СТРІЛА Суб’єктивна антологія · с. 8сторінка оригіналу ↗
Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО (1918—1993) Живе слово
Слово Просвіти, №50 за 2012 рік
Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Мармур мертвий. Слово — живе. О. Веретенченко
Згадують про нього рідко. Пишуть мало. Для інтелектуалів він занадто простий. Для споживачів поверхового ліризму — надто серйозний. На нього звернув увагу Рильський. Рекомендував до Спілки. Перша збірка вийшла
Джордано Бруно
Кидаючи погляди ясні В синяву небесного спокою, На Майдані Квітів у вогні Він прощався з римською весною.
Догорало вогнище — стихав Кардиналів тріумфальний галас. А Джордано бронзовий стояв, І земля — круг сонця оберталась!
Ноктюрн
Що ж неймовірним здається тобі, коли Господь воскрешає мертвих? Св. ап. Павло
Палало небо і земля, і води; Ми падали і знову йшли на бій… Коли вночі пригадую походи — Не віриться, що й досі я живий.
Шаліє дощ… Дванадцята пробила… Важкі вітри гойдають явори, І все мені ввижається могила, Де я лежу обличчям догори.
x x x
Скінчився бій — і тихо стало, Де кров’ю значено сліди, І навіть люди не кричали, І не просив ніхто води.
свята”. Це про неї, Марію, яка “подала хліб”. Мініатюра “Ноктюрн” завершується рядками: “І все мені ввижається могила, Де я лежу обличчям догори”. Чи й геть винятковий вірш, який немислимо уявити серед оприлюднених публікацій фронтової лірики у підцензурній Україні. Бій завершився. Сліди крові. Люди — живі і мертві — лежать покотом. Ніхто не кричить, не просить води. Бійці лижуть росяну траву. Дивляться в небо, щоб запам’ятати, як світить сонце. І раптом з боку села гамір і крик. Це на поле бою біжать мужики. Та не для того, щоб допомогти “згорьованим синам”, а щоб стягнути “чоботи з мерців”. Вірш не мав продовження. На
Прощання
Рвуться в небо важкі мости, Піднялись полум’яні вежі, І горять золоті хрести Божим гнівом в диму пожежі.
Голова упадає ниць, — Від машини бензинний пахіт… Пролетіли ватаги птиць, Обганяючи нас, на захід.
А за містом гудуть бої, Чути танків ходу залізну — Линьте ж, линьте, думки мої, В непривітану далечизну!
Батько й мати зостались там І сестра за Дніпром-рікою; Догорів, обвалився храм, Де вінчалися ми з тобою.
x x x
Падають сніжинки на мертвий брук. Прахом пахнуть міста чужинні. Навзаході сонце, мов жовтий павук В срібнобілому павутинні.
Звалища заліза. Камінна гора. А вгорі голубині крила… То були бої — Европа стара На тисячу літ постаріла.
Знов на серце лягла зима. Узялися кригою дні прожиті. І нічого дивного нема В цьому дивному світі.
Все минає неначе дим, Все таке незвичайно звичне. Навіть слово стає старим, Навіть вічне — не вічне.
Поезія
Потоптано слова пророчі. На муки душі віддали. І хтось кричить крізь морок ночі Слова образи і хули.
Дарма. Ненависть передчасна. Бо ритмом повниться земля. Бо лиш поезія прекрасна, Найбільш до Бога промовля.
цій ноті й завершується. Тим страшніша правда. Правда, якої не знайдемо навіть у кращих віршах кращих фронтових поетів: В. Булаєнка, В. Швеця, А. Малишка, М. Руденка. Тільки він, Олекса Веретенченко, солдат, полонений, озвучив цю правду. Поет пізнається не тільки з літературної піротехніки, формальних екстраваганцій, крикливої метафори, а й із буденної деталі, непримітного, здавалося б, означення. У тій же “Думі про марш” маємо рядок — “кидались в повітря пальці гострі”. Назвати пальці гострими міг тільки поет. І тільки той, хто звідав жах виснаження полоном. Зруйнована війною стара Європа. Звалища заліза, мертвий
Це не абсурдна теорема. Вона живе мільйони літ. І первостворена поема Звучала так: “Хай буде світ!”
Розкриляються білі вітрила. Твої очі — світанки нові. Вулканізуюча сила Закипіла в моїй крові.
Погасали зчорнілі світання, Ночі в лунах, тіла у крові Біля згарі. Доба добивання Перетнула шляхи вікові.
Промайнула, Розтала в блакиті. Від копита глибокі сліди Дощовою водою налиті, Я напився тієї води.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
