Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Запам’ятайте це ім’я! · “У суспільстві кольорових візій Загубилась рідна моя вись”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

ЯКЩО ОКСАНА ПУХОНСЬКА БУДЕ РОСТИ...

Слово Просвіти, №50 за 2010 рік

Петро СОРОКА, м. Тернопіль Пухонська Оксана. Вогонь. — Т.: Терно-граф, 2009, — 96 с. Поезія Оксани Пухонської справжня і стихійна. А ще — красива. Як і сама авторка. За та" ких поетів завжди трішки страш" но. І тому, що поезія сама по со" бі річ небезпечна, бо не відаєш, чи обніме, чи задушить (за Ма" лишком), і тому, що талант, пом" ножений на красу, це вже більше ніж вогонь — це вибух, бо поєд" нує у собі полум’я і порох. Це тільки здається, що та" лант — це благо, а насправді важкий і часто непосильний тя" гар. Крила і власяниця одночас" но. За все у цьому світі треба платити, за талант — особливо. Чим платить Оксана за свій пое" тичний дар, я достеменно не знаю (та й ніхто, крім неї, знати не може), але здогадуюся, що плата ця важка і гірка. Бачу це хоча б по тому, як вона нарікає на долю і світ. Так стало багато світу, Аж хочеться вовком вити… * * * Колись навчуся бути не собою, Щоб світ цей обманути і піти На берег тиші… Чи у відсвіт бою, Аби побути з вічністю на Ти. * * * Кров моя праслов’янська по венах, як по струнах Виливається болем… І світ навкруги мов біситься… * * * І тільки світ цей тиняється поміж людьми калікою, Ніби невиліковно на душу перехворів… * * * “Доля, курва ця клята, продалась давно сповна…” Подібні приклади можна множити ще довго, але зрозумі" ти, чому ця красива і обдарована дівчина не любить Божого світу і ремствує на долю, годі. Про це можна тільки здогадуватися. І жаско, і манливо"солодко зазир" нути в безмір її душі, виповідже" ної у слові: Мені небом лягла на душу До нудоти весняна синь… І самотність сумну зворушила, Як і ти, не моя Волинь. Нетутешньо болить у грудях Ні не серце, а лиш бузок, Що під хатою на відлюдді Ще торішнім дощем намок… Відчуваєте, звідки ці мотиви, ця інтонація, цей трем? Цей го" лос упізнається з кількох нот. Тут повно Єсеніна та Ігоря Павлюка. Як, власне, у багатьох інших вір" шах поетеси. Ні, не збираюся її гудити за це. Навіть генії стають на чиїсь плечі, коли входять у ве" лику літературу, стають, щоб не зависнути у порожнечі. Хіба Лермонтов не виріс із Байрона, а Стус із Свідзинського? Але в достатньо зрілої (не по літах) Оксани Пухонської нині одна проблема — вирватися із сило" вого поля Ігоря Павлюка. І я пе" вен, що вона вирветься, можли" во, уже вирвалася, бо збірка “Во" гонь” вийшла ще наприкінці минулого року, а становлення юної поетеси відбувається не по днях, а по годинах. Те, що вона зустріла на сво" єму шляху такого справжнього поета як Ігор Павлюк, переду" сім благо. Але благо може обер" нутися катастрофою, якщо не вивільнити власний голос. Сильний учитель може підвес" ти до трампліна, а може до бе" зодні. І. Павлюк, безперечно, зацікавлений, щоб його оточу" вала армія епігонів, і чим обда" рованіший і яскравіший наслі" дувач, тим більше це лестить йому, але ходити в епігонах та" кому самородку як Оксана — гріх. Це можна сказати і про Юхима Дишканта — не менше диво тернопільського феноме" на ХХІ ст. Ігор Павлюк залиша" ється у ХХ ст., за Пухонською і Дишкантом — ХХІ ст. Автор “Стихії” і сам це розуміє, бо пише: “Поет Оксана Пухон" ська — готовий образ дзвінкої сучасності, яка приречена бути нашим медіумом у ХХІ ст. по" між космосом і косами, між предками й нащадками, коре" нем і крилами…”. Я певен, ко" лись писатимуть цікаві наукові дослідження і дисертації про стосунки і взаємовпливи Пав" люка і Пухонської, а може, й романи, як оце у В. Петрова про Куліша, оскільки і Павлюк, і Пухонська уже прописані в іс" торії літератури. Прописані міцно, надійно, надовго. Треба тільки, щоб відкотилася піна і встоявся намул нашого хаосно" го часу. Однак конкретніше про ре" цензовану збірку. Вогню в ній справді немало, але він не палах" котить, як домна, він латентний, як у застиглому вулкані, нато" мість домінує біль, що має за" свідчити — вулкан росте і має вибухнути. Серцевина мого болю Розростається до безмежжя… * * * Бракує слів, Щоб виказати душу… Тебе бракує, Щоб відчути біль. * * * Ти прощаєш за все, Вчиш любити глибокий біль… Нанизую ті строфи, де біль по"лобовому називається болем, але ним, як невидимим струмом, пронизане майже все, що народ" жується під пером цієї сильної дівчини, яка пише так само зух" вало"сильно і відчайдушно"смі" ливо. Чого варті хоча б її еротич" ні мотиви: Ніжність, гостра, як бритва, Душу мені поріже. Віршами сльози витру… Пісня, як вечір, свіжа Так еротично плаче На берегах Дніпрових… Ти мені все пробачив, Я тобі — теж готова. Зір павутинні вени Струнами стануть ночі… Знаєш, а не даремно Ти мене хочеш… А як багато тут ось таких озонно"свіжих зблисків"метафорі незабутніх образів: “Вітер осені вміє любити душу…”, “Полама" ний слізьми вітер, Душа на тіла розбита”, “Заговорена кров не" бес”, “Нам би ще якось навчити" ся вміти, вміти так не думати про смерть…”, “Наша спільна душа, мабуть, спільного тіла хоче”… Це лірика, яку хочеться чита" ти, яку варто досліджувати. І як" би у нас справді існувала висока культура і градація художніх цін" ностей, так воно було б. “Во" гонь” розходився б багатотисяч" ними накладами, а молода ав" торка змогла б долучити до та" ланту і вроди ще славу і гроші. На жаль, сьогодні час не Пухон" ської, а Карпи. І це треба пере" жити. Я постійно ловлю себе на думці, що про кожен із прочита" них віршів Оксани спроможний написати велике дослідження, наскільки вони місткі і незгли" бимі. А це вже ознака справ" жньої, із геніальними знахідка" ми"зблисками поезії. І якби мені було двадцять, я ось такі вірші завчав би напам’ять і носився зними, як із молитвою: Кіт сумний, старенький телевізор, Дві ікони — все як і колись. У суспільстві кольорових візій Загубилась рідна моя вись. Йде сусід до лісу за дровами, Хтось в печі пече пузатий хліб. Тісно в цьому світі, трохи тісно… Й ті світи… які вони? Сумні? Єдине, що мене трішки на" сторожує — такі нежіночі архе" типи цієї збірки, як"от шаблі, списи, корчми і вино"пиво, або й цілі рядки: “Дай"но шаблю мені і спис”, “шаліють ночі”, “любити … ножово”, “тільки хочеться вкрити терпким благо" родним матом”, “сигарета і чай зі снігом”, “корчма матюками стогне”… Але ми вже знаємо звідки це, од якого “козацького Бута”. Та будемо сподіватися, що все"таки це вже велике прощання. Бо Ок" сана Пухонська, незважаючи на свою стихійність, не амазонка і не “єдиний мужчина”, вона над" то сильна, щоб приховувати жі" ночі слабинки і притлумлювати своє майбутнє материнство, ні" би його бути не може. Звісно, будь"яке пророцтво в долі поета небезпечне. Але я зважуюся на це і скажу ще ясні" ше: якщо Оксана Пухонська бу" де рости від збірки до збірки так, як вона виросла від часу своїх перших публікацій і де" бютної книжечки “Крізь вени Всесвіту” до “Вогню”, то укра" їнська література отримає пер" шокласного поета у своєму кла" сично"хрестоматійному варіан" ті, з усіма регаліями"титулами і нагородами. Безперечно, багато тут залежить від самої поетеси, якій варто було б не ремстувати на долю, а віддатися на її волю, примножуючи отримані від Господа таланти, бо сказано, кому дано, то дасться ще біль" ше, а в кого віднято, то відні" меться до решти. Еккерман розповідає як од" ного разу попросив великого Ґете заопікуватися долею ви" нятково обдарованого юнака, але той відмахнувся: “Ні"ні, звільніть мене від цього. Скільки їх приводили до мене — обдарованих і перспектив" них, — але жоден із них не виправдав надій”. Така небез" пека, зрозуміло, тяжіє і над Оксаною Пухонською. Але хо" четься вірити, що їй вистачить мужності й мудрості гармоній" но поєднати Космач і космос, Сковороду і сковорідку, шарм і шрами…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин