лишається рядок М. Вінграновського “Над Чернівцями вороняччя…”. За припущенням же П. Вольвача, “в чернівцях десь насиплять чер" вінців”. Зовні проста лінгвістична перестановка вподіб" нила місто з певним манливим скарбом. Хоча в цілому така захопленість батьків" щиною Пауля Цела" на та романтичного Hotel Bristol, де “із порцелян // Небо й земля”, типова для поета. Автор не відхо" дить від геометризо" ваності, неприхова" ності швів, не повніс" тю стертих ліній в художньому укладі. У віршах “миготить народець м’ясного крою”, а “на взуття нова сезонна скид" ка… // Дрібна, нена" че цяточка баржі”. Проте вже в остан" ньому з наведених образів простежуєть" ся відчутний ухил до кінематографічності. Ліричний суб’єкт, узагалі схиль" ний до говірної пластики, мимо" хідь прохоплюється: “Горбаті ріки вгору"вниз // Течуть. Стоп"кадр для порядку: // Булижник. Жовте листя. Зблиск // Старої, при бор" дюрі, ґратки”. Здається, все це вловлюється невимушено, наче на камеру, вмонтовану в телефон. Справді, дівчинка на тлі чорного асфальту “підсвічена сяйвом мо" більника // голубіє ликом немов мадонна”. З режисерськими прийомами варто порівняти й афористику П. Вольвача. Попри метафорич" ність, насиченість натяками він уміє добирати “свіжі кадри”. “…Немає Холодного. // Вогне" пального — теж”, — кидає лірич" ний герой за кілька віршових під" воріть після присвяти Миколі Хо" лодному і зникає за рогом. ПОЛІТ НА “МІДНОМУ ДИРИЖАБЛІ” МІДЯНКА Петро. Луйтра в небо. — К.: Темпора, 2010. — 392 с. Як зауважує в анотації автор оформлення Ю. Кох, П. Мідянка “у паралельному вимірі є… рок" барабанщиком угорського гурту “Lokomotiv GT”. Можливо, ху" дожник правий, але всіх музич" них асоціацій не вичерпує. Назва книги закарпатського поета літе" ратурною мовою — “Східці в не" бо” — не може не нагадати про гіт “Led Zeppelin” із аналогічним за" головком. З урахуванням того, що письменник “Свинцевий Дири" жабль” переобладнав би в “мід" ний”. Подібно до того, як багато читачів “Срібну землю” завдяки віршам П. Мідянки сприймають саме як “мідну”. Про “міт Мідян" ки — у літі, у міді” пише й П. Вольвач. Треба визнати: міфів в інтерпретації лірики закарпатця накопичилося немало. Низка критиків зосереджується на екзо" тичності, настояної на експресії діалектизмів у його творах. Нове видання, підготоване в бібліотеці сайту “ЛітАкцент”, ок" реслює широкий зріз доробку лі" тератора. Тож і динамічний ху" дожній світ відкривається в су" купності джерел. Очевидно, не" змінний “я”"поет П. Мідянки — це Данте, чий поводир — не Вер" гілій, а Сивілла, героїня іншого міфу. Часом вона прохоплюється в бурлескних роздумах і бурлес" Здається, літературний 2010-й, що добігає кінця, напрочуд важливий однією історичною паралеллю. Рівно за сто років до нього наставало десятиліття, вирішальне для численних художніх шукань. Саме в 1910-х античного Музагета рішуче проголосили проводирем вітчизняні символісти. Тоді ж окреслилося коло київських “неокласиків”. А зблизька долинав шелест конфеті з перших запальних реплік авангардистів… Чи змінилась атмосфера за суттєвий проміжок часу? Варто простежити це на прикладі кількох найновіших ліричних збірок. Адже, як відомо, поезія — не лише втілення всезагальної чутливості. Її внутрішній вибагливий метроном нерідко задає ритм майбутнього. У запропонованій версії такий ритм розпадається на три такти — доробки трьох знаних імен. Тонкі видання П. Вольвача й М. Савки схожі на “плани-проспекти” творчих шляхів, що могли б сміливо, хоч і бережливо освоюватися надалі. Вибране П. Мідянки відтіняється досі не друкованими текстами, змушуючи поглянути на автора без кліше. У результаті не хочеться, щоб із трьох досить прикметних збірок 2010 р. вигалужувалося, як завжди, троїсте розпуття для 2010-х років. Якщо є шанс бодай на якнайдрібнішу спадкоємність, хай виокремлені томики виявляться таємничим трилисником для лірики з початку десятиліття. За свідченнями ботаніків, листя слід зривати навесні. Тож доведеться змиритися: час критичних прогнозів невипадково збігається з порою ворожінь, у т. ч. на рослинах.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин