Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · “Люди крадуть час один в одного, а влада краде час у цілої країни”. · с. 13сторінка оригіналу ↗

КОЛИ ПРИЙДЕ ОТЕЦЬ ТЕОДОР І ДО НАС? Тарас Антипович. Хронос. — “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”. — 2011

Слово Просвіти, №50 за 2011 рік

Марія КУЧЕРЕНКО Як прокинутися, коли не спиш? Це запитання останнім часом дедалі частіше і відчайдушніше, мов крик про порятунок, звучить у сучасній художній літературі, принаймні в її антиутопічному варіанті, що балансує на грані політичного фентезі. Авжеж, коли реальність непідйомна, коли душу твою запхано в неї, немов у сатанинську іграшку-матрьошку, тобою керує лише одне бажання — будь-що п р о р в а т и с я з цієї реальності. Однак… Містом Сонця Кампанелли давно не править первосвященик Сонце — це вже примарне післяапокаліптичне місто, котре обживають уцілілі дивом його нечисленні мешканці. Утопія давно й безповоротно переросла у її глуху протилежність — антиутопію, як віра у творчу енергію людства — в трагічне усвідомлення його сліпої руйнівної сили. Тим часом цей прорив у інший світ не є втечею, позаяк він має за мету у фантастичний спосіб відвернути невідворотне, виправити невиправне (мабуть, щось подібне відбувається з нами у нами ж керованих снах…). Цілком зрозуміло: що далі, то з більшою тривогою роман-антиутопія обживає територію майбутнього, аби знайти у нім рятівні відповіді на численні запитання, спроектовані з дня сьогоднішнього. Новий роман молодого, попри вже низку виданих книжок, письменника Тараса Антиповича “Хронос” — один із таких зразків роману-антиутопії, його проекція — 2040 рік. Тобто лише три десятиліття відділяє нас від того суспільства майбутнього. За цей час світ аж ніяк, на жаль, не змінився в моральному сенсі. Надто вже він впізнаваний, сьогоднішній — та ж корупція, ті ж грабіжницькі схеми. Світ загниваючий, мов велетенський бегемот у трюмі “Титаніка” із безсмертної Феллінівської стрічки “Корабель пливе”, який своїм смородом змушує затикати носи виніженої аристократії із класу “люкс”. Однак, аби остаточно не згубитися у часо-просторі, звернімося до тієї відправної точки, яка “перекинула світ”, так по-мистецьки достовірно витворений Тарасом Антиповичем у його новому романі — до винаходу професора Койфмана з видалення бі- Богдан ЗАЛІЗНЯК У львівській книгарні “Є” відбулася зустріч читачів зі Степаном Процюком, автором роману про Володимира Винниченка “Маски опадають повільно” (К.: Вид. центр “Академія”, 2011). Письменник представив аудиторії ще дві свої книжки — “Тіні з’являються на світанку” і “Руйнування ляльки”. Після прочитання уривків відбувся діалог автора і читачів. На моє запитання: “Котра з жінок — дружина Розалія чи література у виконанні В. Винниченка — винна втому, що сталося з Україною, яка народжувалася у 1917—1919 роках, але так і не народилася?” — Процюк відповів так: “Я не думаю, що Винниченко у чомусь винен. Його любили, боготворили, ненавиділи. Можна, щоправда, говорити про специфічну харизму Винниченка. “Це той, на совісті якого сотологічного (читай — персонального) часу людини. Винахід, звісно, геніальний, і спершу нібито мав гуманну мету — повернути смертельно хворим їхній біологічний час, от тільки соціально недалекоглядний професор не завважив головного — суспільство морально не готове до його надто сміливого, богоборчого відкриття. Ідея вкраденого часу, покладена Тарасом Антиповичем в основу його футуристичного роману, бачиться неймовірно цікавою. Як пояснює письменник, цей задум народився з так званих побутових роздумів про нерозважливе поводження з часом, про те, “що люди крадуть час один в одного, а влада краде час у цілої країни”. “Моїх читачів не зіб’є з пантелику те, що історія “Хроноса” стартує в 2040 році, — вони чудово розуміють, що підкладкою роману слугує мені сучасний світ”, — говорить Тарас Антипович, і поспішає зауважити, що уникав аналогій з конкретними особами чи ситуаціями, намагаючись вийти на широкі філософсько-соціальні узагальнення. Однак тепер тільки читач може вирішувати, наскільки віртуальний світ “Хроноса” подібний до світу, в якому він живе. А спільних рис з українською дійсністю, слід сказати, переданих дуже тонко, обережно, не ґвалтуючи уяву читача, немало. Перед нами — умовне космополітичне суспільство з його звичним обивательським трибом, де все перепродано і перетрублено шашелем споживацтва; де держава ворожа індивіду. Така собі Країна У, в якій давно всі забули дорогу до Храму. Т у т полюють один за одним, т у т страшно вийти на вулицю перед небезпекою втрати свого біологічного часу, т у т ніхто сам собі не належить. Темпоральне грабіжництво стало нормою: час (читай — життя) крадуть не тільки з-за рогу за допомогою хрономатів — час крадуть на державному рівні через силуване донорство. Подібне насилля узаконено і возведено в ранг права сильних світу цього. Суспільство різко розділилося на мисливців та їхніх потенційних жертв, набираючи що далі, то більш контрастних форм — такий собі театр тіней, очолений Головним Магістром — вихідцем з кримінального середовища, “надто злим клоуном, щоб сміятися з його трюків”. Він, як і його політична свита, така ж вічно молода за рахунок Державного резерву часу, давно втративши у своїй непристойній ненаситі почуття реальності, живе за одним незмінним принципом — “після мене хоч потоп”. Особливо контрастно на тлі цієї абсолютної деструкції бачиться доля “маленької людини” як потенційної жертви, як вічного донора, вразливої і безоборонної перед усюди розставленими на неї “турнікєтами жизні” (за влучним висловом одного з колоритних персонажів попереднього роману Тараса Антиповича “Тіло і доля”). Наразі — на прикладі спершу звичайного отця Теодора, який картає себе за напади мізантропії, — ми стаємо свідками, як відчай загнаної в глухий кут душі трансформується у потужний викид енергії. Коротенькі новели роману, в яких ізольовано одна від одної розгортаються історії окремих мешканців цієї віртуальної країни, аж ніяк не розпорошують уваги, не знижують напруження оповіді — вони, зрештою, легко, непомітно, немов пазли, вкладаються у загальну картину вигадливої антиутопії. Хоча, буває, на якусь хвилю здасться, немов письменник забув про того чи того персонажа, і ти з напруженням чекаєш його повернення. Не розхолоджує і той факт, що заздалегідь розумієш: цей Карфаген має бути зруйнований. Адже початок кінця чітко окреслюється вже з перших сторінок — з екзальтованої тиради професора Койфмана про хроноферез, коли той, не сягнувши жахливої безодні свого відкриття, заявляє: “Людина стане повноправним володарем свого часу. І не лише свого…” Як зізнавався Джонатан Свіфт, він міг поблажливо поставитися до будь-якого набору людських вад, але коли до них додавалася зарозумілість, пиха, — втрачав терпіння. Зарозумілість людства, що знайшла свій вияв у маніпуляціях із часом, у посяганні на святую святих, стала викликом приречених Творцю. Тваринний страх людини перед її короткочасністю, її жадоба ухопити якомога більший шмат від пирога життя цілком зрозумілі, але це нев змозі продовжити життя. Світ захований від людини за щільною завісою і марна справа смикати за ту шворку кожному цікавому, тим більше, коли він, як казав Заратустра, не “переможець самого себе і не господар своїх чеснот”. “Вмирай своєчасно!” — проголошував мудрець. Свобода від смерті — надто тяжке питання для людства і вочевидь неподоланне. Тема співвідношення матеріального і духовного, їхньої діалектики мандрує в автора “Хроноса” з роману в роман, зокрема показова у цьому сенсі його попередня книжка “Тіло і доля”, номінована на премію Бі-Бі-Сі. Тіло — дім людини, наголошує Тарас Антипович, але водночас і його в’язниця. Клаустрофобія душі набула хронічної форми у цьому споживацько-технократичному світі, у йому вселенському лохотроні. Природу такого симптому хоч і специфічно, проте точно пояснив філософ-бомж зі згаданого вище роману: “Чєловєк, у котрому шото настоящєє єсть, — він всєгда іде на дно. — Повєрхность його не видержує. Він для міра тяжолий. А той, що пустий, він наверх вспливає, як поплавок. Потому шо в ньому саме гавно і воздух”. Три десятиліття — така дистанція між сучасним суспільством та суспільством нечуваних технологій із “Хроноса”, і, як бачимо, співвідношення “духовне/матеріальне” зазнало ще більшого перекосу. Таке суспільство за законом внутрішнього резонансу мало б рухнути, немов уайлдерівський міст над прірвою… але ж ні, попри всі закони логіки “Корабель пливе”… Письменник залишається вірним собі, даючи, як і у попередніх творах, надію на шанс. Щирої віри лише однієї людини — отця Теодора — вистачило, аби порятувати сліпців, що “заблукали у своєму тілесному часі, відхилившись від часу Божого”. Навіть після своєї фізичної смерті отець Теодор приходить до кожного “обнуленого” а чи “передчасно постарілого”, аби повернути їм їхній законний час, бо на все своя пора… Ось тут, власне, з появою святого отця й починається казка людства, їй поступається сувора реальність, хоча й у сюрреалістичному обрамленні, позаяк така природа людства, таке його збочене переконання, завдовжки в кілька тисячоліть: хтось-таки має розгребти його гріхи, вичистити його авгієві конюшні, принісши своє життя в офіру. Звісно, тут законів жанру повністю дотримано, і читач приймає таку розв’язку — адже подібні відголоски вже були в історії людства. Я не хочу применшити достоїнства “Хроноса” жодним чином — адже він заслуговує на щиру похвалу хоч би й тим, що викликав у мене стільки притлумлених щоденним суєтним життям думок і емоцій, — от тільки одне нав’язливе питання так і залишається поза романом: і яке воно, те суспільство, що прийняло цю жертву і в такий легкий для себе спосіб взяло шанс (можливо, й останній) із рук Господніх? Зазирнути б туди ще раз… років так… через тридцять. мості письменникового “Я”, якому важко “носити мішки емоцій”, якого “мордують етичні проблеми”, і прагнення осягнути таємниці жіночого світу, і бажання “заявити у світі про українство”, коли вже не вдалося збудувати Україну, адже “ніхто нікого раніше не вчив, як твориться державність”, а ще — визнання самого Винниченка про те, як непросто було йому будувати стосунки з людьми — навіть із тими, які “сповідують якусь єдину доктрину” (ідеться про Міхновського, Донцова, Петлюру чи й Грушевського). “Володимир Винниченко відійшов, — закінчує розповідь про Майстра Степан Процюк. — Так помирають праведники, що спокутували свої гріхи, добровільні і недобровільні, ще під час земного життя”. Є над чим замислитися нам, читачам. За це ми вдячні й Володимирові Винниченку, і Степанові Процюку.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин