Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Очевидець і літописець · “Одеса в справі українізації аж ніяк не пасла задніх”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Закінчення статті «ПРО МОВУ ОДЕСИТІВ І НЕ ТІЛЬКИ», с. 1

ПРО МОВУ ОДЕСИТІВ І НЕ ТІЛЬКИ

Слово Просвіти, №50 за 2011 рік

Галина ОСТРОВСЬКА, член НСЖУ, м. Одеса Закінчення. Початок у ч.48, 49 за 2011 р. Відмінність і висунула на кін культурного життя міста потребу в російсько-українських словниках. Першим відгукнувся на неї Ф. Піскунов, видавши 1873 року “Словницю української (або Югової-Руської) мови”. Вдалим цей посібник назвати важко. Б. Грінченко, укладаючи “Словарь української мови”, визнав за краще твором Ф. Піскунова не користуватися. Зате високо оцінив Російськоукраїнський словник Уманця і А. Спілки, що виходив із 1893-го до 1898 року у Львові, складався з чотирьох томів. Перевидавався 1923 року в Берліні та 1925-го в Харкові (ДВУ). Ліг в основу Російськоукраїнського словника (укладачі С. Іваницький і Ф. Шумлянський), що вийшов 1918 року “в час боротьби за Українську державу, в якій, згідно з європейською традицією державотворення, мова титульної нації мала стати головним чинником національної консолідації”1. Уманець — псевдонім М. Ф. Комарова, який 1907 року був головою “Просвіти” в Одесі й підготував до одного з її історичних засідань реферат “Козацтво перед Хмельниччиною”, що набув особливого розголосу в місті; він — упорядник Збірки малоруських приказок, прислів’їв, примовок, загадок і замовлянь (1890 р.), нарешті, М. Ф. Комаров — добрий приятель родини Косачів, у якого гостювала Леся Українка, коли приїздила в Одесу на лікування. Спілка — гуртовий псевдонім кількох одеських і неодеських співавторів М. Ф. Комарова (до цього гурту належали Є. Чикаленко, Олена Пчілка та інші). А що таке А? Це — псевдонім самої Одеси (“Адес” — так називали наше місто чумаки. Або навіть “Гадес”, якщо вони були родом із Південного Поділля, де до початкових голосних часто додається “г”: Гумань (Умань), гочі (очі), баба Гадка [від Ада]). Одеса такої вимови, на відміну від описаного вище а замість я після р, не засвоїла. Ще кілька слів про періодику в Одесі. Літопис її — вже української, регулярної — починається, по суті, аж після повалення самодержавства з тижневика “Українське слово”, що його заснував Іван Липа в березні 1917 р. Дванадцять випусків (останній вийшов у жовтні) на 16-ти сторінках фіксували потяг трудящих до кардинального оновлення політичного, економічного, культурного життя, знайомили читачів із нарисами Юрія Липи, публіцистикою С. П. Шелухіна і М. Є. Слабченка, з культурологічними оглядами В. С. Василька, який згодом став режисером театру, що сьогодні носить його ім’я. Наступного, 1918 року, почала виходити щоденна українська газета “Вільне життя”. Провадив її, обстоюючи ідею непідлеглості української держави, відомий просвітянин М. Є. Слабченко (31.III—10.ІХ 1918 р. 128 чисел). Такого напрямку дотримувалися й “Нові шляхи” (24.III—23.IV 1919 р. 23 числа). Обидві за радянських часів потрапили до найглухіших закамарків “спецхрану”, як і “Боротьба” — орган губкому Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів), що виходила з 1.V до 16.VIII 1919 р. (89 чисел) і друкувала вірші раннього П. Тичини, твори В. Чумака, Г. Косинки, Д. Загула, В. Кобилянського, М. Жука. Підсумовуючи сказане, без перебільшення можна твердити, що в період національного відродження, який настав після громадянської війни (його називали українізацією), Одеса ввійшла у всеозброєнні й спокійно. У всеозброєнні, бо мала кілька солідних словників, за допомогою яких могла подолати наслідки шкільної освіти (яка була тільки російською), та спиралася на масив української літературної класики, кращі зразки якої сягали вершин світового письменства; спокійно, бо те, що найдужче ненавиділо все українське в Одесі та всіляко нищило його, втекло з неї разом з іншими уламками імперії, а те, що залишалося, — принишкло і подекуди навіть почало перефарбовуватися. Тому потомки перших будівників і трударів нашого міста, діставши змогу повернутися, сказати б, до самих себе, заходилися передусім “приладнувати” свою мову, якої тепер уже ніхто не забороняв, до вимог часу і прогресу. Першим об’єктом такого “приладнування” став одеський трамвай. Цей вид міського транспорту свого часу використовували не лише для перевезення пасажирів. Чимало бігало по рейках і спеціальних платформ, що доправляли вантажі в різні кінці міста. Наприклад, ящики з вином від заводів на Пролетарському (тепер Французькому) бульварі до станції Одеса-Товарна; зерно від хлібних гамазеїв до порту. Сьогодні такі платформи дуже рідко, та все ж іноді вигулькують на трамвайних коліях. Одесити — давні, корінні, хоч тепер уже й “русскоязычные”, називають їх вантажними. І це відрізняє їх від одеситів некорінних. А коли без жартів, то Одеса в справі українізації аж ніяк не пасла задніх. Саме тут у цю пору побачила світ низка термінологічних словників, яких потребували економіка, культура, наука, шкільництво, — зрештою, все, що вижило в добу воєнного комунізму і тепер працювало, вчилось і прагнуло рости і розвиватися. Понадто, Ленін пообіцяв, що в Країні Рад “Не буде жодного привілею ні для одної нації, ні для однієї мови”2. Які саме термінологічні словники створено в Одесі? Російсько-український словник з додатками канцелярського словника; Короткий російсько-український словник. Фізика; Російсько-український словничок математичної термінології та фразеології. Алгебра; Українська мова в бухгалтерії та статистиці; Українсько-російський словник газетної мови; Словник бібліотечної термінології… Докладніше про ці видання розповість книжка Віктора Кубайчука “Хронологія мовних подій в Україні: Зовнішня історія української мови” — К.: “К.У.С.” 2004. А тут — кілька слів про Медичний російсько-український словник, що вийшов 1928 року (автор — доктор В. Ф. Кисельов) і не втратив актуальності досі. Тому й потрапив до серії фототипічних перевидань, які започаткував Інститут енциклопедичних досліджень НАН України. Перевидання це вийшло друком у Києві 2008 року. Може стати в пригоді багатьом, хто дбає про “становлення термінологічної системи української мови, її очищення від русизмів, штампів, нехарактерних для її природи форм та зворотів”3. Піку своєї популярності в Одесі досягла в добу українізації Держдрама — музично-драматичний український театр. Маємо цікаве свідчення цього. На одному з “найбагатолюдніших” підприємств Одеси — джутовій фабриці виникло змагання, призом у якому були квитки до українського театру. “Здав зміну з найвищим виробітком — можеш придбати два квитки”. (Адміністрація фабрики одержувала їх за шефськими зв’язками безпосередньо з каси театру; попит на них у місті набагато перевищував пропозицію). На 1925 рік театр уже сформував стабільну трупу, яка вписала немало яскравих сторінок в історію українського мистецтва. Це — Г. Юра, Н. Ужвій, П. Нятко, Ю. Шумський і улюблениця одеситів Лідія Мацієвська, яка, на відміну од багатьох своїх одноплемінців-євреїв, працювала таки на культуру того народу, серед якого зросла. У своєму репертуарі театр мав не тільки твори класиків, а й сучасних авторів, зокрема Івана Микитенка й Миколи Куліша. Саме з п’єси Куліша пішла гуляти містом фраза, що висміювала “єдинонеділимців”, — “приличнее быть изнасилованной, чем украинизированной!” Живе вона й досі, тільки сміху в ній поменшало — вчувається ніби мрія одеських “русскоязычных” (“русько-язикатих”, каже Ліна Костенко) дам. Славився театр своїми голосами. На його “Запорожця за Дунаєм” ішли охочіше, ніж до оперного, бо тут до голосів додавалася ще й висока акторська майстерність. Між рядками. Чи не після одвідин Одеси В. Маяковський написав про Україну: ее мова величава и проста, “Чуєш, сурми заграли, час розплати настав…”? Оця величавість і простота проти штучності й незрозумілості церковнослов’янщини, либонь, і спонукали багатьох православних одеситів вимагати, щоб і з церковних амвонів лунало слово українське. Бо ж, казали, на те і сповнилися апостоли “Духом святим і почали говорити іншими мовами”4, щоб донести Слово Боже до всіх народів Землі і щоб кожен народ міг звертатися до Бога своєю мовою. У руслі руху за автокефалію, що розпочався в Україні після повалення самодержавства, вже на кінець 1920 року кілька церковних громад Одеси заявили про бажання правити Службу Божу рідною українською мовою, їм передали кілька храмів. Найзначнішим із них був Покровський собор, що став кафедрою єпископа Одеського УАПЦ Юрія Жевченка (тепер на тому місці школа №119). Та недовгий вік судився автокефальній церкві в Одесі — лиш до середини 20-х років, коли антирелігійна боротьба в СРСР сягнула апогею, і тисячі Домів Божих полягли руїнами. Проте найлютіших репресій зазнала УАПЦ. 1930 року її храми порозбивали на друзки по всій республіці, а єпископів, священиків і парафіян винищили фізично. Просити в Бога милості для України не стало кому… Між рядками. Болгарія була під чужою владою не 350 років, як Україна, а цілих 500, але зберегла свою мову і (головне!) релігію, тож тепер ніхто не поривається будувати на її теренах не її світ… Процес українізації тим часом тривав, зокрема, в галузі освіти. Але почався він, можна сказати, не за радянської влади. Ще за часів гетьмана Скоропадського (1918 р.), коли щойно створену Академію наук України очолив науковець зі світовим ім’ям В. В. Вернадський, уряд зрозумів: Одеса — головний порт держави, значний промисловий і сільськогосподарський центр. Їй не можна без національних кадрів! Тож і виникли інститути політехнічний, сільськогосподарський, борошномельний (тепер Академія харчових технологій). А першим кроком більшовиків, коли вони прийшли до влади, стала ліквідація університету в Одесі (Ленін не любив навчальних закладів такого типу, вважав їх буржуазними). Протягом 1921—1922 рр. на базі його факультетів постали ІНО (інститут народної освіти), інститути медичний і народного господарства. Не менш рішуче (і це робить їм честь) більшовики перевели всі сільські школи на навчання українською мовою, готуючись 1925 року зробити початкову освіту обов’язковою. Для дорослих працювали сотні гуртків лікнепу (ліквідації неписьменності) теж українською мовою. За постановою Раднаркому УСРР (1926 р.), державні службовці мали цілком перейти на українську мову в роботі або піти з посад. На початок 1927 р. 30 секретарів райвиконкомів Одеської області закінчили курси української мови. На цей час в області було українізовано всі сільськогосподарські школи, ав самій Одесі — 2 сільськогосподарські технікуми і торговельно-промислову школу. До списку українських у місті додалося 3 новозбудовані школи. На 1932 рік в Одесі та області діяли 534 школи з викладанням національними мовами, тобто 20 % від усіх шкіл, що цілком відповідало національному складові регіону5. Найбільше серед них було шкіл німецьких і єврейських. Німецьких, бо цілий Спартаківський район (тепер його територія — частина району Овідіопольського) це села, де жили німецькі колоністи, яких закликала сюди ще Катерина II; єврейських, бо, як писав Ісаак Бабель, половину населення (в Одесі — Г. О.) составляли евреи. Щодо половини, то лишимо це на совісті письменника (перевірці не піддається), а що в описувані роки в Одесі був ще й єврейський театр, то це точно. Працював, щоправда, недовго — не довше, ніж єврейські школи, бо, знов-таки, як сказав Бабель, “евреи — это народ, который несколько простих вещей очень хорошо затвердил”. Авжеж! Євреї першими склали ціну більшовицьким обіцянкам про рівність мов і почали віддавати дітей до російських шкіл. Вони першими зміркували, що вища освіта в СРСР була і буде російською, тож дітям ліпше готуватися до неї саме у російських школах. А звідки вони довідалися про зміну курсу? Ходили чутки. Зокрема про конференцію КП(б)У 12—16 травня 1924 р., де лунали голоси, мовляв, може, не слід українізувати національні меншини та міський пролетаріат? Подейкували також про лист Сталіна до Кагановича, тодішнього очільника більшовиків України (1926 р.), з якого висновувалася думка: українізація триватиме доти, доки партія не виявить її активістів, щоб уже остаточно ліквідувати загрозу українського буржуазного націоналізму на мовному фронті. Між рядками. Не всі євреї Одеси були аж такими мудрими. Траплялись і ті, що до справи українізації поставилися дуже відповідально. Свідчення цього: найграмотнішими друкарками “Чорноморської комуни” (газета в Одесі була одна, а не кілька, як колись, і — українська з 1917 року!) показали себе єврейки; найкращими коректорами теж були євреї — поки цієї посади (по багатьох роках ув’язнення) не обійняв С. Караванський (згодом мусив виїхати до Америки, бо — “не треба нам таких розумних”); репутацію вправного перекладача й літературного редактора мала Софа Гітлер (змінила прізвище на Златкіс), поки до Одеси з Києва не прибув С. П. Ковганюк (щодо нього по редакції гуляв жарт: “Стук-грюк, аби з рук — допоможе Ковганюк”). А що з мудрими євреями Одеси? Вони як у воду дивилися: інтелігенцію, що надто переймалася ідеями українізації та української літератури, більшовики перестріляли або по тюрмах і

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин