Очевидець і літописець · “Щоденник — це дзеркало, у яке, якщо хочеш бути гарною, зазирай частіше, вдивляйся в себе — нинішню, вчорашню, роби себе кращою”. · с. 8сторінка оригіналу ↗
ККООЛЛЕЕККТТИИВВННИИЙЙ ППООРРТТРРЕЕТТ
Слово Просвіти, №50 за 2011 рік
Вітчизняна мемуаристика поповнилася ще однією талановитою й оригінальною книжкою Ірини ЖИЛЕНКО — “Homo feriens” (“Людина святкуюча”) з передмовою М. Коцюбинської. Що це не авторське перебільшення, засвідчив вечір-презентація нового видання, на який до Будинку вчителя зібралася поріділа, на жаль, когорта друзів-шістдесятників. А ще — науковці, викладачі, колеги по перу, митці, журналісти і просто шанувальники творчості знаної поетеси. Останнім часом мало не щороку в українській літературі з’являються твори цього рідкісного жанру. Пишуть (або за них пишуть) політичні діячі й господарники, дипломати й митці, рідше (самі) газетярі й письменники. Одні пишуть, щоб виправдати, прикрасити, підсолодити пам’ять про себе перед нащадками, інші — щоб поквитатися з минулим і суперниками-демократами (такий висновок можна було зробити з виступу кількарічної давності з парламентської трибуни одного з нині діючих чиновників кучмівського гнізда). Осібно стоять спогади людей, у яких “нема зерна неправди за собою” — шістдесятників. Читачі вже мали змогу ознайомитися зі сповідальним жанром Євгена Сверстюка, Михайлини Коцюбинської, Миколи Руденка, Богдана Гориня, Леся Танюка, Миколи Горбаля та інших. І ось тепер — Ірини Жиленко.
Ірина Жиленко
Микола ЦИМБАЛЮК Фото Олеся ДМИТРЕНКА
Ірина Жиленко, письменниця: — Не знаю, чи Господь Бог народжує людей і одразу відважує їм якісь професії, але знаю одне: в моїй сім’ї майже ніхто не цікавився літературою (бо й книжок не було). Та скільки себе пам’ятаю, усе життя
Олександр Пономарів
Сергій Білокінь, Андрій Топачевський страждала, сміялась, думала, і все — через перо. Інакше просто неможливо було. Дуже шкодую, що не залишився щоденник зі шкільних років, бо моя мама була серйозна дама і ретельно відшукувала мої щоденники, а потім такі виховні моменти влаштовувала, що я покинула це заняття і повернулася до нього лише в десятому класі. Відтоді я ретельно, наскільки це було можливо, вела щоденник. Спершу підсміювались і друзі, й чоловік мій (Володимир Дрозд — Авт.), мовляв, це дамське заняття писати щоденник. Потім почали ставитися серйозніше. Часто хто-небудь телефонує й запитує: “Ірино, а ти не пам’ятаєш, коли був той чи той вечір у майстерні художника?” Я не все пам’ятала, але завжди відповідала, звертаючись до власних записів. І Володя часто послуговувався моїми щоденниками. Скажу кілька слів про щоденник взагалі. Щоденники не так-то часто й ведуть люди. Бо він — дзеркало душі людської. Як сказав покійний Ролан Биков водному інтерв’ю: “Можеш бути дуже вагомою, багатою людиною. Але життя — одна мить: встав, ліг, “З Новим роком!”. Учора — 50, сьогодні — 60, аж поки не загримиш у яму”. Мої щоденники, 46 грубезних блокнотів (це на той час було, коли я писала) а зараз їх уже 59! Стільки в тих стільниках пам’яті золотих краплин меду. Звісно, не без краплин дьогтю, з яким золото стільників у мене не змішується, існує автономно. Замолоду я приховувала від усіх, що веду записи, комплексувала, бо “міщанське, дамське заняття”. Але минали роки і люди пошанували мене за терплячість, з якою я фіксувала події, почування. Писати щоденник для мене — насолода. Своєрідна психотерапія. Це дзеркало, у яке, якщо хочеш бути гарною, зазирай частіше, вдивляйся в себе — нинішню, вчорашню, роби себе кращою.
Євген Сверстюк, філософ, письменник: — Ірина Жиленко на святі життя. У цьому образі — букет емоцій. Домінує серед них світла, широка, щедра любов; любов до життя і до людей. Образ шістдесятників нині не дуже сяє. Від частого вжитку він збаналізувався, до того ж він засиджений мухами, які кажуть, що завжди тут сиділи, ще з 60-х років. А от розкриєте “Гомо ферієнс” і побачите, хто є хто. Книга дуже талановита. А що таке талант? Це любов, правдивість і щирість. Це хист живописати. А ще — хоробрість. Уже написано сотні книг, де є перелік імен шістдесятників — і мертвих, і живих. А в Ірини Жиленко той перелік створений як букет, що викликає радість і подив. І ви відчуваєте, як кожне ім’я світиться особливим світлом. Уміння радіти життю — особливий дар. Життя 60-х років було пригнічене, багато хто перечікував сльоту, одні спивалися, другі ховалися в хату скраю, треті скаржилися й чаділи. А Ірина Жиленко сміялася срібним дзвіночком і встигала всіх провідати, і посумувати, і поспівати, і нагадати, що ми на святі життя й молодості. А головне — встигала побігти додому й записати свіжі враження в щоденник. Ось і маємо головну книгу свідчень про людей і час — незвичайний час — у похмурому ХХ столітті.
Вечір веде Євген Сверстюк
На мою думку, поряд із книгою Ірини Жиленко можна поставити спогади Миколи Руденка “Велике диво — життя”. Але хто знає ці спогади? Я більше двох років намагаюся знайти видавця, щоб їх перевидати. Нікому! Але попри все радіймо, що ми отримали “Гомо ферієнс” і “Велике диво — життя”. Бо це надзвичайні книги…
Микола Жулинський
Микола Жулинський, академік, дирек/ тор Інституту літератури НАН України: — “Я не людина, я вікно в сад”, — так сказала колись Ірина Жиленко. Своєю творчістю, своїм життям вона справді дивовижне вікно в сад, де розкошує природа, де буяє життя і де вона щаслива, бо святкує. То великий дар, велика таємниця пізнати, як у важких умовах могла ця жінка
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
