Інформаційний простір · “Обов’язково треба давати відповідь невігласам4 українофобам”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
«Правд» багато, істина — одна Як фірма «Толочкофф і Син» нагнітає українофобію
Слово Просвіти, №50 за 2012 рік
Закінчення. Початок на стор. 11
1916 року змінив прізвище на Шевельов за розпорядженням імператора, оскільки під час І Світової війни у солдатських масах утвердилося переконання, що російська армія тому програє, що значною кількістю її дивізій і полків командували етнічні німці (немало було їх і в оточенні царя). Далі: генерал В. Шевельов був учасником І Світової війни. Його доля невідома і тому твердження В. Сіряченка про участь генерала у громадянській війні бездоказова (може, правда, В. Сіряченко знає про це краще російських військових архівів?) Є інформація, що В. Шнейдер опинився в еміграції в Югославії (тоді — Королівстві сербів, хорватів і словенців), але вона потребує додаткових уточнень. Щодо стосунків Ю. Шевельова і О. Гончара, то тут В. Сіряченко знову ж таки дезінформує читачів (складається враження, що він навіть оглядово не знайомий із численними публікаціями на цю тему. Можна ж розгорнути хоча б опубліковані сьогодні Щоденники О. Гончара на сторінці 574 та інших. Брак інформації про обраного для критики опонента В. Сіряченко компенсується офіційними повідомленнями воєнного часу та післявоєнного періоду, які до Ю. Шевельова не мають жодного стосунку. Жодних од про марш німецьких військ на схід Ю. Шевельов не публікував (як не видавав Ю. Шевельов і книжки “З історії незакінченої війни” — це зробили на свій розсуд після смерті професора О. Забужко та Л. Масенко. Тут варто говорити про моральність даного рішення названими особами: перевидавати твори вченого треба, але давати провокативні назви тим книгам ніхто не має права), як не має видатний науковець жодного стосунку і до інших “відкриттів” В. Сіряченка (якщо все наговорене ним скласти разом, то професор заслуговує мінімум бути серед покараних Нюрнберзьким судом). Те саме враження (повне незнання матеріалу!) демонструє останній і щодо життя і творчості Олеся Гончара. Війну автор “Прапороносців” закінчив у Празі, а не в Берліні. Толочковому співавтору Ю. Шевельова та О. Гончара мало. Він робить інше “сенсаційне” відкриття: виявляється, лінгвіст Р. Якобсон був другом В. Маяковського (?!). Вірш останнього присвячений дипломату І. Нетте, а відомий учений лише згадується у ньому. Про “звинувачення” Ю. Шевельова у колабораціонізмі вже йшлося вище. Треба лише додати, що професор охоче пристав на пропозицію викладати в Колумбійському університеті, бо там були більші можливості, як він вважав, ніж у Гарвардському університеті, для його досліджень і літературознавчої творчості. Не один рік я збирав матеріали для дослідження, присвяченого непростим стосункам Ю. Шевельова та О. Гончара (професора і його улюбленого студента в
Харківському університеті). Прочитав написане П. Толочком і В. Сіряченком і вкотре переконався, що витратив час недаремно. Опублікована нещодавно книга “Діалог через океан” знайде своїх читачів, котрі неупереджено відкриють для себе сторінки їхніх життєписів і творчості. А опоненти? Вони теж потрібні. Але гідні й, головне, компетентні та позбавлені ідеологічних шор.
Багато галасу знічев’я Кажуть, що випадковостей у світі мало. Очевидно, що так. Наприклад, є варіанти прислів’я, винесеного у назву цього розділу: за онучу збили бучу; сваряться за міх, а в міху нічого немає; з великої хмари та малий дощ; не стільки млива, скільки дива. І кожний варіант народної мудрості міг би стати заголовком останнього розділу наших нотаток. Отже, далі говоритимемо про О. Толочка. Точніше, його опус “Киевская Русь и Малороссия в ХІХ веке”. В Інтернеті є відеоінтерв’ю автора, промова якого пересипана висловами: “австрійський історик Михайло Грушевський”, “українці ніколи не претендували на києво-руську спадщину” і т. ін. Словом, завжди була Малоросія, була Великоросія, але ніколи не Україна. Зрозуміло, що, розгорнувши книгу, відразу ж чуєш запах нафталіну. І тому місце опусу О. Толочка, очевидно, на полиці з виданнями, котрі часто тиражує харківське видавництво “Фоліо” (то поробки Д. Яневського в серії “Проект “Україна”, то нарис-пародія, присвячена одіозному Д. Табачнику в серії “Знамениті українці”, то ще щось… Уявляєте? Українофоб Д. Табачник — знаменитий українець (?!). Щоб читачі краще зрозуміли, про що йдеться, подамо кілька цитат із другої глави видання О. Толочка “Россия “открывает” Украину”, в якій автор представляє читачам враження росіян-
“Литературная судьба “Истории русов”… — была на удивление удачной. …Два поколения российских и украинских романтиков черпали в нем и сведения о прошлом Украины, и общий смысл украинской истории… Когда бы ни написали “Историю русов” и кто бы ни был ее автором, произведение оказалось чрезвычайно созвучным с тем пониманием исторической правды, которое культивировал романтизм. “История русов” является политическим памфлетом, который преподносит себя как историческую хронику, она наполнена апокрифическими документами и речами, описывает никогда не происходившие события” (стор. 147). Олексій ТОЛОЧКО мандрівників від українців ХІХ століття: “Хохол по природе, кажется, сотворен на то, чтоб пахать землю, потеть, гореть на солнце… Я с ним говорил. Он знает плуг, вола, скирд, горелку, и вот весь его лексикон… он охотно сносит всякую судьбу и всякий труд, только нужно его погонять беспрестанно; ибо он очень ленив: на одной минуте пять раз и вол и он заснут и проснутся… Хохла трудно было бы отделить-от Негра во всех отношениях;
один преет около сахару, другой около хлеба”. “Я уверен, что всякое животное имеет также свои увеселения. Один Малороссиянин и скот его, вол, работают, когда не спят, и спят, когда не работают” (стор. 103—104). “Вол есть живое изображение Хохла, который также скотен и ленив” (стор. 105). “Я вижу с утра до вечера движущихся волов, пустые хаты под соломой и ленивых Хохлов, возбуждаемых к деятельности плеткой” (стор. 109). “Россия “открывает” Украину” майже на 100 сторінках (від 49 до 133. Загалом у виданні 254 сторінки. Отже, можна вважати, що це (у всякому разі за обсягом) центральний розділ опусу. Ми вже згадували визначення Івана Дзюби — “прокислі “щи”, що адресовані Д. Табачнику — відомому галичанофобу і теж, як О. Толочко та Д. Яневський, “доктору наук”. Як бачимо, неважко переконатися, що О. Толочко в українофобстві пішов далі свого однодумця, якого навіть товариші по партії та уряду називають “дешевим клоуном, бюджетним ворюгою” (Б. Колесников: “Что он вообще делать умеет, кроме того как книжки и картины из и так небогатых украинских музеев тырить” (“Обозреватель”, 12.04.2010). Ознайомивши читачів із “захопленим” сприйняттям типових образів представників народу — “меншого брата”, які так старанно дібрав О. Толочко, цитуючи московських і петербурзьких вельмож-кріпосників (власників сотень тисяч десятин землі та десятків тисяч рабів-селян), автор- “дослідник” доходить висновку: “Малороссия — страна новая, здесь все не старше ХVІІ века. Российские путешественники, подобно европейским туристам в Италии и Греции, чувствуют свое, а не аборигенов, право на немногочисленные материальные памятники домонгольских времен. Для нас важно, что такой образ Украины становится убеждением самих украинцев… Успех подобного образа Украины, населенной “племенем поющих и танцующих”, — твердить горе-історик і додає, що Україна бачиться росіянами як колиска “православия и русской культуры, чистой, не испорченного влияниями западной цивилизации славянства, символа русской воинской славы, гражданской доблести и свободолюбия”. Зрозуміло, що кожен добирає аргументи на свій розсуд, але крім людиноненависницьких відгуків про наш народ московських можновладців є загальновідомі оцінки українців, що належать видатним європейцям французам Вольтеру і П. Меріме, німцям Й. Гердеру і Й. Колю, арабському вченому П. Алепському та багатьом іншим. “Україна завжди прагнула до свободи”, — писав у “Історії Карла ХІІ” Вольтер. Між іншим, коли б О. Толочко був об’єктивним у своїх писаннях, то знайшов би достатньо добрих слів, якими відгукувалися про українців російські історики й письменники й інші відомі діячі Москви та Петербурга. В інших главах опусу О.Толочко передовсім прагне переконати читачів, що у вітчизняній іс-
“Способ разрешения проблемы, предлагаемый Погодиным, состоял в допущении, что в древние времена территория Южной Руси была заселена великороссами. Именно они заложили на этих землях начало истории, которая позднее найдет свое продолжение в истории владимиро-суздальской, а еще позднее — московской. Великороссы же и создали (еще оставаясь на юге) ту культуру и литературу, непосредственными наследниками которой станет затем Северная Русь и, в конечном итоге, Великороссия. Этим “южным” по происхождению великороссам принадлежит и тот тип государственной традиции (княжеской), из которой вырастет Московское великое княжество, а впоследствии и царство Московское. …Опустевшие в послемонгольские времена земли, по мысли Погодина, были заселены новым народом — выходцами из менее пострадавших от монголо-татар западных земель (“с Карпат”). Этот новый этнос, за-няв бывшую территорию великороссов, стал творцом иной истории, украинской, которая, следовательно, не имеет непосредственной преемственной связи с событиями периода Киевской Руси” (стор. 212—213). Олексій ТОЛОЧКО торії ніколи не було місця для Руси Київської (літописи, думи для псевдоісторика не існують). Власне, це і є визначальна ідея автора видання. Тому закономірно, що М. Грушевський для нього австрійський історик. Логічно, що толочківський опус завершує розділ, присвячений відомій дискусії М. Максимовича (Київ) та М. Погодіна (Москва). Останній затято переконував, що український народ прийшов на дніпровські береги із заходу, що Московія (на багатьох історичних мапах — Татарія) заселена киянами-руськими і що саме вона спадкоємиця києво-руської спадщини тощо. Історик М. Максимович спростував погодінські “екзерсиси” і відстоював тисячолітню тяглість української історії. М. Грушевський, В. Антонович, М. Костомаров та їхні послідовники науково підтвердили й розвинули ці висновки. Більше того, утвердили їх в українській суспільній свідомості. У підсумку цих нотаток (історики, очевидно ж, дадуть фахову оцінку “Рождению Малороссии из духа путешествий” и “боям за киево-русскую историю” — двом лейтмотивам видання О. Толочка, як наголошено в анотації книги) є підстави висловити припущення, що маємо перед собою не суперечливу, а як кажуть, “сиру” книжку — недопрацьовану, наспіх зверстану з нездарно скомпонованим апаратом. Світлою плямою опусу є хіба що п’ята глава — “Старосветские помещики”, але вона не рятує нещасне видання. Як не зауважити, що подібні невдачі на видавничій ниві переслідують Толочка-старшого. Може, це тому, що й батько, й син, відчужившись від землі, на якій народилися, втратили здатність давати об’єктивну оцінку і собі, і власній “творчості”? Особливо це стосується Толочка-молодшого. Невідомо за які заслуги “возвеличений” до члена-кореспондента, він амікошонськи ставиться до М. Грушевського (фантазує, що майбутній видатний науковець випадково не тільки обрав собі фах дослідника української історії, а й відкрив у собі українця (?!). Зрозуміло, що русофільство Толочкоффих штовхнуло автора розглянутого опусу порівнювати “Історію Украини-Руси” М. Грушевського й “Историю государства Российского” М. Карамзіна. Здається, це нашим читачам зробити неважко: до 1721 року, коли Петро І проголосив створення Російської імперії, північні території були відомі у світі як Татарія, Московія тощо. Але ніяк не Росія! У М. Карамзіна Росія стала давнішою від Русі (перша згадка про Русь з’явилася у Бертинській хроніці 839 року). Чому дивуватися, коли сьогодні навіть Хрещення Русі відзначається переважно у Москві, а не в Києві, а Новгород став старішим за Київ (?!). До речі, Карамзінська “История…” стала настільною книгою московських можновладців лише після розпаду СРСР, коли виникла потреба у формуванні російської національної ідеї. До цього вона справедливо вважалася популярним белетризованим варіантом читання про історію територій від Балтики до Сходу. Не “потурає” О. Толочко й М. Максимовичу, і всім вітчизняним історикам, про яких говорить у виданні. Очевидно, давати діячам минулого свою “суддівську” оцінку — звичка автора (зауважмо, погана звичка). Ось і виходить, що з одного боку й справді багато галасу знічев’я не буває, але з другого, хочемо чи ні, обов’язково треба давати відповідь невігласам-українофобам, бо не тільки Європу, й Україну можемо втратити.
P. S. “Украинская история возникла на рубеже ХІХ—ХХ веков…” (?!) Як розуміти подібні “відкриття” О. Толочка, якими рясніє його опус? Може, це пояснить натхненник (якщо вірити автору) видання Г. Касьянов? Колись цей історик видав гідну книгу “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років” (К., 1995). А, може, відгукнеться з Москви О. Міллєр — ще один історик-нахненник розглянутого опусу? Зауважмо, що видання О. Толочка — перша ластівка анонсованої серії “Золотые ворота” (є ж фолівські серії “Проект “Україна” чи “Знамениті українці”). Якими будуть наступні опуси-поробки, передбачити неважко: вони ж виринають із тіні Золотих воріт Києва — “батьківщини” велокоросів, у що свято вірить за заповітом батька О. Толочко.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
